→Рубрики →Західний вектор

Два дні «під Польщею»

Щоб із багнетом зрівнялося перо, треба, щоби влада відповідала запитам власного народу, а той – не тільки правди прагнув, а її захищав!

11-12 квітня відбувся візит представників мас-медіа Волині в Люблінське воєводство Республіки Польща, під час якого за цільовою програмою «Школа сучасної журналістики» працівники ЗМІ вивчили специфіку взаємовідносин органів місцевої влади та журналістів. Оскільки ця тема актуальна і для нашого краю, то облдержадміністрація та облрада підтримали ініціативу ГО «Форум українських журналістів» у Волинській області ґрунтовно та кваліфіковано вивчити досвід та практику зарубіжних колег щодо їхніх повсякденних взаємин із представниками органів державної влади та місцевого самоврядування Люблінщини.

Дорога з Луцька до кордону минула швидко. В зовсім не давньому минулому залишаються успішно вирішені організаційні проблеми та оформлення все ще необхідних віз у Генеральному консульстві РП у Луцьку. На жаль, в останній момент не зміг уперше у своєму житті поїхати за кордон перший заступник голови облради Олександр Пирожик: саме на п’ятницю було призначено одне зі столичних засідань, на якому Олександр Веніамінович представляв депутатський корпус нашого краю. Тому він як колишній журналіст допоміг колегам усім можливим, проте їде не в західному, а в східному напрямку.

До речі, окрім Олександра Пирожика в останній момент не поїхало й кілька журналістів, котрі відгукнулися на оголошення, розміщене в одній із соціальних мереж Олександром Мартинюком, який короткий час виконував обов’язки начальника управління інформації та зв’язків із громадськістю облдержадміністрації, проте несподівано подав у відставку ще до офіційного призначення на посаду. В одного колеги виникли якісь особисті мотиви, в другого – закінчився термін дії закордонного паспорта. Хтось в останнім момент захворів, а тому замість них вирушили в далеку дорогу інші фахівці.

Катажина Мєчковська-Черняк

Ось уже й МАПП «Ягодин-Дорогуск». Стримані та уважні прикордонники привертають увагу наявністю в багатьох із них автоматичної зброї. Щоправда, магазини з патронами не прикріплені до АК-74, а лежать у підсумках. Це й правильно: підвищена ретельність потрібна, але береженого й Бог береже!

У визначений час делегацію в центрі Любліна зустрічає головний редактор газети «Кур’єр Люблінський» Даріуш Котлаж, який упродовж багатьох років допомагає волинським колегам знайомитися з роботою мас-медіа сусіднього воєводства. І цього разу він подбав про організацію багатьох та вкрай потрібних зустрічей.

Сергій Омельчук і Даріуш Котлаж.

Разом заходимо в ратушу, що з давніх-давен прикрашає вул. Краківське середмістя. Тут розміщуються органи влади м. Люблін. Заходимо в фойє і – перша несподіванка: фактично всі коридори прикрашені волинськими іконами! Хтось може здивуватися. Але читачі «Волинської газети» добре знають: це плідні результати літнього пленеру, котрий українські та польські митці іконопису провели торік на Волині, а зараз демонструють свої витвори в багатьох містах Європи. 11 квітня – день, коли виставка завершує свою експозицію в Любліні, тож ми нагодилися дуже вчасно: ледь звершилися зустрічі, як ікони було запаковано в спеціальні ящики, щоби відправити в інший пункт Європи.

Поки чекаємо, Даріуш Котлаж розповідає про велику роль вільних медіа в демократичній Польщі. Наприклад, однією з причин відставки воєводи Йоланти Шолно-Когут була не тільки погана робота відповідних служб під час лютневих снігопадів, але й нищівна критика журналістів. Кпинили її й за те, що всіляко уникала контактів із медіа…

Іван Грицак.

«Мудра влада вміє співпрацювати з медіа. Погана не вміє, а тому обов’язково програє!» – деталізує Даріуш Котлаж.

І ось перша зустріч – із заступником Президента міста Люблін Катажиною Мєчковською-Черняк, яка в студентські роки навіть видавала університетську газету, а потім працювала прес-секретарем. Тож велика заклопотаність Президента Любліна Кшиштофа Жука (Президент міста – це як у нас міський голова, вибирається так само – всенародно) й подарувала чудову нагоду поспілкуватися не тільки з чиновницею приємної зовнішності, але й із фахівцем, який знає про основну тему візиту – взаємодію органів місцевої влади з медіа – із власного досвіду та з обох боків.

