Діти, квіти й «лісапєдний» батальйон

Діти, квіти й «лісапєдний» батальйон


Рожищенській поштарці і на пенсії нема спочину.

Дім Катерини Замелюк навіть серед ночі знайдеш. Та й як інакше, коли він на все село світиться! Тисячі вогників попід стріхою. А чого казковий олень вартий! «Саме таким святий Миколай дарунки розвозить», – минаючи хату Замелюків, думає малеча. І майже вгадує. Бо живе в тому домі не святий Миколай, а «поштальонка» Миколаївна, котра за 37 літ роботи стільки дарунків рознесла, що й не перелічити.

А починала вона… Не вгадаєте! З іграшкової фабрики. В Луцьку ялинкові прикраси зі скла видувала. І хтозна, скільки б різноколірних кульок малечі подарувала. Та – покликало кохання. Й відтоді Катерина Миколаївна опанувала фах дружини, потім – поштаря, далі мами, а згодом і бабусі. Хоча як перелічувати всі захоплення пані Замелюк, то треба пальці і другої руки загинати. Бо, зізнається Миколаївна, життя мусить бути, як свято. А яке свято без вишитих рушників, смачних страв, квітів, душевної пісні?..

Роботу не просто виконую – я нею живу

Коли в далекому 1976-му Катерина Замелюк опинилася у Доросинівському відділенні зв’язку, не думала, що пошта стане її другим домом. Та невдовзі з посади оператора зв’язку перейшла на начальника відділення. І ось уже 40 років трудиться для своїх односельців.

– Робота поштаря, – зізнається, – не проста. Тут і фізично тяжко. Бо йдеться про газети, журнали, супутній товар. І відповідальність велика. Розносиш людям гроші – за кожну копійку відповідаєш. Та й хіба раз у місті чи навіть селі листоношу обкрадали? Але знаєте, як кажуть: роботу свою треба любити. А тоді і зрадити її не зможеш.

Мабуть, за таку відданість людям і роботі Катерина Миколаївна в селі – справжній авторитет:

– До мене йдуть не лише за поштою. Не раз мусиш бути і психологом, і дипломатом. Довгі роки праці навчили: не правий чоловік – ліпше промовчи. Тоді зачинщик сам прийде вибачення просити. Сумно людині – підбадьор. Тяжко – поможи, – розповідає жінка. – Якось зайшов до мене дідусь. 84 роки старенькому. Згорбився. А я про його бабцю щось розпитую, про секс жартую. Посміялися. А наступного приходить: «Знаєте, Миколаївно, після ваших учорашніх слів у мене аж душа розвернулася!». Здавалося б, дрібниці. А комусь від того навіть крила виростають.

Коли в котрогось із односельців біда, пошта також осторонь не стоїть, зауважує співрозмовниця. Тому чи сама Катерина Замелюк, а чи її молодші колежанки – аркуш паперу і селом: гроші нужденній родині збирати.

Не дім – оранжерея!

Здавалося б, за постійною зайнятістю Катерина Миколаївна не має коли угору глянути. «Угору, може, й ні, – сміється. – А от у землю (точніше, на те, що в ній росте) знаходжу і час, і бажання».

А росте там справді чимало. За город казати не будемо. Бо його в Доросинях кожен дбайливий господар має. А ось такі квітники, як у «поштальонки», – на заздрість усім сусідам.

– Квіти й вазони з дитинства люблю. Тож коли сама собі господиня стала, у мене вся хата в цвіту: вікна, стіни, підлога, столи, клумби попід домом і на роботі, – перелічує оповідачка. – Раніше з асортиментом сутужніше було. А тепер на базар поїхала – без нової квітки не вертаюся. Часто в Польщі буваю – звідти також якусь флору везу.

Тож дім і подвір’я Замелюків справжню оранжерею нагадують. Тільки весняне сонце блисне – під хатою, дивись, уже підсніжники. Зима прийде – а на клумбі ще квіти. Що вже казати за кімнати, інтер’єр яких прикрашає понад 30 вазонів!

– Троянд у мене – кущів сорок буде. І всі різні. Ірисів яких тільки кольорів! А ще лілії, гладіолуси. Навіть червона рута цвіте! – хвалиться господиня. – Коли взимку вазонам на підвіконні холодно, частину на пошту забираю. Вони там і настрій піднімають, і замість термометра стоять. Часом телефонують знайомі, питають: «Холодно у вас на пошті?» – «Раз вазони цвітуть, значить нормально», – відповідаю.

І на підтвердження цих слів Миколаївна демонструє різдвяника, всіяного дзвіночками. А коли за вікном усе від снігу біле, малиново-червоне різнобарв’я навіть виглядом зігріває.

– А ось тут у мене, дивіться, яка екзотика! – і жінка не вазон, а «цитрусовий рай» показує. Лимонів багато, а гілочки тоненькі. Тож треба обережно.

– Минулої зими люди зумисно на пошту приходили, щоби на «живі» мандарини подивитися. Але… Попалося одне недобре око. Звечора незваного гостя вазона почіпала, поцмокала. А зранку на роботу приходжу – мандаринове деревце зачахло.

Заздрісні погляди, зізнається Катерина Миколаївна, і не такої біди можуть наробити. Але найбільш дієвий засіб боротьби від цього – на зло відповідати добром.

Співає вся родина

І добро те несе Катерина Замелюк не тільки працею, а й піснею.

– До творчості ціла моя родина не байдужа. Не раз, буває, зберемося за святковим столом: ми з чоловіком, сина Славіка сім’я, доньки Марійки. Як заспіваємо – на всю вулицю чути.

Тому Замелюки – ще й традиційні учасники сільської самодіяльності. Треба в сільському клубі виступити чи в Рожищі у Будинку культури – подружжя завжди перше.

– О, тепер що? Вже нас десятеро лишилося, які постійно виступають. А от колись доросинівський хор до ста людей налічував. Шкода тільки, що з колгоспом усе в Лету кануло, – зітхає жінка.

Хоча не зовсім усе. Чи колядувати-щедрувати, чи з ювілеєм привітати – сільські аматори завжди співати раді. Костюми шиють. Композиції розучують.

– Зустріла ото нашого керівника й кажу: зима прийшла, вечори довгі, пісень нових хочеться. Так що збираймо наш «лісапєдний» батальйон і до різдвяних виступів готуймося!

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (8) - 57.1%
Пізно (1) - 7.1%
Яка різниця? (1) - 7.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (3) - 21.4%