→Регіони →Схід

Сам собі господар

Передплатник із Залізниці дякує редакції за турботу та просить владу… збудувати нову школу!

На виборах світ клином не зійшовся. Тому життя триває в усій своїй багатогранності, і журналісти продовжують вітати своїх передплатників призами, котрі вони виграли вже давно. Черговий візит відбувся в славетне с. Залізниця.

На носі вже чергова передплатна кампанія, а ми ж через коронавірусну пандемію, що не на жарт розгулялася світом, розрахувалися не зі всіма своїми читачами року нинішнього. Хочемо заспокоїти, що обіцяні дарунки в обов’язковому порядку отримають всі. Залишилося зовсім мало відряджень…

Не так давно саме з такою метою побували у віддаленому куточку нашого краю – с. Залізниці Камінь-Каширського (донедавна Любешівського) р-ну, аби вручити приз місцевому підприємцю Юрію Жилку, на передплатну квитанцію якого випала побутова електродриль «Зеніт».

Стати передплатником «Волинської газети» заохотила його староста названого населеного пункту Любешівської ОТГ Любов Михальчук. І не його одного. Любов Олександрівна охоче відгукнулася на наше прохання допомогти з передплатою видання. З її легкої руки Залізниця значно поповнила ряди шанувальників «Волинської газети». Вкотре щиро дякуємо Вам, шановна Любов Олександрівна! Пам’ятаємо і цінуємо Ваші заслуги. Саме тому з приємністю їдемо у поліську глибинку, бо добре знаємо, що маємо тут добрих і чуйних друзів.

Наш лавреат очікує творчу команду видання в центрі села, поблизу власної торгової точки. Вона поряд із величезним крислатим дубом, який, без сумніву, є тут найстарішим та найповажнішим старожилом. Навряд чи у чотири руки вдасться обхопити його стовбур. Виявляється, він також є власністю господаря крамниці. Земля, на якій росте, перейшла у спадок від бабусі.

Цікавимося у Юрія Жилка, чи знає він, що виграв електричну дриль, яка завжди пригодиться у господарстві. Повідомляємо, що цьогоріч на розіграш газетної лотереї запросили Заслуженого працівника мистецтв України, директора українського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка Анатолія Гливу. Якраз передплатна квитанція залізницького читача серед інших того січневого дня і потрапила до рук Анатолія Миколайовича.

– Я, звичайно, вдячний і вам, і директору театру, хоча я його особисто і не знаю, за подарунок. Але скажу відверто, що ніколи не прагнув мати щось дармове і не тішуся з того. Радієш, коли щось придбав за зароблені власноруч кошти. Тоді і ціна йому інша.

– Пане Юрію, родом Ви із Залізниці? – погоджуючись з таким філософським судженням нашого читача, ставимо йому запитання.

– Так, я місцевий. Тут я народився, тут живу разом із сім’єю і працюю. Дружина 18 років віддала школі. Їхати за жар-птицею невідь-куди не збираюся. Краще рідної землі не буває.

– То у Вас і думка не закрадалася, щоб поїхати десь на заробітки у закордонну країну?

– Маю на увазі дещо інше. Мандрувати на заробітки – це одне. Я їздив у Білорусію, заготовляв там ліс і привозив сюди. Але жити потрібно там, де Бог благословив тебе на цей світ. Якось, не пам’ятаю, хтось із відомих сказав, що коли буває за кордоном, відразу з’являється ностальгія за рідним краєм. То правда... Переконався з відчуттів власної душі. Там, здається, і повітря не вистачає, про спілкування чи якусь душевність і мови нема.

– Чим саме подобається Вам рідне село, хотіли б у ньому щось змінити чи може повернути щось з минувшини, яка запам’яталася?

– Що село наше розвивається, то однозначно. А ось реформою, яка нині відбувається в країні і стосується самоврядування, не вдоволений. У нас багато підприємців, – пояснює, – які платять значні податки. Вони йдуть в бюджет ОТГ, а вже скільки звідси виділять на наше село, то ніхто не знає. Якби ці кошти лишалися на місці, зробити можна було би багато чого. Зокрема, впорядкувати доріжки, облаштувати стелу пам’яті, спорудити фонтанчик. Я б хотів, щоб ви написали, що нам потрібна нова школа, адже в селі йде будівництво, народжуються діти… Просимо журналістів «Волинської газети» донести цю думку до керівництва області, адже без їх сприяння тут ніяк не обійтися. Дітей багато, а школа, хоч і відремонтована, все ж старенька, майстерня – в пристосованому приміщенні. Хотілося б, щоб молодші школярі мали свій корпус, а старші – свій. Як в Америці. А так всі гроші пішли в спільну касу, хоч ми маємо й свої нагальні потреби. Рівними всі, як декларували при радянській владі, не можуть бути. Якщо село більше заробляє, воно має право більше тратити та більше розвиватися. Морально сприймати це важко. Як так, щоб твоїми коштами користувалися в іншому населеному пункті?! Кожен має заробляти на себе. Якщо я не буду працювати, то сусід грошей мені не дасть. У нас дуже багато переробного бізнесу, який ми і надалі будемо розвивати. Сплати у бюджет зростатимуть, а як він позначатиметься на сільській інфраструктурі, не відомо.