Насамперед як вправний іміджмейкер вона детально розповідає про переваги фінансової свободи міської влади та величезні (до 2 млрд злотих, тобто – 9 млрд грн) кошти, отримані за різними програмами з ЄС. Торкається тематики взаємодії з вісьмома українськими містами-партнерами (серед них і Луцьк), а потім стверджує, що всі абсолютно засідання влади є відкритими як для журналістів, так і для інших громадян. Мінімум раз на тиждень влада міста сама ініціює зустрічі з медіа з важливих для неї проблем, а працівники ЗМІ мають можливість не лише поставити те чи інше питання, але й фактично протягом доби (закон дає термін до 7 днів) отримати на них вичерпні відповіді.

Войцех Вільк.

«У нашій практиці роботи з медіа не було таких випадків, щоби журналісти повідомляли явну брехню! – каже пані Мєчковська-Черняк. – Відтак, не було й підстав вимагати спростування чи звертатися до суду. Звичайно, в журналістів часом виникають помилки, але вони їх одразу виправляють за нашими зауваженнями».

З воєводою Люблінського воєводства Войцехом Вільком волиняни говорили, вже знаючи, що його посада – аналогічна за статусом нашому голові облдержадміністрації. Тільки в Польщі воєводу призначає не Президент, а Прем’єр-міністр. Окрім цього, посадовець не має жодного впливу на фінансово-господарське життя воєводства (це в компетенції сеймика, по-нашому, обласної ради), а лише забезпечує дотримання законності в діяльності депутатів та їхнього керівництва.

Войцех Вільк прийшов на посаду зовсім недавно, пам’ятаючи про гіркий досвід попередниці пані Шолно-Когут, котра повернулася на викладацьку роботу в університет. Це його перша зустріч із українськими журналістами, тому почувається він не зовсім розкуто. Проте демонструє ввічливість та знання справи.

«Ми ніколи не ображаємося на журналістів, навіть якщо вони ставлять перед нашою адміністрацією важкі питання, – каже. – Мало того, керівники медіа мають номер мого мобільного телефону, тож можуть звернутися в будь-який час. У нас усі усвідомлюють, що суспільство та медіа – це один паралельний світ, а органи влади – інший. Проте обидва мусять співіснувати з користю для обох. У нас немає суто провладних медіа чи суто опозиційних. Критерій інший – професіоналізм та довіра людей».

Андрій Савенець і Григорій Купріянович.

А ще Войцех Вільк, який належить до членів провладної партії «Громадянська платформа», зізнається: в Польщі воєводою може бути призначений або однопартієць, або позапартійний, але аж ніяк не опозиційний громадський діяч. Тут у нас із сусідами повна схожість.

«Років 20 тому в Польщі також були місцеві політики, які вважали себе господарями світу! – коментує редактор Котлаж. – Тому ви, українці, як і ми, поляки, повинні навчити їх, аби не дзвонили журналістам і не казали, що і як вам писати чи показувати!».

З головою Європейської фундації Академії самоврядування Анджеєм Стравою, який мешкає в престижному передмісті Любліна – Швідніку – журналісти говорили про те, як місцеве самоврядування не тільки бореться за перемогу на виборах, але й намагається налагоджувати взаємовигідні господарські контакти з Україною. Він особисто вже посприяв, щоби співпрацювали люблінські та луцькі медики, щоби бізнесмен із Вінниці знайшов у Польщі ринки збуту замість російських, а в перспективі робитиме все залежне, аби покращилася інформаційна співпраця прикордонних територій.

На зустріч із Генеральним консулом України в Любліні, вже пенсійного віку Іваном Грицаком прийшов і Почесний консул України в м. Хелм, енергійний бізнесмен середнього віку Станіслав Адамяк.

Іван Грицак, який родом із Закарпаття і починав свій трудовий шлях у партійних органах, пройшов, як-то кажуть, дипломатичний Крим, Рим, а тепер завершує мідними трубами в Любліні. Зізнається, що місто за 11 років змінилося в кращий бік просто до невпізнання! Це – незаперечний доказ усіх переваг Євросоюзу, як і факт, що проста польська медсестра, здобувши вищу освіту, отримує щомісяця по 1000 дол. США зарплати.

