→Рубрики →Медицина

За кулісами,

Палата інтенсивної терапії в наркодиспансері мало нагадує звичну палату інтенсивної терапії. По один бік вікна – за столом дві жінки у білих халатах. Із сивиною у волоссі та доброю усмішкою на устах. По другий – на ліжку під простинею б’ється у білій гарячці… монах. Густі кучері розсипалися на подушці, очі привідкриті, але нічого не бачать. Говорить щось про рясу, чортів, гріхи…

Це не кадри з фільму. Це – будні Волинського обласного наркологічного диспансеру. …Подейкують, цей послушник одного з монастирів, що поблизу Луцька, поїхав до матері на Різдвяні свята і допився до того, що гостини закінчилися тут, у палаті одного з відділень. І це тільки мені, так би мовити, непосвяченій, дивно з того, що монах – серед важкохворих наркодиспансеру. Медперсонал з того уже ні на грам не дивується. Серед пацієнтів медустанови, на превеликий жаль, бувають і монахи, і священики, і вчителі, і лікарі, і чиновники… Усіх їх часто об’єднує діагноз: «алкогольний гострий психоз», що потребує невідкладної допомоги. По народному – біла гарячка. А весь персонал об’єднує спільна місія: не тільки лікувати, а й тягнути на плечах величезну соціальну відповідальність за долі тисяч людей, що в той чи інший спосіб опинилися над прірвою.

Один день у наркодиспансері мене вразив. Розповідями про батька й сина, які один без одного виписуватися з лікарні не хочуть. Про посивілу згорьовану неньку, яка «тягне» сюди 52-річного «синочка» , що вкотре допився, а той усю ніч, мов немовля, квилить «мамо-о». Про того ж монаха, якого у білій гарячці ледве вдається втримати двом жіночкам у білих халатах. І про медперсонал…Сестричок, які часто з «буйними» один на один. Які по черзі зносять сюди вживаний одяг і навіть білизну, бо «гуманітарки» на всіх не вистачає. Які щодня рятують бомжів, алкоголіків, наркоманів, чують від них сотні образливих слів і… шкодують їх іноді більше, ніж рідні.

Попри це все, у стінах обласного наркодиспансеру – намагаються створити якнайкращі умови і для персоналу, і для пацієнтів. Оновлюється установа буквально на очах. Головний лікар Ігор Шкаровецький (а він хоч і працює у наркодиспансері чи не увесь свій «трудовий вік», та керує ним із 2013-го) погодився провести екскурсію. Вся біда закладу в тому, що розташований він у кількох корпусах, а «корпуси», це – колишні тимчасові приміщення (можна сказати – бараки) для будівельників ПМК, котрі зводили шовковий комбінат. Вони тут відпочивали від роботи. Зодчі поїхали, а лікарі – поселилися.

Наталія Палійчук

Благенькі дерев’яні стіни тримаються на «доброму слові», бо, як виявилося, стоять фактично без фундаменту. Один із таких бараків у первісному стані ще залишився по сусідству – нагадувати про те, як усе починалося… Відтак усі 30 років після новосілля обласний наркодиспансер будується.

Насправді варто розвіяти ілюзії тих, хто уявляє собі цей диспансер як таку собі міні-тюрму для алкоголіків та наркоманів. Самі хворі його часто називають санаторієм – причому без іронії. А все тому, що займає заклад чималу територію, де багато дерев. Навесні та влітку – краса довкола неймовірна. Та й харчування тут на фоні звичного лікарняного меню – навіть ліпше (на 5,40 грн у день кухарям вдається готувати рибу, омлети, тушковану картоплю, ліниві голубці з куркою, овочеві рагу та багато інших не найгірших страв).

