→Архів

Паспортне непорозуміння

Чому в незалежній країні, де лише українська мова є державною, а всі інші навіть не набули статусу регіональної чи офіційної, громадяни різних національностей отримують паспорти, інформація в яких подається українською та російською мовами? Де графа про національність особи? Чому не вказано релігійної приналежності? З якого дива зникла згадка про родове (дівоче) прізвище жінок, котрі вийшли заміж?

Ці та багато інших схожих запитань виникали й раніше, проте зараз особливо гостро постали через усім відомі події в Криму та на південному сході України. Я не маю нічого проти розвитку національних меншин та захисту їхньої ідентичності навіть у країнах, де вони не є титульними. Мало того, Волинь завжди була колискою не тільки для українців, але й для євреїв, поляків, росіян, німців, чехів, вірмен, караїмів та інших народів, і зусилля в цьому напрямку треба лише посилювати. Але основи державності неможливо вибудувати без забезпечення фундаментальних ознак, які відрізняють суверенну країну від автономії чи колонії! Тому паспорт громадянина України – це найголовніша візитна картка адміністративно-територіального утворення, яке в серпні 1991 р. отримало статус держави. Але маємо таку «візитку», котру не хочеться витягати на білий світ навіть тоді, коли ця процедура є вкрай необхідною…

То чому нинішній український паспорт є гіршим від усіх попередніх аналогів?

Згадаймо період царської Росії. Громадяни тоді також володіли документами, що засвідчували їхню особу, і написані вони були лише російською мовою.

Період короткочасного існування УНР ознаменувався видачею громадянам виготовлених в Угорщині 16-сторінкових паспортів, які можна було використовувати як у внутрішніх справах, так і для візитів за кордон. Записи здійснювалися українською, німецькою і французькою мовами.

Під час панування польської влади в 1921-1939 рр. наші предки використовували паспорти вже не з двоголовим орлом, а з одноголовим. Замість російської була польська мова.

«Перші совєти» принесли нам радянські документи, найголовніший із яких поет Владімір Маяковський назвав «дублікатом бесценного груза». На титульній сторінці був герб СССР, всередині (для мешканців УРСР) – записи російською та українською мовами.

«Аусвайси» для людей, які жили на території т. зв. «Райхскомісаріату «Україна» в період гітлерівської окупації 1941-1944 рр. вирізнялися добротним поліграфічним виконанням, фотографіями гарної якості та двома мовами: німецькою та українською.

Паспорт громадянина СССР у 1944-1991 рр. кілька разів змінював форму, проте в остаточному варіанті був із червоною обкладинкою, яку прикрашав тиснений золотом герб уже неіснуючої країни. Документ був двомовним: обов’язкова присутність російської мови для всіх варіювалася з дублюванням основної інформації мовами «народів СССР»: у нашому випадку – українською. Від нинішнього найголовнішого посвідчення особи «совєцький» паспорт відрізняла ще й наявність графи, де вказувалася національність. Для багатьох людей (особливо тих, хто мешкав за межами України) вона ставала рятівною соломинкою хоча б на папері зберегти свою національну ідентичність та власних дітей.

І от тепер маємо синенькі книжечки із золотими тризубами на титулі. Всередині – записи українською та російською мовами. Чому? Невже поголовно все населення незалежної держави Україна повинне володіти не лише державною мовою, а й засобом спілкуванням однієї з меншин? Це можна було б ще якось зрозуміти, якби певна категорія громадян у графі «національність» ідентифікувала себе саме з цим народом. Але якого лиха татарам, мадярам, румунам, полякам чи євреям читати відомості про самих себе не лише українською, а й обов’язково мовою іншої, а не рідної нації?

Ще одне розмірковування стосується теми гендерної рівності. Якщо один із персонажів радянського кіно правий у вислові «женщина тоже человек!», то чому наша влада пішла на поводу в «старшого брата», де вихід заміж із давніх-давен був для жінок синонімом втрати будь-яких зв’язків зі своєю родиною? Так, є традиція, що під час укладення шлюбу сторони хоча й мають право залишитися самими собою, проте молода, як правило, починає носити чоловікове прізвище. Але що заважає в паспорті вказати прізвище родове (як це, наприклад, вимагається в анкетах для отримання закордонної візи)? Це ж набагато спростить життя самим представницям прекрасної статі, в яких часом атестат про закінчення школи, свідоцтво про шлюб, документи на автомобіль чи свідоцтво на право власності на земельну ділянку виписані фактично на одну й ту саму особу, але – на різні прізвища!

Тому, думаю, паспорти треба змінювати, можливо, робити їх універсальними (для внутрішнього використання та для поїздок за кордон). Проте в жодному разі вони не повинні бути українсько-російськими, без відомостей про попередні прізвища громадян, їхню національність та віросповідання. Бо ця інформація, якою треба гордитися, а не приховувати.

Володимир ДАНИЛЮК.