Проте в багатьох висловах нашого диппредставника відчувався високий рівень емоційності. Чого варта, наприклад, фраза «Я готовий працювати хоч на чорта, хоч на біса, хоч на негра, хоч на білого, аби дали гідну роботу!». Мало того, одного з кандидатів у Президенти України Олега Царьова він назвав бараном (за антидержавну позицію), закликаючи до високої громадянської відповідальності на майбутніх виборах, запитав «А який ми народ, якщо нами, вибачте, такі свині управляли?!», а закликаючи співвітчизників на власні очі пересвідчитися в перевагах ЄС, поставив у приклад нас і галичан – «Тут, на Люблінщині, волиняни та львів’яни уже, як зайці, скачуть»…

Натомість Іван Грицак толком не пояснив, чи будуть Дні добросусідства в пункті Кречів (Іваничівський р-н Волині) та Крилув (Грубешівський повіт Люблінщини), не сказав, чому досі в скверику біля холмської православної церкви не відкрито пам’ятник першому Президентові Михайлові Грушевському («Візьмемося за Грушевського, мабуть, у жовтні, після того, як тут пройдуть місцеві вибори, бо рада Хелма дозволу досі не дала»), а також фактично підтвердив, що Генконсульство нічого не робить для організації відзначення 70-річчя початку примусових депортацій українського та польського народів із Люблінщини на Волинь і з Волині на Люблінщину, що стало результатом великодержавної політики Кремля. Зате запевнив, що 19-21 вересня в Любліні відбудуться заходи з нагоди 750-річчя з дня поховання короля Данила Галицького, проте Верховна Рада України досі не схвалила з цього приводу необхідної постанови.

Станіслав Адамяк не став говорити про нехороше, а повідомив світлу новину: завдяки українським дипломатам (зокрема Іванові Грицаку) вдалося допомогти багатьом постраждалим на Майдані, для одного з ниху уже купили сучасний протез руки вартістю майже 330 тис. грн, ще одного придбають найближчими днями. Окрім цього, вищі навчальні заклади Люблінщини хочуть взяти до себе на безплатне навчання по 1 студентові, що походить із українських родин, чиї представники стали жертвами Революції гідності.

З керівниками національно-культурного «Українського товариства» Люблінщини Григорієм Купріяновичем та Андрієм Савенцем мовлено про життя-буття наших співвітчизників у Польщі. Перший представляє тих українців, які народилися й живуть у Польщі, другий – тих, хто прибув із нашої країни на роботу і залишається українським громадянином. Якщо чесно, почули мало втішного. Інформаційний вакуум в медіа, фактична недоступність освіти українською мовою, подекуди українці навіть сусідам-полякам не зізнаються, якого вони роду-племені… Тому це – тема окремої розмови. Хоча одне запитання Григорія Купріяновича я переадресую всім нам:

«Чому мої доньки, громадянки Польщі українського походження, володіючи польською, українською, англійськими мовами, не можуть функціонувати як спеціалісти в Україні, бо не володіють російською мовою?! Для кого рідною є Україна?!».

Ще один особливий пункт візиту – древнє люблінське кладовище, де зберігся від 1920-го монумент та окремі могили на честь загиблих у боях із більшовицькими полчищами вояків армії УНР. Вони пліч-о-пліч із поляками боролися з російськими агресорами, що намагалися заполонити й Україну, і Європу. Лозунг, під яким воювали солдати Симона Петлюри і Юзефа Пілсудські – «За вашу і нашу свободу!» – на жаль, особливо став актуальним у наші дні. Тільки в центрі Любліна є пам’ятник Юзефові Пілсудські, а ні в Луцьку, ні по всій Україні пам’ятника вбитого більшовицькими агентами Симонові Петлюрі – катма. Та, незважаючи на цю прикрість, українські журналісти вшановують вояків армії УНР вінком у синьо-жовтих кольорах.

Нарешті виконавши всю офіційну програму першого дня перебування та пообідавши в «Пузатій хаті» (порції там такі, що їх учотирьох би їсти, а ціна – як у нас за одну манюсіньку), нарешті їдемо в курортний Казімєж-Дольни, де на мальовничій горі розміщений «Будинок преси», що належить Товариству польських журналістів. Тут продовжуємо дискусію про можливості наших та польських журналістів, порівнюємо рівень доходів та витрат, починаємо розуміти, що нам до стандартів Євросоюзу – як до Луцька пішки… Але оптимізм не зникає, бо довкола – чудові краєвиди та доброзичливі люди. Й сподівання, що колись таки й на Світязі добудується наш «Міжнародний оздоровчий центр журналістів»…

Зустрілися і з проректором Вищої школи міжнародних відносин та суспільної комунікації у Хелмі Станіславом Дубаєм. Тут навчається найбільше українських студентів по всій Польщі, а Міхал Голошь – заступник голови Асоціації неурядових вищих навчальних закладів, які й вирішили безплатно навчати потерпілих майданівців. Знову розмова про перспективи наших співвітчизників із дипломами європейського зразка, про вартість навчання, котра набагато менша ніж у нас, про те, навіщо розбудовувати нові пункти пропуску, якщо Україну обіцяють долучити до ЄС.

