«Не називайте мене героєм...»

Нещодавно у пресі появилися замітки про те, що у Київському військовому госпіталі прооперували волинянина, який підірвався на розтяжці у зоні боїв на Донбасі. А з власних джерел нам стало відомо, що боєць Юрій Пушкарський повернувся на Волинь та проходить лікування у нашому військовому госпіталі.

За словами директора медустанови Василя Криворучка, Юрія привезли до Луцька у п’ятницю, 5 травня, увечері. У нього значне пошкодження обох ніг: перелом та посічені м’які тканини.

«Через тиждень-два постане питання про пересадку шкіри, а може, за цей час, поки ми надумаємо, рани самі закриються. Буває й таке. Цієї ночі він навіть знеболюючого не просив, отже, ми на правильному шляху», – зазначає Василь Олександрович, розповідаючи про стан здоров’я військового. Жартує, що той почуває себе добре, і навіть може танцювати, правда, дуже повільно.

Далі мене проводять до палати. Уже з порогу чую:

«Тільки не називайте мене героєм… Я не зробив нічого особливого!».

Юрій Пушкарський родом із смт Турійськ. До війни був приватним підприємцем, займався ремонтом автомобілів. Був депутатом Турійської районної ради. Після Майдану, у 2014 році, пішов добровольцем на війну, залишивши бізнес на сина.

Навчальний табір, Волноваха, Авдіївка, Станиця Луганська…

Сам боєць жартує:

«Круїз… Вирішив вивчити географію рідної країни».

Зізнається, що його завжди приваблювала реальна робота, де можна побачити результати, тож став розвідником.

24 квітня, на третій день після свого дня народження, пішов на завдання.

«Зайшли на «передок», поставили СП і вже вертався, одну розтяжку розмінував, і біля своїх позицій нарвався на ворожу пастку. Напевне втратив увагу, бо вже був коло своїх. Не знаю, як так сталося, як то кажуть, «після бійки кулаками не махають». Я зразу побачив, що поки прийдуть за мною, поки шукатимуть, я можу кров’ю стекти».

Хоча за правилами, поодинці на завдання не можна ходити, але на фронті не вистачає людей, тож наші військові часто нехтують нормами. Щоб вижити, необхідно було діяти, тож незважаючи на біль, продовжував іти до пункту дислокації. Відстань, яку подолав наш співвітчизник, дійсно вражає. З переломом і пошматованими ногами він пройшов 400 метрів, і лише досягнувши цілі, втратив свідомість.

«Я сам дивуюся, звідки у мене взялися сили дійти. Біль наступав, але я знав, якщо настане шок, то можна втратити свідомість, тому просто спішив. Моє щастя, що я вспів дойти. У мене не було вибору. Або здатися на милість Бога, або самому постаратись», – пригадує Юрій.

Пораненого бійця завезли до Попасної, потім до Бахмута, звідти вертольотом до Харкова у реанімаційне відділення. А тоді до Києва, де лікарі протягом чотирьох годин проводили операцію. Пощастило, що у рани потрапило небагато бруду і вони не інфікувалися. Юрій розповів, що спочатку нога була як колода, але зараз уже нормально виглядає.

Далі бійця мали відправити на подальше лікування до Ірпіня, але він попросив його перевести до Луцького військового госпіталю. Лікарі обох медичних закладів обговорили можливості лікування на Волині, тож чоловіка відправили на Малу Батьківщину. Зізнається, що тут і стіни лікують.

Надіється, що через два місяці повністю виздоровіє і повернеться на фронт, бо там на нього чекають… побратими. Каже, що коли підірвався, то думав лише про те, що підвів своїх хлопців:

«Обідно було, що знов своїх підвів, ще тільки заступили на передову, а я вже попав. Там кожна людина на рахунку, а тут я… Було незручно…».

За словами Юрія, найважче залишатися собою і просто людиною. А «патріот» та «герой» – це просто слова, за якими дуже часто ховаються нечистиві люди.

«Зустрічав багато таких, хто цинічно одягає маску благочестя. А на фронті є і справжні патріоти, і злодії. Є такі, що готові життя за Україну положити, а є й такі, що хочуть тільки грабувати. У кожного своя ціль у житті. Для одного обман – це норма, для іншого – табу. На фронті зразу видно, хто є хто. Там ставки надто високі».

Переконаний, що війна не найбільша проблема нашої раїни:

«Щоб країна змінилася, повинні помінятися люди. І я не виню владу. От у мене є знайомий олігарх, так би мовити «місцевого розливу», і всі йому услід кричать «злодій», але у той же час, вони готові «цілувати» одне місце, аби їм щось увірвати. На кухні всі кричать: ми за народ, за Україну, а в реальності… Ну, хоча б ту пачку сигарет викинути у смітник, а не нагадити».

І хоча за час нашої розмови, Юрій Пушкарський неодноразово наголошував, що він не герой, для мене він саме такий. Мужній, скромний і веселий чоловік, який живе за своїми принципами і не пасує перед труднощами. Людина, яка на краю смерті знаходить сили, щоб жити, і, погодьтеся, не кожен на це здатен. Пожертвувати життям заради інших не кожному під силу, але зробити маленький крок до цивілізованого життя, доки там,, на фронті, триває війна… може кожен. Подумайте про це!