Вічні стосунки: батьки та діти

Велике значення у цьому процесі надається сім’ї, оскільки вона є провідною ланкою культурно-освітнього зв’язку між поколіннями, який визначає моральну спрямованість особистісного ставлення дитини і є найважливішим фактором розвитку її моральних якостей і ціннісних орієнтацій.

Сім’я – найдавніший інститут людської взаємодії, окрема «сота» в суспільстві. Її унікальність полягає в тому, що кілька людей тісно взаємодіють протягом тривалого часу, що нараховує десятки років, тобто – протягом більшої частини людського життя. У такій системі інтенсивної взаємодії не можуть не виникати суперечки, конфлікти і кризи.

Як показує практика, найчастіше конфлікти у батьків виникають із дітьми підліткового віку. Психологи визначають такі типи конфліктів підлітків із батьками: конфлікт нестабільності батьківського ставлення (постійна зміна критеріїв оцінки дитини); конфлікт над турботи (зайва опіка та над очікування); конфлікт неповаги прав на самостійність (тотальність вказівок і контролю); конфлікт батьківського авторитету (прагнення добитися свого в конфлікті за будь-яку ціну). 

Порушення системи сімейного виховання є патогенетичним фактором, що може зумовити виникнення неврозів у дітей: емоційне відторгнення, гіперсоціальний тип і егоцентричний тип. 

Виховання за типом неприйняття (відсутність любові батьків до дітей). В сім’ях, як правило, надмірний контроль за дитиною, застосовуються покарання, в тому числі і фізичні, з боку батьків дітям приділяється мало уваги, нав’язується певний тип поведінки (правильної з точки зору батьків). Але цей тип може поєднуватись із відсутністю контролю, байдужістю, потуранням. В такій сім’ї дитина не почуває себе затишно, комфортно. Наслідком такого виховання може бути конфліктність дитини, тому що в характері формуються такі якості як впертість, необов’язковість, егоїстичність, діти мають неадекватну самооцінку. Це може призвести до взаємного відчуження, тобто, неприйняття батьками дитини приводить до неприйняття нею батьків. 

При гіперсоціальному типі батьки концентруються на стані здоров’я дитини, на її соціальному статусі, очікуванні успіхів, часто недооцінюючи індивідуально-психологічні особливості дитини. В результаті невідповідність вимог можливостям дитини, намагання догодити всім, породжують страх перед труднощами і невдачами. Тривожність, невпевненість, негативне самоставлення приводять до соціальної ізоляції, залишаючи дитину наодинці зі своїми проблемами і труднощами. 

Егоїстичний тип («кумир сім’ї»). Характерною ознакою цього типу неправильного виховання є нав’язування дитині думки про те, що лише вона є надзвичайна, виняткова, батьки захоплюються її надуманими талантами і перебільшують її наявні здібності. І, як наслідок, у характері дитини закріплюються егоїстичні тенденції, надмірно завищена самооцінка, істеричні реакції.

І, навпаки, гармонійні взаємини між батьками та дітьми, в основі яких лежить взаєморозуміння, підтримка, повага до дитини, як до особистості, позитивно впливають на соціально-психологічну адаптацію; формування суб’єктивних позицій; формування пізнавального інтересу. Причиною дисгармонії у взаєминах «батьки-діти», а особливо підлітки – це недостатність духовного спілкування. 

Василь Сухомлинський писав:

«Виховання, позбавлене постійного, повсякденного духовного спілкування дітей із батьками – ненормальне потворне виховання, яким є ненормальне, потворне життя батьків без постійної турботи про дітей».

Діти – це дзеркало сім’ї. Це відлуння батьківської недбалості та турботи, байдужості та переживання, невміння слухати та чути, вміння дослухатися та спілкуватися, поважати дорослих, дітей та самого себе. Бо тільки від нас, дорослих, залежить, якою дитина переступить батьківський поріг і якими буде послуговуватися правилами, цінностями, сімейними традиціями, крокуючи дорогою під назвою «життя».