→Рубрики →Західний вектор

Україна – це Європа! Чи – Сирія?

Омріяне 28 січня настало… 28 січня. Верховна Рада України, на пропозицію спікера Володимира Рибака ушанувавши загиблих хвилиною мовчання, скасувала 8 із 12 законів, які обмежували громадянські свободи громадян і були прийняті 16 січня ц. р. із порушенням регламенту та за сумнівною процедурою підрахунку голосів. Їх згодом назвали «законами про диктатуру».

У результаті непрозорих домовленостей опозиції та влади за це проголосували 361 народний депутат. Серед них фактично всі представники Волині (Катерина Ващук, Ігор Єремеєв, Григорій Смітюх, Сергій Мартиняк, Степан Івахів, Анатолій Вітів, Валерій Чистяков, Євген Мельник, Ігор Палиця), тоді як комуністи Адам Мартинюк і Василь Демедюк участі у волевиявленні демонстративно не брали.

Потім народні обранці заново затвердили закони про юрдопомогу та безмитне ввезення газу, а також документи комуністів про відповідальність за руйнування пам'ятників радянським воїнам та заперечення злочинів фашизму. І коли три з них не викликають ніяких заперечень, то щодо «заперечення злочинів фашизму» ще будуть тертя, адже суть ідеї – потрібна, а виконання – недолуге.

Щоб знизити градус протестів, добровільно-примусово пішов у відставку Прем’єр-міністр Микола Азаров. До формування нового складу уряду, але не більше 60 днів, доведеться керувати Кабміном першому заступникові Миколи Яновича – Сергію Арбузову. Того ж дня відставку всього уряду прийняв Президент Віктор Янукович, який раніше публічно запропонував Арсенієві Яценюку очолити Кабмін, а Віталієві Кличку стати віце-прем’єром із гуманітарних питань. Зі сцени столичного Майдану той же Арсеній Петрович до пропозиції казав, що готовий іти на штурм («якщо куля в голову, значить – куля в голову»), одразу після переговорів заявляв, що «опозиція готова взяти на себе відповідальність за державу», а потім відрікся від ідеї очолити Кабмін. Не захотів іти у владу і Віталій Кличко… Петра Порошенка, який теж днював та ночував на Майдані та обіцяв за добу відновити вул. Грушевського та стадіон «Динамо», схоже, вирішили притримати за обидві руки…

Ще один активний учасник подій – екс-міністр МВС України Юрій Луценко, який після дострокового звільнення створив та очолив ГО «Третя Республіка», за цих обставин заявив: «Головною вимогою Майдану є припинення узурпації влади Віктором Януковичем. За це заплачено кров'ю героїв опору режимові».

Отже, радикальні сили налаштовані на цілковиту зміну влади. Хоча, коли врахувати те, що ніхто не говорить про відставку спікера Володимира Рибака та його першого заступника Ігоря Калетніка, які з допомогою Володимира Олійника «проштовхували» та підписували «диктаторські закони» від 16 січня, то про послідовність тих, хто хоче виступати від імені учасників Євромайдану, говорити важко.

Це підтвердив і день 29 січня. Знову тривалі та непрозорі переговори. Торги за закон про амністію та небажання звільнити захоплені споруди в центрі та на місцях. Балачки про повернення до Конституції зразка 2004 р., коли, нагадаю, главу уряду обирав парламент. Це призвело до того, що Віктор Ющенко був змушений погоджуватися на запропоновані ситуативною більшістю кандидатури то Юлії Тимошенко, то Віктора Януковича… І якщо Арсеній Яценюк і Віталій Кличко позитивно ставляться до цієї ідеї, то Олег Тягнибок – категорично проти. Бо доведеться проводити дострокові вибори у Верховну Раду лише за партійними списками (знову – «тушки»?), та й «Свобода» «виступає за президентську форму правління».

Чи не єдиним тверезомислячим голосом у цьому океані інтересів, емоцій та закулісних переговорів став у середу виступ першого Президента України Леоніда Кравчука, який власним прикладом про дострокові вибори показав, як треба вирішувати політичні кризи. Показово, що у вівторок ні Леонідові Макаровичу, ні Леонідові Кучмі, ні Вікторові Ющенку слова ніхто не надавав…

«Весь світ і Україна визнають, що держава перебуває на межі громадянської війни. В країні двовладдя. Акції протесту переросли у повстання, – наголосив Леонід Кравчук. – Це є просто революція. Йдеться про повалення влади. Це не є щось надзвичайне. Просто треба речі називати своїми іменами. Треба негайно зупинити процес розвалу управління державою. Потрібно розвести протиборчі сторони, сказавши людям, що є план, погоджений і з Президентом, і з Верховною Радою, виходу України з політичної кризи. Цей план окреслити. Люди в нас розумні. Вони погодяться і підуть назустріч. Необхідно домогтися консолідованого голосування щодо законопроектів «про амністію», щоб звільнити тих, хто утримується під вартою і звільнити захоплені адмінбудівлі. Потрібно відновити процес реформування Конституції, створити комісію, якій будуть передані напрацювання Конституційної асамблеї і вирішити, який варіант приймати – парламентсько-президентський чи президентсько-парламентський. Найголовніше – потрібна довіра! Якщо парламентська більшість ставитиме опозицію на коліна, не буде слухати, не буде приймати – нічого не вийде. Але якщо опозиція буде ставити ультиматуми, теж нічого не вийде. Україна важливіша за будь-які амбіції! Оскільки є глибока недовіра між опозицією і Президентом, я готовий стати разом із Леонідом Кучмою гарантами цих переговорів, і доносити до народу їх результати. Тільки ви, народні депутати, разом із Президентом можете вирішити драматичні питання, які є в Україні!».

Чи дослухаються до голосу мудрості головні дійові особи процесів, які вивели на вулиці сотні тисяч учасників акцій протесту та силовиків (а ті б’ють і вбивають один одного тоді, коли політики за столом переговорів намагаються використати їхню кров як додаткові аргументи на свою користь), сказати важко.

А тим часом зима лютує. Люди – на вулицях. І вже ніхто не згадує, з чого ж усе почалося. Пригадуєте – з несподіваної відмови уряду від підписання Угоди про асоціацію «Україна-ЄС», із летаргічної поведінки світових лідерів у спілкуванні з Президентом Януковичем у Вільнюсі, з несподіваної щедрості правителя Росії Владіміра Путіна, врешті-решт, із першого столичного пікету на захист західного вектора зовнішньої політики України, котрий перетворився в злочинну наругу беркутівців над студентами-євромайданівцями з їхнім лозунгом «Україна – це Європа!».

Європа? Чи, може, вже Сирія?

Володимир ДАНИЛЮК.