Військовий, художник, садівник

Івана  Васильовича Максимчука знаю ще із часів служби у Волинському  обласному управлінні внутрішніх справ. Він на той час працював у штаті господарського відділу. Здебільшого спілкувалися лише під час одержання форменого одягу. Він чітко володів назвами однострою, який носили працівники правоохоронного органу. Певного дня відповідно до графіка прибували із районів старшини та отримували належну амуніцію. 

Мені, суто цивільному чоловіку, якого щойно зарахували на службу, незвично було чути назви – шинелі, парадний і повсякденний мундир, галіфе, сорочки, туфлі, хромові чоботи, шапка, фуражка, пагони, портупея з кобурою, кашне і ще чимало різної амуніції. Це була гора одягу! Щоб привезти  все додому, довелося просити колегу приїхати автомобілем.

– Ви не переживайте, товаришу капітан, – почув тихий голос розпорядника цього добра. – Я вам спакую все в паперову коробку, буде зручніше занести  у квартиру.

Вперше, після заціпеніння від побаченого «добра», звернув увагу на людину, яка буденно і спокійно зачитувала вголос для мене перелік із речового атестату належного найменування. Погляд зупинився на обличчі: сива голова, такого ж кольору борідка, сухорлявий, виправка нагадувала, що чоловік цей довго носив  одяг однострою. Погляд очей, приємна усмішка свідчили про безмежну доброту і щирість. 

Вдруге мав нагоду зустрітися з Іваном Васильовичем вже в обласному музично-драматичному театрі, де він працював начальником пожежної охорони. Впізнали один одного. Згодом його старенька «копійка» ще добряче прислужилася  в проведенні агітаційно-пропагандистської роботи обласною партійною організацією «Жінки за майбутнє», яку очолює Людмила Приходько. Навіть до київського штабу добиралася, щоб отримати і привезти гуманітарний вантаж для дитячого будинку у Липлянах, а також до Канева, щоб упорядкувати могили батьків Людмили Іванівни..

Як досвідчений військовик, він умів привертати до себе увагу оточуючих цікавими розповідями про службові пригоди, дружбу та взаємовиручку, завжди міг вчасно прийти на допомогу не тільки порадою, конкретним вчинком, чи, скажімо, засукавши рукава, приступав до роботи. Добре знався в столярці, вправний був із кельнею, а також з рискалем. Найцікавіше було слухати його римовані привітання з нагоди дня народження друзів. Дуже влучно добирав  найкращі риси ювіляра, дотримувався рими та святкових емоцій. Завжди його тексти сприймалися  на «ура». А в тостах так припасовував слова з побажаннями, що інколи  по-доброму йому заздрив. 

Багато  разів доводилося  бувати на творчих  вечірках у народної артистки України Людмили Приходько. Інколи в гостях був Іван Васильович із дружиною Лізою Іванівною. Підстава проста – вони шанувальники таланту народної артистки. Начальнику пожежної охорони ніби за посадою необхідно бути на виставах, правда не в залі, а за кулісами. А ось на вистави приходив на конкретного майстра сцени. І обов’язково з квітами, бо умів шанувати акторське мистецтво ще з часів служби в армії.

Та нещодавно відкрив Івана Васильовича ще з одного і геть несподіваного боку. Виявляється, він ще й чудово малює! Портрети, пейзажі, натюрморти, а головне ікони прикрашають стіни в усіх  кімнатах їхнього з дружиною Лізою Іванівною  будинку в  селі Городище Луцького р-ну.  Дивлячись на ці роботи, ніколи не скажеш, що їх автор – самоучка. Іван Васильович тримає пензля в руках  скільки себе пам’ятає. Що вплинуло на талановитого хлопчину, чи чудове  місто його дитинства Кам’янець-Подільський, чи просто Бог у маківку  поцілував, але з класу четвертого він уже не міг жити без малювання. Вчився    азам малярства у кого міг. Справжній подарунок зробила йому доля, коли він потрапив служити у тодішній Ленінград. Весь вільний час служивий  Максимчук проводив в Ермітажі, інших музеях і театрах. Хлопці  підсміювалися над ним, мовляв, нормальні солдати ідуть на танці або в кабак, а Максимчук – по  музеях! А йому нічого іншого й  не треба було. Після  строкової служби він залишився в армії, але зі своїм захопленням не розлучався ніколи і ніде. І навіть тепер, коли виповнилося йому вісімдесят, чоловік із своєї пенсії викроює гроші на фарби і полотно, малює чудові ікони й дарує їх храмам і друзям.  

Є ще одне захоплення у цієї талановитої людини – він дуже любить землю і господарити на ній. Бо переїхати на пенсії жити з Луцька в село – то справді  треба любити. І хоч з роками Ліза Іванівна стала просити чоловіка знов  перебратися до міста, Іван  Васильович ніяк не здається. Він плекає чудовий  сад, садить немалу площу різної городини, експериментує. Цієї осені вперше побачив плоди його багаторічної праці – таких яблук і в таких кількостях, як у Максимчуків, у приватній садибі бачити ще не доводилося. Ну як він покине  все це і буде вилежуватися у місті без роботи?