Великдень дитячими очима

Стріхи прикрашаються довгими і соковитими бурульками, а сонячні поцілунки заставляють їх плакати. Це ллє сльози Зима. Може від радості, що піде на відпочинок після багатомісячної праці, а, можливо, від безвиході і безсилля, що минули в часі сили витанцьовувати танок метелиці, снігопаду та завірюхи. Вибилася із сили, немов старенька бабця, що, стомлена тягарем років ,присіла на призьбі такої ж за віком хати, обласкана життєдайним весняним сонцем. Нелегко навіть Зимі зрозуміти і пережити відчуття того, що роки вже не ті…

Для дітвори ця пора в радість. Легко ліпиться сніг у кульки. Можна поцілити в бурульки. Попри всі заборони батьків, стати на лід і відчути, як він тріщить, вгинається, проламується і наповнюється водою. Її споживає земля, наповнюючись вологою, пробуджуючи від зимової сплячки дерева та різнотрав’я. Такої ранньої пори, ще з приморозками, прийшов до людей Великдень – наступний після Різдва великий празник.

Маленький Стефко любив обидва свята, особливо процес приготування свіжини, яку розпочинали колії. Кожен рух, кожна дія до найдрібніших тонкощів, що свідчило про неабиякий досвід, якого набували з роками. Привертали увагу спалення щетини на поросяті, очищення шкіри від згорілої щетини косою, яку вправно тягнули вздовж хребта під струмінь води з великого горняти. Так кілька разів з одного, а потім з іншого боків. Шкірка ставала білою, згодом від вогню соломи вкривалася позолотою. Найбільшою втіхою, а на той далекий час і карамелькою слугував очищений і висмажений полум’ям свинячий хвіст. Він був ще гарячим, пахнув горілою соломою. Чомусь нагадував затверділу іриску «Золотий ключик», бо треба з добрим зусиллям щелеп подовгу жувати відпарені вогнем і водою хрящі. Смакували ще тоненькими, скрученими у трубочки хрящами вух та шкіркою підчеревини без сала. Правда, після такого смакування «свіжиною» ще довго боліли з непривички зв’язки верхніх кісток лицьового черепа, утруднюючи жування під час їжі.

Наступною цікавинкою було копчення м’ясних продуктів: підчеревини, бочка, ковбаси. Одяг ще довго тримав запахи вільхи та вишні. Хоча на м’ясне накладалася сувора заборона, та все ж серце у дідуся або ж у батька не було кам’яне для малечі. Була ще одна спокуса – святкова випічка. Вона манила не лише красою оздоби, але запахом лоскотала в носиках так, що з ротиків капала слинка. Найбільше піч привертала увагу, коли бабуня виймала паски. Ми добре знали, що бабуня обов’язково закладе залишок тіста на паляницю і на перепічки. Так було завжди, коли випікали хліб. Не робилося винятку навіть у свята. Вони були хрусткими, в попелі та з вугликами. В роті від них чорніло, хрустіло, а бабуня примовляла, щоб обов’язково ковтали цю чорноту. Для того, щоб не боліли животики, а також нудота не мучила. Цими сухариками тамували бажання скуштувати паску, печиво, струдель…

Найбільшим святом залишалися традиційні пасхальні подарунки. Це обов’язково була – вдяганка, головний атрибут Великодня для дітей. Святити паску до церкви всі йшли в обновках. Вони були і в нас з Ганнусею. Оновилася і наша сім’я – напередодні охрестили Богданчика.

До свята готувалися ще звечора, навіть спати повкладали нас раніше – виїжджали до церкви спозаранку. Ціла валка кінних возів та до сотні людей тихою ходою долали кілометрів із сім до церкви. У нас не було коней, тому маму, яка того року почала хорувати на поліартрит, та нас малих примостили до сусідського воза.

Перед церквою стояло чимало возів. Дехто з людей перевдягався, окремі перевзувалися, чистили взуття, дівчата та жінки припасовували святкові хустки. Тут зустрілися із маминим старшим братом Миколою Свинариком із хутора Помийники. Це була не випадкова зустріч, а чергова можливість родинного спілкування. Саме після освячення пасок поїхали на гостину до маминого брата.

Зворотня дорога пролягала через сільське кладовище. Минали викопану яму для спочинку небіжчика. Настрій був не до веселощів. Ніщо не спонукало до гумору, але спожитий алкоголь та ситий обід лоскотали язика, якому запрагло до жартів. Тато, за натурою весельчак і дотепник, хотів розвіяти сумні думки, що опанували настроєм родини, коли мова йшла про хворобу мами.

– Знаєш, Стефку, нашій мамі може допомогти оця яма, – мовив сміючись тато, звертаючись до мене. 

– А яким чином, татусю?! – вигукнув здивовано. – Дуже просто, – продовжував. – Спочатку закопаємо, могилка забере її хворобу. Потім відкопаємо і вона буде цілком здорова.

Родина зупинилася, здивована жартом. Якусь мить панувало непорозуміння, а погляди всіх зупинилися на малому Стефкові в очікуванні реакції на дотеп. Але й малого збентежила пропозиція закопати маму. Не міг зрозуміти, яким чином вона може оздоровитися. Ось нещодавно сусідську дівчинку поховали, яка вмерла від простуди. Але вона не повернулася і її ніхто не відкопував. Бабуня казала, що Бог забрав її до свого саду і залишив при собі. Може так він вчинив з дівчинкою, а маму, в якої нас троє, він оздоровить і нам залишить, щоб ми і надалі любили її, а вона нас! Бо як же без матусі?

– Татусю, якщо інших ліків не має, то нехай буде так, як говорите! – з плачем вимовив ці тяжкі для нього слова, але з великою вірою, що це допоможе матусі.

Сльозами омивав мамине обличчя, яка підняла Стефка на руки і міцно пригорнула до серця...

Стефко був першим із чотирьох дітей, яких народила і виховала мама.

Вона всіх однаково любила, але завжди відчував до себе її особливу увагу. Він був її помічником на кухні, доводилося вимішувати тісто для вареників, крутив швейну машинку, колисав молодших, гонив на випас козу, чиїм молоком вдалося порятувати малого Богданчика від німоти. Вона все своє життя боролася з недугою, яка викручувала пальці, не давала впевнено почуватися на ногах, але з усією своєю наполегливістю, потягом до життя не здалася хворобі. Її змучене і зболене серце стомилося на 80 році життя.