Прокляття відьми

Прокляття відьми

Чи вірите ви, наші любі читачі, у потойбічну силу, відьом, прокляття? От у глибинках нашого поліського краю у це не просто вірять, а твердо переконані, що таке трапляється мало не щодня. Хочете – вірте, хочете – перевірте: розповім вам історію, яку повідав дільничний лікар Василь Миколайович (ім’я змінено з етичних міркувань), котрий обслуговує три волинських села. Звичайно, не називатиму місцевості, де все відбувалося. Але скажу, що це таки справді глибинка, де навіть погано ловить мобільний зв'язок, ще збереглися прадавні ліси та яку відвідали… представники позаземної цивілізації (але це вже інша історія!).

Отож, пізно вночі у вікно хати, де живе лікар, голосно постукали. Для Василя Миколайовича такі нічні оказії стали звичними. Тож швидко одягнувся і вийшов до прохача.

– Рятуйте, докторе, дружина помирає! На вас – одна надія…

Прихопивши із собою все необхідне, лікар рушив за нічним візитером Павлом, котрий мешкав у цьому селі. Дорогою Василь Миколайович поцікавився: скільки років дружині, чим хворіла.

– Їй 27, нічим особливо не хворіла, – почав розповідати чоловік.

– Що ж тоді трапилося? Ще ж молода, щоби вмирати.

– Сьогодні зранку Леся під порогом нашої хати знайшла чорну хустку, – тут Павло роззирнувся та перейшов на шепіт, наче боявся, що хтось почує. – Побіліла, стала плакати. Кричить: мовляв, це точно на смерть пороблено… Казав їй, що треба менше язика чухати біля магазину чи на вечорниці до сусідок бігати. А в нас у селі відьом вистачає. Ото тепер маємо біду! Уже в обід моя Леся злягла, а зараз геть непритомна, тільки стогне. Маємо двох діток. Що тепер буде?!

…Ось і хата. Павло мовчки пропускає вперед Василя Миколайовича. Те, що побачив у хаті бувалий у бувальцях лікар, змусило його мимоволі здригнутися. У напівтемній кімнаті на ліжку лежала, певно, у найкраще вбрана молода жінка. Очі в неї були закриті, тіло судомило, чувся стогін. Навколо сиділи старші жінки, кожна з яких тримала запалену свічку. Хтось молився, хтось тихенько голосив. Чоловіки стояли осторонь, шепотілися.

Побачивши лікаря, з місця зірвалася одна жінка (то була мати) і стала плакати-просити: «Допоможіть! То моя кровиночка! Діти сиротами залишаться! Не дайте, щоб відьма раділа».

– А часто у селі таке буває? – запитав Василь Миколайович, оглядаючи «хвору».

– Ой, часто, – підхопилася інша (свекруха). – Недавно моєму чоловікові підкинули жіноче спіднє, уявляєте? Хотіла якась, певно, причарувати до себе. От відьма! Мужиків їй мало. Добре, що я перша побачила і спалила. А якби чоловік перший підняв? Га? Що тоді було би?

Лікар виявився не просто досвідченим і розумним фахівцем, а й винахідливим: зрозумів, що звичайні методи допомоги (як каже медицина) не подіють. «Це ж треба так перейнятися! Заспокійливим тут не обійдешся», – майнуло в голові. Отож, швидко зорієнтувавшись, підійшов ближче до «потерпілої» і голосно запитав, де лежить підкинута хустка.

– Де ж їй бути – на вулиці, біля порога, – відповіла мати. – Боялися до рук узяти – на смерть же пороблено!

– Ходіть усі за мною, захопіть свяченої води, – Василь Миколайович рішуче попрямував на вулицю, а за ним і решта. Леся залишилася в хаті.

На подвір’ї лікар перехрестився, голосно прочитав молитву «Отче наш» (її підхопили всі), а тоді підпалив хустину (сірники мав із собою). Як загорілася, став промовляти слова на кшталт «як горить ця хустина, так хай горять у вогні всі хворі Лариси»… Коли залишився лише попіл, наказав скропити його свяченою водою. Тоді повернувся до кімнати, де лежала «хвора», яка мала це все чути, бо відчинили вікно і двері. Стогнати вона вже перестала. Василь Миколайович зі словами «Хустку спалено, тепер усе буде добре» приступив до своїх звичних обов’язків: вколов заспокійливе тощо, тобто все необхідне в таких ситуаціях. Леся поступово, як то кажуть, приходила до тями. Наостанок дав випити свяченої води, порадив обов’язково сходити до сповіді, освятити хату:

– Чекаю вас на прийомі через два дні. Побачите: вже на ранок усе як вітром звіє.

Усіх попросив розійтися по домівках, дати спокій «хворій»…

А через день (навіть раніше, ніж призначив) Леся вже сама прибігла до лікаря подякувати, ще й із подарунками (молоком, сметаною, сиром): «Усе зробила, як казали. Якби не ви, не було би мене вже, осиротіли б мої дітки»…

Отака вона – сила віри і слова: може і на той світ відправити, а може і до життя повернути.

Ната МОРОЗОВСЬКА.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (265) - 86%
Пізно (10) - 3.2%
Яка різниця? (8) - 2.6%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (13) - 4.2%
Мені байдуже (11) - 3.6%