Перші враження молодого солдата

У Волинській області, за словами обласного військового комісара Віталія Володимировича Чурая, у військові строї стане кількасот новобранців. До війська хлопців забиратимуть протягом жовтня-грудня. Термін служби становитиме 18 місяців. Для громадян з вищою освітою магістра (спеціаліста) – 12 місяців. За тими, хто офіційно працевлаштований, на час служби зберігається робоче місце. Усіх призовників відправлятимуть у навчальні центри для здобуття військово-облікової спеціальності, після цього – у військові частини на території України.

Як відбувався призов у радянські часи, йдеться у цих спогадах.  

Проводи в армію призовника Стефана нічим не відрізнялися від інших того часу, хіба що вперше довелося випити самогону при батьках.

До обласного центру на Прикарпатті привезли автобусами. Пройшли ще одну медкомісію, а надвечір поїздом доправили до Львова. Тут сформували ешелон з вагонів більш як двадцять і повезли через всеньку Україну. Після тижневої подорожі прибули на станцію Баладжари, що в Азербайджані. Довга дорога у вагоні далася взнаки: на землі хилило в боки в такт покачування вагона. Та через кілька годин стояння у шерензі майбутніх воїнів ця проблема відійшла. З’явилася нова – нестерпно палило травневе сонце і пекло в ноги через підошви взуття. Час від часу треба було ними тупцювати, адже плац був устелений ракушняком. Незвичних до такого палючого сонця прикарпатців мордувала спрага, а ще доймала спека тих, хто був без головного убору.

Нарешті сформували команди, тобто визначили військові частини  і нас машинами повезли до місця призначення. З цікавістю оглядали місцевість: безлісі гори із численними нафтовими вишками, болотяна низина  із нафтовою жижою. Вітер, що обвівав на відкритих машинах, додавав бажаної прохолоди, але не втішав запахом нафтових випаровувань. Двигуни, що натужно працювали, заледве крутили колеса автівок, які добру годину поволі підіймалися  вгору.

Сказати, що від побаченого всі були у захопленні – нічого не сказати.

Кожен у цей час пригадував свій край: я – дубово-букові гаї та смерекові діброви. Річки Прут і Бистрицю з їхніми численними потічками, що додавали сили стрімкому бігові водяного  потоку між  скелями і відшліфованим камінням та галькою. Всі, хто сидів у цих машинах, подумки вже купався в їх бурхливих і прохолодних хвилях. 

Реальність, що несподівано пролунала командирським окриком  спішитися і шикуватися, позбавила мрій і повернула до передвечірньої дійсності: видолинок між горами зустрів нове поповнення двоповерховими казармами військового містечка. Новоприбулих швидко вишикували за списком повзводно і строєм повели до одноповерхового будинку, який у солдатському житті завжди,  як у корови молоко на язиці. Гарячий чай із сухарями для кожного із десяти чоловік за столом, змусили з ностальгією  пригадати мамине домашнє харчування. Вивели із ступору лише слова одного із командирів, що це непередбачений виняток із статутного солдатського меню.

Далі починалося найцікавіше: нас позбавили чуприн, заставили зняти і скласти цивільний одяг. Цівки  водяного душу змили наше вчорашнє цивільне минуле. Вправний старшина зі своїми помічниками запитували розмір одягу,   взуття та роздавали військову форму: галіфе, гімнастерку, пагони, панами, онучі, пояс та чоботи. Усе було настільки організовано та вправно, що не доводилося довго вистоювати у черзі. Надворі нас чекали сержанти, які подавали команди: «Перший взвод, шикуйсь!», другий, третій… Перші кроки взводу були несміливі, невпопад і стишені. Та це  лишень перші, наступні стали більш виваженими, міцними і припасованими до асфальту. Головне, ніхто не давав ніякої команди. Просто кожному стало цікаво чути звук підошви чобота об асфальт. Кроки не були ще професійними, як це робили солдати на стройових заняттях. На цю ініціативу сержант, який йшов поруч взводу,  відреагував посмішкою. Йти довелося недовго. Біля двоповерхової казарми, збудованої ще за царських часів, пролунала команда зупинитися. Настав час оглянутися, придивитися і розпізнати колег, з якими їхав у поїзді, машинах, а заодно і познайомитися. Окремих було годі впізнати в однострої.

Військове містечко за формою архітектурного планування  прямокутне, вражало своєю чистотою і порядком. Нічого зайвого: зелені насадження декоративних кущів, сформовані охайні крони дерев, бордюри, вибілені вапном. Надворі завершальний місяць весни, але трава вже від спекотливого сонця втрачала зелену привабливість. Біля казарм стояли круглі  шестигранні альтанки з лавками для сидіння,  посередині – вмурований в асфальт автомобільний диск для сміття. Поруч нашої – ще одна такої ж архітектури, далі  – медчастина, штабне приміщення, навчальний корпус, казарма підрозділу обслуговування, харчоблок, за ним – автопарк. Навпроти споруджувався продуктовий склад, солдатська чайна, складські приміщення, далі – спортивна зала із майданчиком та стройовим плацом, басейн з водою Каспійського моря та казарма будови радянських часів. Друга частина – житловий масив двоповерхових будинків, літній кінотеатр, клуб. За ним  навчальний полігон із необхідними технічними засобами для практичного вишколу спеціалістів молодшого командного складу військ протиповітряної оборони, а далі банно-пральний комплекс та свинарник.