– Яка у вас сім’я і чим займається?

– Дружина 18 років пропрацювала у школі, тепер захопилася підприємництвом. Старша дочка Олеся – закінчила технікум, Київський інститут легкої промисловості, працювала у м. Луцьку в «Жасмині», повернулася у рідне село, виділив їй другий поверх, і тепер вона займається швейною справою та дизайном, має вже своїх клієнтів і цікаві замовлення. У меншої доньки Марійки душа лежить до кулінарії, пекарської справи, вона випікає смачні торти і вже має у цім певні здобутки. Словом, у нас всі – підприємці.

– І всі здобувають свій хлібчик повсякденною працею…

– Мене навчали мої батьки, а їх – їхні, що все потрібно заробити своєю працею, – мовить на те наш читач. – Так тепер навчаю своїх дітей.

…Стоїмо на ошатнім подвір’ї крамнички-кафе, яку також розвиває подружжя, біля ажурного місточка, що веде до кількасотрічного дуба, який береже пам’ять і про мамин, і про батьків роди, і про всіх залізничан, які тут проходили піхотою чи проїжджали кіньми, зупинялися з серпами, косами чи граблями – в сінокісну чи жнивну пори, колядували у свят-вечори, христосалися крашанками на Великдень, збиралися на вечорниці чи досвітки, співали веснянок, петрівчаних, купальських, жнивних пісень… Це як подорож у часі. І ми ідемо до цього крислатого старожила, що вже рясно сипле жолуддям… Сипле й сипле, мов би нагадуючи про давні родоводи Юрія Жилка і його односельчан – нема їм ні числа, ні переводу.

– Це наше родинне обійстя, – знову повертається до своїх витоків Юрій Іванович. – Тут жили моя бабуся, мама і батько, який рано помер… Ось збереглася ще стара школа, де він у 60-х роках працював завгоспом… А цей дуб був весь час, скільки його пам’ятаю… Це все бабусина земля, – показує, – отут стояла її стара хатка, ось там були городи…

– А не питали її, скільки йому літ, коли його посадили?

– Ніхто не знає… Але навпроти, біля школи ріс, певно, його прародитель чи родич який. Тут же історична місцина! Наша Свято-Покровська церква – одна з найстаріших на Поліссі, збудована ще в 1845 році. Тож довкіл росли велетенські липи і дуби… Ось і біля старої школи ріс такий велетень, був в обхваті значно ширший, від цього. Коли вже доживав віку і його зрізали, бо дуб-старуган міг упасти, нарахували до триста кілець… Але точно визначити його вік так і не вдалося, бо всередині він добряче вже вигнив… Думаю, моєму боривітру літ сто-двісті…

– Юрію Івановичу, чи заготовляють з нього діти жолуді на посадку?

– Раніше лісівники збирали, сільські жителі, їм за це давали дрова… Ми й зараз віддаємо жолуді лісівникам. Щоправда, не всі з них вже мають силу для проростання. Якщо занурити їх у воду, можна побачити, що частина спливає, такі для лісорозведення вже не годяться, а здорові, що пірнають на дно, лісівники відбирають для розсадників. У нас два лісництва – від ЛМГ та «Любешівагролісу».

– Ви, як ніхто інший, знаєте ціну гривні… Кажете, що займалися усім, що давало якусь копійчину – і вирощуванням картоплі, і закупівлею та переробкою лісу, а з 90-тих возили його у Білорусію, навіть брали для лісорозробки ділянки. Мабуть, і труднощів пережили чимало. Чи не виникала думка заробити на цьому родинному багатстві, адже деревина дуба й донині найцінніша з усіх інших?

– Коли став будуватися, довелося хатинку знести, – мовить на те господар обійстя. – Радили й цього дуба зрізати… Не йшлося про заробіток чи гроші… Казали, що може упасти на новобудову, яку я задумав, завдати клопотів, та я вирішив його залишити. Влітку він дає добру прохолоду, і, хоча час од часу й доводиться підрізувати, погляньте, який красень… він і захисник наш, і оберіг! Мені ж нагадує про дитинство, тата, маму, бабусю… Він тепер любимчик усіх мешканців села. Кожен до нього може підійти – доступ, самі бачите, завжди відкритий – обняти, порадитись, набратися сили, згадати предків, помріяти, послухати, як перемовляється верховіттям із вітрами, як сипле жолуддям. Багато хто після відвідин крамниці чи кафе беруть на пам’ять жменю жолудів.

Назбирали шапкастих богатирчиків і ми. Хай буде добра згадка про Залізницю, працьовитих людей цього славного села – читачів «Волинської газети».

Володимир ПРИХОДЬКО,

Сергій ЦЮРИЦЬ.

На фото Віктора РАЙОВА: Юрій Жилко з односельцями та біля дуба-старожила.

Від редакції. «Волинська газета» надіслала письмовий запит в облдержадміністрацію та облраду з проханням повідомити, коли в с. Залізниця Камінь-Каширського р-ну почнуть будувати нову школу.