→Архів

Кулакоголовість

Ця картина стає типовою. На дорозі зустрічається два автомобілі. Не важливо, в якому напрямку вони рухаються: один до одного чи в попутному. Проте якщо водій одного з транспортних засобів вирішить, ніби він та його машина внаслідок маневру невідомого авто можуть зазнати ушкоджень, то тут можливі два варіанти розвитку подій. В одному – емоції матеріалізуються якимись фразами. В іншому – «скривджений» спробує наздогнати «кривдника», зупинити його, а потім – дати волю кулакам.

Недавно, рухаючись кільцеподібним перехрестям луцьких вул. Шевченка-Чернишевського і Набережної, автор цих рядків став свідком схожого випадку. З боку р. Стир на дорозі вишикувалася доволі потужна черга транспортних засобів, водії яких були змушені поступатися рухом тим, хто перебував на головній дорозі. Найближче до кільця заклякла якась нова іномарка. За нею розмістився «Вольксваген Гольф», що вже виїздив не одну сотню тисяч кілометрів автошляхами Європи, а тепер прибув доживати віку в Україну. Раптом двері першої машини рвучко відчинилися, на асфальт вискочив чоловік середнього віку, який підбіг до авто, що стояло позаду. Оскільки все це відбулося за лічені секунди, а ознак суттєвої ДТП не було помітно, то важко сказати, що стало причиною такої поведінки. Проте молодик почав шарпати зачинені зсередини двері автівки, в салоні якої, крім водія, сиділа ще й жінка. Не зумівши їх відкрити, нападник заходився гамселити кулаком по склу… На жаль, у цьому місці Луцька зупинятися заборонено, то або втрутитися в цей епізод, або побачити, чим усе закінчилося, не було фізичної можливості. Та хіба це головне? Хіба такий випадок є чимось екстраординарним? Хіба агресія не стала вже давно візитною карткою хамства, котре дедалі вище підводить свою голову?

Подумалося про це, коли майже всі телеканали показали запис відеореєстратора з малолітражки, якою керувала громадська активістка та журналістка Тетяна Чорновол. Важко сказати, що стало причиною агресії з боку трьох молодиків, які після кількох таранних ударів з допомогою свого масивного позашляховика таки зупинили крихітне авто молодої жінки. Проте свавілля, яке вони вчинили зі своєю фактично беззахисною жертвою, шокує. Це ж якими нелюдами треба бути, щоби брутально познущатися над молодою жінкою! І ці ж істоти прибули до нас не з Марсу: їх народили й виховали такі самі жінки, як і та, котру вони жорстоко побили. За них вийшли заміж теж якісь жінки. Цілком можливо, що в їхньому щасливому шлюбі народилися дівчатка – теж майбутні мами…

Звичайно, наша правоохоронна та судова системи когось із кулакоголових притягне до відповідальності. А когось і виправдає. Тільки ж суть не в цьому! Бо банальними нормами кримінального права часом не виміряти рівень моральної деградації значної кількості представників нашого суспільства. Та й дуже сумнівно, що навіть після відбуття покарання та виходу на свободу винний стане кращим… Як може знову стати цілим глечик, якщо в ньому з’явилася тріщина? Як із істоти, для якої голова потрібна лише для споживання через неї їжі, може виникнути «гомо сапієнс»?

Тоді як же зупинити розгул агресії, дев’ятий вал котрої здатен поховати не тільки моральне здоров’я якоїсь однієї конкретної людини, але й колективне самопочуття громади? І на кого в цій справі сподіватися?

Хіба на тих, хто сам звик до агресії, з її допомогою набрався статків, а потім, щоб уникнути чогось схожого до себе коханого, обгородився живими парканами з бритоголових охоронців? Чи на тих, хто радить: коли тобі поцілили в ліву щоку, то найкраще підставити для удару ще й праву, а тоді сподіватися на якісь Вищі сили, здатні відновити справедливість та покарати винного? Чи, можливо, всі ми заслужили на таке ставлення, бо цілі століття свого розвитку як народу лише після Першої світової війни на короткий час заявили про державну незалежність, а тепер уже 22 роки намагаємося надолужити втрачене методом спроб і помилок, забувши, що починати треба не з народження дитини, а з виховання громадянина. Що думати насамперед слід не про матеріальні статки, а про духовний фундамент, який шукаємо, але так і не можемо знайти. Тому й блукаємо поміж багатокольоровими партійними офісами чи попід різноконфесійними куполами в пошуках відповіді, а не знайшовши її, вихлюпуємо злобу та лють на собі подібних…

Навіть якщо людина, бажаючи з кимось розлучитися назавжди, повертається на 180 градусів і починає прямувати в протилежному напрямку, то насправді вона долає перші метри назустріч тому, кого залишила. Чому? Спочатку ж ми думаємо, що шлях – це якийсь відрізок у горизонтальному чи вертикальному вимірі. А потім розуміємо, що планета Земля – вона ж кругла, панове… Тому на кожного кулакоголового буде свій даблкувалдометр. Або вже є…

Володимир ДАНИЛЮК.