→Рубрики →Колонка редактора

Коли в ангела виростають роги

Рано чи пізно дим пожарищ розвіється. Наповнені сльозами очі висохнуть. А криваві рани на серці свідомості вкриються рубцями…. Життя продовжуватиметься. Проте яким воно буде після вже другої за останнє десятиріччя революції, коли народ усім показав, що не просто хоче існувати, а прагне жити повноцінним життям?

Ще наприкінці січня ц. р. у прямому ефірі Волинського телебачення автор цих рядків сказав: потрібна не просто «перезавантаження» персоналій, а кардинальні зміни всієї системи організації взаємин влади та суспільства! Бо ті правила, котрі нам нав’язали згори, ні до чого доброго не привели, і марно сподіватися, що автоматична зміна державного устрою, наприклад, із президентсько-парламентської моделі на парламентсько-президентську, стане тією чарівною паличкою, котра змінить усе й одразу. Досвід засвідчує: суттєві огріхи є як в одній, так і в другій моделі. Мабуть, потрібен якийсь третій варіант…

Головне – забезпечити автономність та ефективність системи народовладдя.

З чого ж починати? Згори рухатися донизу чи навпаки?

Думається, що цей рух повинен бути двостороннім. Україні так само потрібна адекватна та відповідальна центральна влада, як і місцева – починаючи навіть із найменшого села й закінчуючи рівнем області.

Подивімося, кого і як ми зараз обираємо та кого й хто призначає.

Склалася парадоксальна ситуація: одні можуть правити фактично пожиттєво, інші щосекунди залежать від київського начальства, а тому, крім обов’язків, фактично не мають жодних прав. Чому люди мають право обирати сільського, селищного та міського голову напряму, тоді як керівників органів місцевого самоврядування районного та обласного рівнів обирають депутати? Переконаний: одні й ті самі виборці здатні обрати для себе найкращу кандидатуру як мера, так і очільника району чи області! Якщо на місцевому рівні громадяни мають можливість вибирати з-поміж мажоритарних депутатів, то й у районах та області мусять отримати таке саме право, а не блукати між мажоритарниками від округів та особами з партійних списків. Мало того, якщо вже ми запроваджуємо партійне представництво в радах, то ці списки повинні бути відкритими: тобто незалежно від порядкового номеру люди можуть обрати не 5-20 вождів, а справді кращих із кращих у цій політичній силі, коли останній може стати першим, а перший – останнім.

Кого може влаштовувати ситуація, коли обраний за партійним списком «слуга народу» перетворюється в «тушку»? Тому потрібен механізм реального та дострокового позбавлення повноважень усіх перебіжчиків.

Як можна сподіватися на служіння інтересів громади олігархів, які використовують повноваження депутата лише для захисту зазвичай нечесно здобутих капіталів? Варто ввести обмеження: представники великого бізнесу взагалі не можуть балотуватися на виборах.

Кому потрібні «божки» навіть на виборних посадах, які перетворилися у своїх територіях на Калиток? Раз в Україні двома термінами поспіль обмежене право працювати навіть на посту Президента, то й на рівні сіл, селищ, міст, районів та області теж потрібне аналогічне обмеження. Рано чи пізно навіть в ангела виростають роги, а тому українські реалії підказують: вистачить і 5 років правління на тій чи іншій посаді…

Коли прийшли клястися у вірності волинянам недавно призначені центральними відомствами керівники силових структур, то це знову нагадало про стару несправедливість. Як їх із Києва до нас посилали, ніхто у волинян не цікавився, чи влаштовує область та чи інша кандидатура. За принципом «жираф великий – йому видніше» за 10 останніх років у нас змінили з десяток начальників УМВСУ, УСБУ, облпрокуратури та податкової служби. Й коли у справі визначення кадрової політики Служби безпеки ще є якась логіка (система державної безпеки в країні не може бути «містечковою», тому кожна структурна ланка повинна діяти в тісній взаємодії та координуватися центром), то коли вже закінчиться епоха «привозних генералів»? Невже депутати міських, районних, обласної ради та виконавча влада цих рівнів не повинні мати доступу до процесу затвердження тих чи інших кандидатів? Якщо на посаді голови Апеляційного суду Волинської області може успішно та впродовж багатьох років працювати корінний волинянин Петро Філюк, то з якою метою того ж податківця нам треба отримувати як не з Вінниці, так із Прикарпаття? Хіба замість недавно прибулого київського полковника серед луцьких правоохоронців немає жодного, хто міг би, як полковник Сергій Шелєпін, очолити міськвідділ внутрішніх справ обласного центру?!

Тому переконаний: від перестановки доданків сума не змінюється, але коли прагнемо щось помножити, то нуль може звести все нанівець…

Володимир ДАНИЛЮК.