Палата, де повертають із забуття

«От плануємо ще ворота хороші зробити, з парканом уже справилися. А то стільки літ заклад «прожив» без огорожі, – повертає мене до справ буденних Ігор Дмитрович. – Усіх корпусів у нас п’ять, кожен має окрему котельню. Так уже впродовж 5-6 років. Раніше мали центральне опалення, але ефект – відчутний. До Нового року зекономили 30 тисяч. Це ж добре!» …Разом заходимо у головний корпус, де розташована адмінчастина лікарської установи та поліклінічне відділення. З порога видно, що інтер’єр тут оновили не так давно. «Тим хто бачив, як було раніше, важко повірити…» – коментують пацієнти, доки я фотографую. У коридорах чисто, гарно і …людно. Через наркодиспансер проходять тисячі волинян за рік. Лише на амбулаторному лікуванні у відділеннях закладу в рік перебуває 10 тисяч пацієнтів, ще 5 – на стаціонарі. У поліклініці, для прикладу перевиконання плану відвідувань сягає 10%. У стаціонарі – 20%.

При поліклінічному відділенні працює спеціальна медична комісія з проведення медичних оглядів, спеціалісти якої, за словами керівника Ігоря Штоліна, приймають часто доленосні рішення щодо встановлення наркологічної патології під час розгляду кримінальних справ, а також здійснюють трудові та військові експертизи. Раз у тиждень працюють у СІЗО, таким чином частину віку проводять в… «местах не столь отдаленных».

Фахівці поліклініки трудяться у режимі нон-стоп. За одну ніч іноді проводять понад 20 експертиз на сп’яніння. Для прикладу, через кабінет експертизи нас стан алкогольного та наркологічного сп'яніння за рік проходить 6 тис. людей. Сюди, скажімо, привозять водіїв, які «під градусом» скоїли ДТП, домашніх хуліганів… Саме сюди звертаються наркозалежні, котрі перебувають на замісній терапії. Рівень алкоголю в крові вимірюють сучасною апаратурою. «Включаємо, беремо трубочку, прикріплюємо і – дихаємо…» – демонструє мені таку звичну для неї процедуру фельдшер Наталія Палійчук. Лише трохи часу минуло з початку 2014-го, а в її реєстраційному журналі вже 175 експертиз…

У першому наркологічному відділенні теж було людно. Хтось із хворих пакував речі на виписку, хто готувався до госпіталізації. Буденна круговерть. Щоденно на зміні тут лікар, старша медична сестра, медична сестра та санітарка. І хоча розраховане відділення на 25 ліжок, найчастіше хворих тут буває більше. «Он недавно мали аж 34…» – каже лікар… Усі – з алкогольними проблемами. Лише один наркозалежний. Серед пацієнтів бувають хворі з судомними нападами, порушеннями поведінки, збуджені… На противагу їм – такий собі «жіночий батальйон».

Дещо не вписується у контекст наркодиспансеру дерматологічне відділення №4. Насправді його у 1996 р. приєднали до цієї установи тимчасово. Як виявилося, нема нічого постійнішого за тимчасове. Розраховане на 40 ліжок. Широкопрофільне. Щодня тут справляються із сотнею патологій. Серед хворих багато людей із групою інвалідності. У день нашого візиту то було єдине відділення, завантажене на 80%. Бо якщо в інших відділеннях через свята – наплив пацієнтів, то тут – навпаки. Пік у пору загостренні дерматологічних хвороб (навесні та восени). «Працює 18 людей, рік тому зробили ремонт, тому умов поліпшилися. З останніх придбань – прилад для світлолікування «Біотрон-2» швейцарського виробництва. Аналог кварцові, але не має побічних явищ, не викликає звикання і глибоко проникає в шкірні покриви», – розповідає заввіділення Віталій Куцобін.

Найтяжчим у диспансері називають відділення №3, де переважно перебувають пацієнти у стані алкогольних психозів та …жінки. тут є спеціальні жіночі палати. Знову ж – персоналу на 25 ліжок, в реаліях – 39. Білі гарячки, судомні напади, гостра алкогольна жіноча інтоксикація, отруєння психоактивними речовинами… «Он хворий, – показує у віконце медична сестра. – У стані алкогольного психозу, тому до нього застосовуються так звані методи м’якої фіксації. Зафіксовані руки, тобто. …Доки не вийде з делірів. Цей уже другу добу так. Не знає, хто він, де він, кричить… Іноді родичі питають, як ми тут витримуємо. Але людина до всього звикає».