В альтанці точилася розмова із сержантом Александровим. Він родом із шахтарського містечка, що на Луганщині. Високий, жилавий хлопець, який восени завершував службу, в розмові був стриманий, обличчя світилося доброзичливістю та інтелігентністю. Привертав до себе увагу атлетичною поставою та манерою виваженості. Уміли таки офіцери відібрати кандидатуру на замкомвзвода навчального підрозділу. Ми були в нього четвертими, уже перед його дембельським випуском.

За  відпрацьованим форматом:  взвод вишикувався у казармі та пошеренгово кожен займав своє місце на двоярусному ліжку. Стефанові випало нижнє. Все солдатське багатство: ліжко, табуретка, тумбочка, матрац, два простирадла, одіяло та подушка, два вафельні рушники. Сидіти можна лише на табуретці, вона також використовувалася для складання форменого одягу під час сну. Потім було кілька тренувань на вкладання у ліжко. Тренування дуже просте – сержант запалював сірника, а ми за єдиним стандартом роздягалися: знімали пояс, який першим лягав на табуретку, сидячи роззувалися, онучі вішалися на поперечину табуретки, потім складали гімнастерку і штани. Коли перевернутий сірник догорав, взвод мав до єдиного чоловіка лежати в ліжку, а всі  речі складені на табуретці акуратно. Така традиція відпрацьовувалася не за один тиждень. «Сон-тренаж», як прозивали цю муштру,  проводився за десять хвилин до команди «Відбій».

Вважається, що після першого дня засинаєш одразу, як прикладеш голову до подушки. Стефанові це не вдавалося. Може через те, що кілька тренувальних спроб додали збудження. Сон чомусь швидко не приходив. Пригадалися проводи, гамірність гостей, побажання друзів, родичів, танці, поцілунки. За цим традиційним буденно-святковим дійством ще тоді не міг  уявити, якою буде дорога до війська з її вагонною спекою, що навівала тугу за рідними. Після картинок проводів сонячним відблиском вимальовувалося обличчя мами.  Для неї  прощання із старшим було першим, ще ніколи так далеко і надовго ніхто із її чотирьох дітей не залишали рідної домівки в Коломиї. Хіба що на канікули в село до своєї матері, а нашої бабусі Парані, що на Львівщині, поблизу кордону з Польщею. В очах віддзеркалювався острах за долю свого первістка. Покручені ревматизмом пальці пестили кучерики її Стефка, пригортала до грудей, немов хотіла зболеним серцем загорнути свою дитину у невидиму чисту пеленку, як робила це після кожної купелі. Наче намагалася вберегти від лихої години, випадковостей, що могли чатувати на тій дорозі, що буде долати протягом двох наступних років. Пригадувалися тепло її пальців, губ, що обціловували його голівку, як шепотіла молитву до Божої Матері, щоби своїм святим Покровом оберігала її кровинку. Зринули в пам’яті молодші брати і сестра, які горнулися в обіймах до свого старшого, батькові міцні руки і неголена борода, що поколювала  щоки, яких ще не торкалося лезо бритви. Чомусь пробивалися до згадки і мовлені ним  прощальні слова до рідні: «Мабуть, до цієї хати я буду вже приїздити як гість». Незчувся, як непрохана сльоза обережно  покотилася обличчям.

Самотність огортала душу, важким тягарем лягала на повіки, які не хотілося піднімати і проганяти непрошену гостю, котра вправно працювала над змореним тілом. Пеленою рожевої мли застелялися очі, які  цієї хвилі вималювалися у цвіт абрикосів, які рясно вкривали вирощене ним,  вже доволі величеньке  деревце. Димом підпаленої тирси  вдалося квіт  зберегти від травневих заморозків, а на вдячність  воно зародило величенькими смачними плодами. Наприкінці лютого наступного року, у відпустці, пробуватиму їх уже маринованими. 

…Втома таки перемогла. Свідомість, немов та бджілка, дбайливо заховала у скарбницю пережиті події подорожі до військової служби.  

Перша ніч минула так швидко, що, здалося, ніби щойно зімкнув очі, як звуки відомої мелодії про «непорушний і могутній» з першими променями сонця і веселим щебетом горобців кликали до  звичного і розміреного життя у навчальному підрозділі. У військах Бакинського округу ППО його називали за назвою гори «Аташка», що поблизу селища Шубани.

Попереду багатоденні армійські будні, багаті на нові враження, цікаві події із солдатського життя, збагаченого різноманітними  несподіваними закономірностями і незбагненними випадками, які траплялися як з ініціативи  Стефана, так із самої природи солдатської буденності. Але про це іншим разом.