Робін Гуд із Павлівки. Сповідь громадянина Росії

Робін Гуд із Павлівки. Сповідь громадянина Росії

Сьогодні Олег Фіть – глава родинної ферми. Для когось, можливо, дивак. Для когось – шукач пригод. Та головне, що, пройшовши крізь вітри поневірянь, чоловік не просто встояв. Він зрозумів. Покаявся. І захотів жити по-новому. Так, аби лишити по собі хороший спомин.

Що до людини ми приїхали неординарної – видно відразу. І не лише тому, що поруч із тракторами – екзотичні птахи та звірі. Не тільки тому, що родинна ферма чимось нагадує чоловіче царство. Сам господар, щойно полишивши кермо недешевого джипа, вийшов у гумових шльопанцях та сільському одязі.

Проте відповідь на все побачене дає подальша розмова. «Моє одкровення вас, може, шокує. Але я вирішив: усе, як на сповіді, говоритиму…» – і щойно жартувавши, Олег стає серйозним і задумливим. Адже у пам’яті одна за одною зринають сторінки непростого минулого. Того, в якому були кров і братерське плече, тюрма і шалене кохання…

– Що життя мене кидало, це правда, – ламаною українською розпочинає Олег. І стає зрозуміло: в с. Павлівка Іваничівського р-ну чоловік і через 18 літ після приїзду не став «своїм». Навіть узявши за дружину місцеву жіночку Люду, пан Фіть усе ще лишається громадянином Російської Федерації.

За нинішніх подій хтось грішним ділом подумає: агент ФСБ! І матиме підстави. Адже Олег дійсно служив у лавах Збройних сил СССР, 4 роки «виконував інтернаціональний обов’язок» у ДРА, 2 місяці пробув в ОМОНі. І хтозна, де би сьогодні захищав честь офіцера, якби не багато «але».

КОХАННЯ І СТРАЖДАННЯ

– Ще тоді, 1989-го, щойно я вийшов із пекла Афгану, побачив: нас, учорашніх бійців, викинули, як непотріб. Дали кожному по десять рублів і – валяй на всі чотири сторони! От хлопці й валили: на Москву. Там, на Вітебському і Южному вокзалах нас зустрічали. Прямо з ешелонів. Із обіймами. І тут же пропонували… в рекет. Хтось відмовлявся. Хтось погоджувався. Тоді я теж став займатися тою фігнею. Ой, вибачте, – кусає себе за язик, – протиправною діяльністю.

Хоча протиправною була вона лише за нормами кримінального кодексу. Сам же Олег вважає: нічого поганого не робив. Навпаки: встановлював справедливість. І жив за принципами, які ще в Середньовіччі сповідував Робін Гуд: у багатих забирати – бідним помагати. Причому бідність визначалася не лише грішми.

– Коли я поїхав у Карелію (а туди мою мамку ще колись із Волині переселили), пробував стати нормальним чоловіком. Трудився на лісоповалі, з карелкою Маринкою шури-мури крутив. Навіть женилися: через ЗАГС, як положено. Може й, зажили б із нею. Але через рік я узнав: вона приховала від мене вагітність, зробила аборт. І яким би грішником не був сам, але такого стерпіти не зміг: наступного ранку подав на розлучення… – пригадує оповідач.

Втім горювати – не у правилах Олега. Особливо коли тобі щойно 20 минуло. Наслідуючи принципи Робіна Гуда, Олег Фіть і далі йшов по життю.

– Саме тоді я познайомився з дєвкою. Проституткою. Спершу ставився до неї, як до всіх із тої категорії. Але з часом побачив добру душу. Полюбив. Вирішив витягнути з помийної ями, нормальну людину зробити. Тільки-от сутенеру це не сподобалося. За свій «товар» (за проститутку) він вирішив одкупне вимагати. І я заплатив: два рази довбанув. Да так, що сутенер – у реанімацію, а я – в СІЗО.

Три місяці тривало слідство у справі за «навмисне нанесення тяжких тілесних». Але чи то афганське минуле помогло, чи Олег дійсно підкупив своєю щирістю. Словом, випустили його. Прямо в залі суду. І за побиття сутенера призначили чотири роки умовно.

– Я більше не хотів лишатися ні в тому місті, ні з тою жінкою. Коли вже збирався виїжджати, вона дзвонила, плакала, просила забрати із собою, – пригадує співрозмовник. Та для чоловіка це вже була перегорнута сторінка його життя.


БАНДИТ НА ПРІЗВИСЬКО «ФІЛІН»

Двічі обпікшись у коханні, Олег не полишав принципів Робіна Гуда. Тільки опинившись у Санкт-Петербурзі, став тих принципів дотримуватися буквально.

– Так, я був бандитом. Але не рекетиром. У поганих дядьків забирав, а бідним віддавав, – пояснює. От тільки поділ на «своїх» і «чужих» був надто суб’єктивним.

– Що зробиш: дев’яності. Простому торгашеві тоді мусово було мати кришу, – вловивши мій погляд, продовжує оповідач. – Але ми, на відміну від рекетні, з кожної «точки» бабки не збивали. Торгує людина ковбасою – дасть кусок. Продає кавуни – з нами поділиться. А ми вже знали, куди весь товар підігнати.