І насамкінець – до Холмської гірки. Це – історична реліквія сучасного м. Хелм, де розташовується чудовий римсько-католицький собор, який колись був православним собором, заснованим ще в часи Данила Галицького і де проводило богослужіння багато наших достойників. Зараз у костьолі лише копія ікони Холмської Богоматері, тоді як оригінал Чудотворної – в Луцьку.

Ми йдемо до могили останнього Прем’єр-міністра Уряду УНР Пилипа Пилипчука, який помер ще в 1940 р. Це місце – також одних із постулатів Української державності, а тому волинська місцева влада, якій доручено відреставрувати цей пам’ятник, має не про відсутність грошей плакатися, а ділом займатися. До збереженого цілими поколіннями українців пам’ятника також ставимо кошик із синьо-жовтими квітами…

Й поки прудкий автобус везе нас додому, треба сказати, що до заходів, передбачених у програмі візиту, також долучилися представники ГО «Міжнародна асоціація журналістів», яка здійснює зусилля в напрямку реалізації українсько-польських взаємин в інформаційній сфері, а також секретар Національної спілки журналістів України Сергій Омельчук.

«Подібні заходи мають дуже велику цінність у практичному застосуванні, а тому обговорюється перспектива використання волинського досвіду для журналістів із інших регіонів України, насамперед – Донеччини, котра зараз найбільше потерпає він вакууму достовірної інформації про життя в країнах ЄС та стала об’єктом посиленої пропагандистської експансії росіян у східні області нашої держави», – підкреслив Сергій Іванович.

Історична пам'ять у Любліні та Хелмі.

А це вже офіційна оцінка візиту автора цих рядків – заслуженого журналіста України, голови правління ГО «Форум українських журналістів» у Волинській області і головного редактора «Волинської газети» Володимира Данилюка:

«Переконаний, що досвід та практика взаємин органів державної влади та місцевого самоврядування Республіки Польща з представниками мас-медіа буде застосований на Волині не тільки учасниками делегації, склад якої формувався за демократичним принципом, але й іншими журналістами, – наголосив керівник делегації Володимир Данилюк. – Становлення демократії у наших західних сусідів відбулося раніше та швидше, ніж у нас, тому в трикутнику «влада-медіа-суспільство» виник механізм, який функціонує на принципах взаємоповаги та взаємної відповідальності. І якщо для органів влади всіх рівнів у Польщі вже давно відкритість та оперативність стали нормами життя, то для журналістів поняття правди та неупередженості з теоретичних понять перетворилися на основоположні вимоги в щоденній діяльності. Учасники делегації, котра відвідувала Люблінщину, прекрасно усвідомлюють, що цю ініціативу було реалізовано в непростий для країни час, а тому підтримка з боку нового керівництва області в особі голови облдержадміністрації Григорія Пустовіта та профільного управління інформаційної діяльності та зв’язків з громадськістю виконавчої влади Волині, а також голови облради Валентина Вітра і його першого заступника Олександра Пирожика є особливо цінною».

Додам, що представникам органів влади та медіа, що забезпечували програму перебування українських журналістів, вручено відзнаки від імені НСЖУ та подарунки від «Форуму українських журналістів».

… Отож, 12 квітня. Повертаємося додому. До пункту перетину кордону з польського боку колеги нарахували чергу в Дорогуску з понад 150 вантажівок. Дивно, ще вчора тут не було жодної… От і наш МАПП «Ягодин». Після всіх процедур, пов’язаних із митним та паспортним контролем, в автобус заходить прикордонник. Чемно цікавиться, чи не перевозяться зброя, вибухонебезпечні матеріали, наркотики… Ми повернулися в Україну, де озброєні російські сепаратисти вже встигли захопити кілька споруд органів влади та міліції… Тому тема інформаційної та військової безпеки стає ще актуальнішою. А два дні «під Польщею» виявилися двома ковтками свіжого повітря свободи.

Володимир ДАНИЛЮК.

Фото автора.