Між доброчесністю і… байдужістю…

«Приїхала у рідний край, декому привезла власні кошти на лікування та пожертвувані поляками-патріотами. Взялася, зокрема, допомогти одному онкохворому. Сподіваюся, що усе в нього буде добре», – каже волонтерка.

«Співачка, волонтер-патріот» – під таким заголовком «Волинська газета» 6 грудня 2018 р. опублікувала розповідь Сергія Цюриця про людину щирої душі та шляхетної вдачі, нашу землячку Світлану Григор’єву. Саме завдяки підтримці цієї волонтерки побачила світ спеціальна вкладка в «Польова пошта», що його, знову-таки, доставив нашим воїнам на Схід Сергій Цюриць.

То коли ж зродилося волонтерство у її душі? Швидше усього, успадкувала його від попередніх поколінь. Як пригадує, її батьки та їхні батьки не проти були підсобити у будь-чому знайомим і незнайомим. З часом з її незвичним хобі довелося змиритися і чоловікові Степану Олександровичу: фізику-математику, лауреату Соросовської премії, яку при врученні державні чиновники чомусь переполовинили. Що ж, подібне для нашої дійсності – не дивина.

Парадоксальних ситуацій вистачає і нині. Одну з них почули від нашої гості. Одна мама, прізвище за її проханням не називаємо, попросила 12 тис. грн на лікування сина, який, незважаючи на високий тиск та хворе серце, захищав нашу державу на Сході від зайд своїх та чужорідних. Коли необхідна сума була зібрана, волонтерка зв’язалася з прохачкою. Як належить у таких випадках, перепитала, з ким має честь спілкуватися. І була шокована тим, що почула у слухавці. «Ви телефонуєте і не знаєте кому?». Довелося ще раз перегорнути мало не половину записника та впевнитися, що номером не помилилася. 

– Знову турбую прохачку і називаю себе, питаю, як передати їй гроші. Вона знічено передає трубку синові. Той вибачається за маму. Мовляв, вона заклопотана гостями, які прийшли привітати її з днем народження... А я вже й не пам’ятаю , коли відзначала свою таку дату, – з нотками якоїсь гіркоти  пригадує пані Світлана. 

І вже за мить додає, що задоволена своєю добровільною місією. Великих статків і зайвої розкоші не прагне. Але яке моральне задоволення отримує, коли завдяки її зусиллям вдається повернути у стрій хоч одного захисника. Волонтерська діяльність активізувалася з початком агресії, що її розв’язала путінсько-шовіністська Росія проти нашої держави. Світлана Григор’єва прагла полегшити страждання пораненим на Сході воїнам, які лікувалися в госпіталях України та Польщі. 

«Згодом більше уваги почала приділяти бійцям, коли лишалися на рідній землі. У Польщі вони, в більшості, нічого не потребують, чого не можу сказати про Україну. Від того сильніше болить душа. Чому держава так не цінить її захисників, як вони дорожать нею?», – ставить риторичне запитання.

Через свою надприродну делікатність Світлана Григор’єва вибачається, що зайве втомлює нас своєю розмовою. Мовляв, і сама втомлена, оскільки цілу ніч їй не дало навіть подрімати підібране учора в лісі кошеня. Чоловік подивувався, коли вона ні з того, ні з сього раптово попросила зупинити авто. Вона ж не змогла байдуже проїхати мимо нещасної тваринки, яку довелося того ж дня оперувати ветеринарам. Це далеко не перший її чотирилапий «вихованець», що знайшов притулок у її оселі. 

«На мене чоловік спочатку сварився трохи. Та потім я його переконала, що допомагати спочатку треба іншим, а потім вже собі… От приїдете до мене, побачите: маємо лише необхідне для повсякденного життя. Я є людина, яка не ставить за мету наживати блага. У могилу їх із собою не заберу. Якщо я можу домогти, я допомагаю. Моя мама так усе життя робил, і моя бабця, яку, до слова, називали матушка (усе життя була милосердна)», – каже.

Цікавимося сином Світлани Григор’євої, який пішов на війну добровольцем.