За таке вміння ділитися Олег віддячував своїм «підопічним»: тільки на них хтось «наїхати» хоче, він «нехорошим дядям» стрілку набивав (тобто зустріч призначав) і популярно розказував за правила життя у Пітері. А позаяк виховна робота здебільшого вночі проводилася, то Олег Фіть і прізвисько отримав – «Філін».

– Ми не були бандугрупованням. Так собі: добровільна організація. Але авторитет у місті мали, – каже. Причому той «авторитет» непогані часом результати приносив. Якось, вибивши у нехороших людей гроші, «Філін», одначе, так спокусився на чемодан «зелених», що одного прекрасного дня (а може – й ніч) не до бідних ті гроші поніс, а просто… втік із Пітера.

– Не «втік». Поїхав нове життя починати, – відразу поправляє. – А вибір свій зупинив на Іваничівському районі. Бо звідси родом моя мама.

«НАЙБІЛЬШЕ МРІЮ ПРО… ВЕРБЛЮДА!»

За словами пана Олега, на момент утечі з Росії грошей він мав стільки, що половину села міг купити. Втім спромігся лише на будинок у Павлівці. А решту, зізнається, просто… прогуляв.

– Як прийшло, так і пішло! – не сумує за втраченим. – Бо я ж не все пустив по вітру. Частиною з бідними людьми поділився. Та й як не поділитися, коли та людина молода, симпатична, ще й жіночої статі?

Щоправда, нове життя почати Олегові вдалося не відразу. Бо з 1997-го проживаючи на Іваничівщині, встиг наш співрозмовник двічі на лаві підсудних опинитися.


– За нелегальний прийом металобрухту, – зауважує. Хоча тут же додає:

– При тому я старався по совісті чинити. Прийде якась людина: мовляв, у неї щось металеве вкрали, я (якщо пропажу знаходив) віддавав безплатно. Щоби з місцевою міліцією стосунки не псувати, то і начальству, і рядовим мєнтам регулярно «віддячував». Тобто жив «по понятіях».

Та, зрештою, набридла Фітю його репутація. І спробував чоловік узятися за абсолютно нову сферу – розведення екзотичних тварин.


– Чому так вирішив? – перепитує. – Бо захотілося щось особливе робити. Таке, чого в селі ще не було.

Невдовзі в господарстві Фітя та його дружини Люди з’явилася сім’я страусів: самець і дві самки.

– Ох, скільки вони в мене нервів забрали. І грошей. Спершу я всіх трьох птахів купив на фермі під Луцьком. Три тисячі «зелених» заплатив. Але доки пернатих до Павлівки везли, страусу голову відірвало. Знову я поїхав. Тепер уже самця за 500 доларів виторгував. Але й він дороги не пережив: розрив серця. І тільки за третім разом вдалося з-під Києва страуса привезти. Щоправда, й тисячу 200 доларів за нього викласти.

Великого бізнесу чоловік на страусах не зробив. Бо хоча їхні яйця і ціняться (порожня шкаралупа в Києві 50 гривень вартує, а яйце – в рази дорожче), проте для села такий делікатес – надто велика розкіш. Якщо хтось і купує, то хіба з міста або з іншого району (на сувенір). Часто перед Пасхою замовляють. А здебільшого Олег безплатно страусині яйця роздає. Особливо коли внучка зі школи дітлахів приводить. «Ого! Які кури великі!» – сміються учні. А господарю той сміх – як бальзам на душу.


Тож слідом за струсами з’явилася на фермі сім’я фазанів, далі – павичів, цесарок. Віднедавна пробує Олег мати зиск із перепілок, голів із 200 тримає.

Коні, кролі, барани – це вже чоловік навіть не показує. Хоча на одній тільки свинофермі – до 70-ти «п’ятачків» набереться. А 20 котів та десять собак і без господаря дають про себе знати.

– Два роки тому ще й нутрії взявся розводити. В сусідньому селі купив тварин, у хлів помістив, а вони собі там нори поробили, плодяться, навіть не знаю, скільки вже є. Штук зо 30, певно, – веде безплатним зоопарком.

Шкода тільки, немає фермеру де «розвернутися». Тих шість гектарів, які з дружиною обробляють, – лише на зернові та овочі тваринам. А ще ж хочеться страусам вольєр відгородити (це додаткових 500 кв.м). Через два роки павичі підростуть – їхнім хвостам у клітках теж не буде як розпускатися.


– Є думка ведмедя привезти, – ділиться планами Олег Фіть. – Але найбільше мрію про… верблюда! Так-так. Я вже й цікавився: 40 тисяч гривень коштує горбатий. От тільки жити йому – простір треба. Я вже й до сільського голови ходив, просив землі виділити. Тим більше, маю з десять одиниць техніки ту землю обробляти. Але відповідь одна: вільних площ немає. Ну що ж: буду чекати. Бо так не хочеться в бандитське минуле вертатися. Навіть подумки…

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

Фото автора.

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (168) - 88.4%
Пізно (5) - 2.6%
Яка різниця? (4) - 2.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (7) - 3.7%
Мені байдуже (5) - 2.6%