Тіні не забутих предків... і "Вогняні коні"

Тіні не забутих предків... і

На околиці м. Тбілісі, в невеличкому гірському селі, звідки столицю Грузії видно як на долоні, живе й творить художник Мамука Джапарідзе.  Митець своїми неординарними творами відомий далеко за межами рідного Кавказу, але особлива шана йому за те, що продовжує популяризувати творчу спадщину славного сина вірменського, грузинського та українського народів — Сергія Параджанова.

Вони познайомилися ще в далекі 70-ті, коли Мамука Джапарідзе разом із іншими молодими худождниками робили виставку своїх робіт у м. Тбілісі. Туди, перебуваючи в Грузії, зі своїм закордонним товаришем і завітав легендарний кінорежисер Сергій Параджанова...
Власне, чому легендарний і чому ця постать така важлива для України?
Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 р. у м. Тбілісі, Грузія,  а помер 20 липня 1990 р. у м. Єреван, Вірменія. Сергій Параджанов — український та вірменський кінорежисер, один із представників хвилі «українського поетичного кіно». У 1990 р. в Україні він отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 р. ще й Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).
Міжнародне визнання прийшло до Сергія Йосиповича після екранізації в 1964 р. повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в м. Києві (1966 р.). Але на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на Батьківщині.
Як згадує Мамука Джапарідзе, згодом інтерес до кінотворчості Сергія Параджанова був у Грузії таким великим, що на перегляд фільмів, які показував він особисто на власному відеомагнітофоні, приходило дуже багато людей.
Журнал «Екран» (Польща), 1966 р. писав: 
«Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
Як зазначає "Вікіпедія", фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Сергієві Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Сергієм Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр".
Та "радянська ідилія" тривала недовго. 
У 1965-1968 рр. Сергій Параджанов разом із іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 
"30 червня 1966 р. ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Ліна Костенко, режисер-постановник Володимир Іляшенко), сценарій Сергія Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, Сергій Йосипович був змушений виїхати у Вірменію".
До речі, в м.Єреван нині відкрито меморіальний музей Сергія Параджанова, за національністю вірменина, за місцем народження грузина, а за республікою, де він створив найкращі фільми - українця...
Та в 1971 р. Сергій Параджанов повернувся до м. Києва, де в 1973 р. був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за... гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». 
"Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПСС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Сергія Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КГБ перерізав собі вени".
Зараз відомо, що заяви ніби то про сексуальні домагання з боку Сергія Параджанова писали, як правило, сексоти КГБ, а з речових доказів чекісти знайшли сувенірну ручку і комплект гральних карт із оголоеними жінками... Намагаючись перевиконати план, кагебісти зібрали майже 300 заяв від "потерпілих", тож виходить, що Сергій Параджанов кожен день упродовж року постійно когось домагався і гвалтував, роблячи перерву лише на 1 травня, 7 листопада і Новий рік...
"Радянський суд", "найгуманніший у світі", дав Серієві Параджанову 5 років колонії суворого режиму, яке він відбував у Лук'янівській тюрмі столиці України, а потім у колонії в Алчевську на Донбасі. 
«Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація у́рок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: 
«Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». 
"Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону", - зазначає "Вікпедія". - Важливу роль у звільненні відіграла Лілія Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї Арагон під час візиту до Москви в урядовій ложі Большого театра звернувся особисто до Лєоніда Брежнєва з проханням звільнити митця. За словами сина Сурена, до звільнення Параджанова також долучились діячі міжнародної організації «Amnesty International». Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977 р. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у м. Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів".
До останнього подиху Сергій Параджанов жив і творив, а своїм прикладом надихав на звершення інших митців. Тож недарма в м. Тбілісі є монумент на честь славного земляка, хоча насхилі літ, потерпаючи від цукрового діабету, він перебрався в м. Єреван.
Як зауважує Мамука Джапарідзе, до Сергія Параджанова в Грузії та Вірменії ставлення особливе. Великий митець навчив дивитися на світ відкритими очима, шукати в ньому прекрасне навіть тоді, коли його дуже мало, і мріяв, щоб хоча б одне покоління людства прожило без війни. А ще, ніколи не забував імен тих, хто зардив у важку хвилину...
Саме тому, готуючись до поїздки у м. Париж, де відбувалися урочистості з нагоди пошанування Сергія Параджанова, Мамука Джапарідзе власними руками виготовив спеціальну "бойову сокирку" воїна та пошив собі плащ, який нагадує чоловічий національний одяг параджу. Вийшло доволі оригінально...
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора: Мамука Джапарідзе в образі, який вінстворив для вшанування Сергія Параджанова у Франції.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (475) - 88.8%
Пізно (15) - 2.8%
Яка різниця? (8) - 1.5%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (20) - 3.7%
Мені байдуже (16) - 3%