«Мій Василь довго пролежав у госпіталі. Він же – на фронті, де постійні вибухи. А в нього також високий тиск. І клапан у нього в серці… У результаті стався гіпертонічний криз та передінсультний стан. Та син не звільняється з армії, продовжує і далі службу у військовій частині, до якої приписаний», – говорить Світлана Григор’єва.

Та волонтерська робота, вона така часто невдячна. Світлана Григор’єва колись показувала списки, що, кому та скільки пожертвувано. Тепер цього не робить, бо відразу люди починають говорити, що комусь більше, а іншому менше. Ще й образи починаються… А гроші ж не так легко заробляються, як діляться... 

«Співаєш, а до тебе підходять всяки-різні. Буває, підійде й дивиться на тебе таким бандитським поглядом, і відразу: «Так, половину дасиш мені!». У мене відразу контраргумент: «А чому це я маю ділитися з тобою?». Інший підходить, кладе гроші і радіє з того, що має можливість допомогти тим, хто нині воює на фронті», – наводить шокуючі приклади зі свого творчого життя, і воно простягнулося від України до Польщі: виповнилося вже 20 років співочої діяльності.

До речі, цікаво, як звичайні громадяни Польщі реагують на благодійні концерти Світлани Григор’євої, де збирають пожертви на допомогу українським бійцям?

«Поляки знають, що збираю кошти для наших воїнів. І дуже хенктні, як вони кажуть, дуже раді підтримати наших воїнів. І підтримують активно! Наші сусіди ще дуже переживають за цю війну, бояться, щоб Кремль не пішов ще далі на Захід... Але тепер дуже багато розмов, що це нинішня влада в Україні теж наживається на цій війні. І говорять це відкритим текстом. Раніше чогось подібного не було, мовчали. Нині відверто кажуть, що якби воював його син (того чи того «достойника»!), то війну закінчили б за один день...

Що тут заперечити?

Але від сумного таки перейдемо до світлого та доброго… І до цього, без сумніву, належать сторінки особистої біографії подружжя Григор’євих.

Світлана і Степан вчилися в одному класі Цуманської середньої школи в Ківерцівському р-ні, де нині їхня родичка директором.  

«Так що у нас любов із 9 класу. Перевірена життям» – сміється наша героїня. – Коли він почав проявляти до мене симпатії – це було, можливо, й наївно, але так чисто, якесь високе почуття. Після школи ще два роки дружили. Можна сказати, дитячою дружбою. Він допомагав мені під час навчання з математики, я йому – з англійської. А потім на випускний прийшла його мама зі своїм рідним братом, дочка якого також 10 клас закінчила. Степан мені показав свою маму та її брата. А я дивлюся і думаю: «Боже, що ж вони мені так подібні до мого тата? Знаєте, якесь таке блаженство в поглядах, виваженість у рухах, якась чарівна задума в очах. Мій тато світленький був, а вони чорненькі. А бабця моя була чорна-чорна, точно як я. І я гадаю, що ж вони так до тата подібні?! А потім виявилося, уже під час нашого весілля, що його мама і мій тато – двоюрідні брат і сестра. І до сьогодні не можу збагнути, як я тоді відчула своєрідний поклик крові?! Це ж з першого погляду, коли стояли ще на лінійці, виявила подібність зі своїм татом. Що то значить спорідненість... Ви знаєте, що моя свекруха була золотою людиною. Ми з нею були просто психологічно зіграні, між нами була душевність. Вона мене ніяк не називала, тільки «Моя Світланка, моя Світланка». І свекор так само мене називав. Так рідко коли буває, щоб таку повагу мати один до одного. Я також старалася. Не раз чула: «Світланочко, я ще не встигну подумати, а ти вже це зробила». А мені завжди було її шкода, вона ж так важко працювала, тримала на своїх плечах усе господарство. Тож мені завжди хотілося усім догодити, усім допомогти. І ніхто мене цього не вчив. Сама себе дисциплінувала. Таким у мене таточко був і мама була дуже обов’язкова. Вона буде винна комусь копієчку і старається віддати, щоб та людина на неї не ображалася. Чесності та порядності завжди батьки нас вчили. Та ще допомагати один одному. Мама завжди повторювала: «Допоможеш комусь дитино, то тільки в цьому й щастя». Треба ж любити ближнього свого, як самого себе, правда?». 

Свята правда!