Чесно кажучи, оглядала із кабінету в кабінет відремонтовані палати, їдальні, кімнати відпочинку для лікарів і все шукала очима щось подібне на витверезник. Невже позбулися прообразу совєтських спецустанов?.. У наркологічному відділенні №2 натрапила на приміщення, яке, за звичкою, так і називають – витверезником. Така собі кімната суворого нагляду. Замість дверей – ґрати. Сюди хворих найчастіше привозить міліція….

«Приведуть під двері, наручники знімуть і лишать. А хворі, буває, ті ґрати рвуть, що стає страшно. Один он навіть дах розібрав, щоб утекти. У старих витверезниках були двері металеві, крісла з фіксаторами, ліжка металеві, міліція чергувала, душ (а в нас один на всіх: і на тих, хто з вулиці, і на пацієнтів)», – описує робочі будні старша медична сестра Раїса Іваницька.

Контингент пацієнтів наркодиспансеру різний. Дещиця із них, зрозуміло, – люди вулиці. «Ліквідувати ліквідували, – долучається до розмови про витверезники завідувач відділення (він же голова профспілки ВОНД) Сергій Рак, – а подумати про бомжів… забули. У нас усі недоліки соціуму – мов на долоні. У будь-якій іншій лікарні, як почують, що алкоголік – ніхто не хоче братися. Обстежать – і сюди… Хоча там можуть бути панкреатити, гепатити і багато ще чого… Ми кладемо. Але ж він не один: швидка возить і возить. Інколи тих, кого на вулиці підбирають, залишаємо на місяць, скільки протокол дозволяє. Але ж він виходить – і знову сюди повертається в результаті. Чи це має бути клопіт лікаря?»

Не знаєш, як зробити, роби по-людськи… От і тут стараються по-людськи. Навіть із тією категорією, які дуже докучають. «Шкодуєте пацієнтів?» – запитую наостанок. «То ж люди, – відповідає Сергій Рак. – Он лежить у одній палаті інфікований чоловік. Нікому не потрібний. Тільки мама бідна біля нього. Прийшла в п’ятницю – місць не було, домовилася, що згодом покладемо. Каже, допізна його вмовляла лягти на лікування. А тоді як узяла пляшку з водою – і в голову. Чоловік спинив. Мовляв, заб’є. А вона: «Мені вже все одно». Можете уявити, з якими болем ці люди живуть? Або інша історія: мати стара ледве йде і «синочка», якому 52 роки, за собою веде сюди. І він як маленький: «Мама-а-а» …цілу ніч. А потім чекає, коли вона пенсію получить і ліки купить. Та хай уже з ліками – цигарки…»

«Чесно кажучи, – дивує на прощання сестричка, – ми навіть одяг із дому для них приносимо. «Гуманітарки» не завжди вистачає. А білизну – то й узагалі по черзі… Що ж як вони, буває, лишаються голі й босі…»

Здавалося б, із такою непростою категорією пацієнтів медперсонал мав би озлобитися на увесь світ. Аж ні… Спокійні, усміхнені, дружні. «Все просто, – відкриває «колективну таємницю» головна сестра диспансеру Світлана Слада, за плечима якої 33 роки роботи у цих стінах. – У нас люди або приходять і залишаються працювати на все життя, або не працюють…»

…Для тих, хто дочитав до кінця, зазначу: чомусь до наркодиспансеру народ звик ставитися, як до алкоголіка. За принципом: мене це не стосується, то й хай собі. Та весь казус у тому, що насправді ніхто й ніколи вам не скаже, коли ЦЕ може вас стосуватися.

Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото автора.