Ті, хто вийшов з-під куль

Ті, хто вийшов з-під куль

Нам страшно навіть слухати те, що на власні очі бачив лейтенант Кирило Іванов. 25-річний офіцер Національної гвардії помітно хвилюється, пригадуючи пережите. А пережито немало. Головне – він вижив…

У квітні з військової частини в Луцьку його разом із товаришами перекинули в самісіньке пекло – Луганськ. А ще через місяць перебазували до Маріуполя, де чоловік дивом уцілів після двогодинного бою із сепаратистами. Тож коли днями чоловіки повернулися з фронтів неоголошеної війни, неможливо було не зустрітися з ними.

Багато дивного я почула у відвертій розмові, багато не зрозумілого. Однак, про все по черзі.

Факт, який першим викликав здивування під час знайомства, – це особа самого Кирила. Якщо згадати початок путінської навали, то першопричиною введення в Україну російських військових Кремль назвав благородну місію – «защищать русских». Так-от, Кирило Іванов якраз і є тим «русскім»: уродженцем Донеччини, який 13 років прожив у Росії, разом із батьками переїхав до Житомира, закінчив у Києві Академію внутрішніх військ та був направлений на посаду офіцера-психолога до військової частини 1141, базованої в Луцьку.

Надійність путінського «захисту» офіцер Іванов відчув, як ніхто інший. І так само переконався, що попередня влада зробила все, аби звести нанівець обороноздатність нашої держави.

Отож, після двотижневих навчань у Києві перекинули військових із Волині до Луцька, звідти – в Ірпінь (місто під Києвом). Однак учили не стріляти (бо навіть не було полігону), а – ховатися, пересуватися й подібне.

– Через тиждень нас пошикував командир і сказав: через дві години вилітаємо. Куди? Для чого? Ніхто не повідомляв. Декілька сотень осіб із Волині та Івано-Франківщини повантажили, й лише коли ми приземлилися, з екрана мобільного прочитав: «Луганськ», – пригадує лейтенант Іванов.


А самим містом поповзли чутки: прилетів «Правий сектор», «безбашені майдановці, озброєні до зубів».

– Три тижні ми заступали на охорону управління внутрішніх справ. Але ж мені, уродженцю Донецької області, було цікаво розвідати обстановку, так би мовити, в тилу, – гарною українською продовжує Кирило, – тому разом із товаришами ходили містом, оцінювали настрої городян. Чи не боявся «попалитися»? Ні. Я ж родом звідти. Вмію розмовляти зі специфічним російським акцентом. Окрім того, маю навики психолога. Так що все прораховано, – сміється лейтенант.

А от що офіцер не міг передбачити, так це повну зазомбованість тамтешнього населення. Навіть продавці на ринках розвішували прапори так званої «Донецької народної республіки».

– Якось зайшов у магазин, завів мову з покупцями. Мовляв, а як прийде Росія та почне бомбити? На що дві молоді дівчини: «Путин – спаситель! Нас он бомбить не будет. Наоборот. И мы вместе уничтожим посланцев киевской хунты – этих бандерлогов!».

Звідки така ненависть у нормальних, здавалося б, людей? Із телебачення – вважає лейтенант Іванов. Там україномовні канали якщо і «тягнуть», то їх ніхто не дивиться. Бо від цього застерігають російські телевізійники, які постійно повторюють: українські новини – це американсько-натовська заказуха, котру навіть дивитися небезпечно.

– Ненависть Луганчан до всього українського ми відчули одразу: в словах, у поглядах, у попередженнях: «Тронете НАШИХ (тобто сепаратистів) – будем стрелять вам в спину!!!», – з гіркотою в голосі пригадує офіцер.


Тож можна тільки уявити, як поводили себе з Нацгвардією російські засланці або проплачені Кремлем луганські бойовики.

У першій половині квітня бійці з Волині отримували здебільшого словесні погрози. Наприкінці ж місяця бойовики стали розмовляти мовою пострілів. Озброєні, зі світло-шумовими гранатами, вони брали штурмом будівлю МВС, яку охороняли волиняни, блокували військову частину Нацгвардії в Луганську. Кирил Іванов розповідає про вимоги лишити зброю і здатися. Саме тоді, до речі, почалися перші жертви зі сторони волинської Нацгвардії.

– Я розумію: на війні як на війні – всяке трапляється, – зауважує лейтенант. – Та коли нашого хлопця, прапорщика Володимира Лева під час штурму військкомату ранило в передпліччя, луганські медики в довідці написали «побутова травма» й зі словами «Так тобі і треба» відмовилися витягнути кулю (Володю транспортували до Києва й аж у столиці робили операцію).

Коли на початку травня волинським нацгвардійцям знову прозвучала команда: «Збір. Через годину вилітаємо», лейтенант знову тільки завдяки мобільному дізнався: місце приземлення – Маріуполь.

– Спершу нам казали: не хвилюйтеся, тут служити спокійніше. Але донецьке місто нас зустріло проплаченою демонстрацією. Бійців Нацгвардії (не розумію, з чиєї команди) привели до приміщення міської ради. Там уже була купа репортерів, відеокамери й фотоапарати. Ми постояли під будівлею, послухали крики «Фашисти!». Потім під чиєюсь режисурою демонстранти стали гукати «Молодці!» та плескати. Згодом надійшла команда залишити площу перед міськрадою. Відразу після цього на будівлі з’явився прапор ДНР. А ввечері, переглядаючи новини на російських і навіть частині українських каналів, ми отетеріли: «В Маріуполі міліція покинула приміщення міської ради і перейшла на бік демонстрантів», – говорив автор сюжету і показував… нас! Не знаю, може за це мені «влетить» від начальства, але тоді склалося враження, що влада нас просто «злила», зробила пішаками в чужій грі. Бійці з Прикарпаття на знак протесту проти такого «цирку» відмовилися виконувати накази, зробили письмове звернення вищому командуванню, і їх невдовзі перекинули в невідомому напрямку.

 В Маріуполі, продовжує Кирило Іванов, спершу не ставили жодних завдань. Згодом сказали охороняти два з десяти блокпостів довкола міста.

– Вартуючи на під’їздах до Маріуполя, ми нарешті почали зустрічати людей, які дякували за нашу присутність, просили швидше навести лад і постійно запитували: «Когда вы уничтожите (це дослівно) этих сепаратистов?» Хоча й ці блокпости, вважаю, були тільки для показухи. Місцеві навіть сміялися: «Да ми як захочемо, такими стежками пройдемо, що ви й не уявляєте!».

Проте відсотків 30 тамтешніх жителів були за Росію. Звідси і провокації з боку куплених місцевих та жертви з боку українських бійців.

А от 9 Травня став дійсно червоним днем календаря. Червоним від крові захисників із Волині.

– Там, де ми жили, телевізора не було. Тож серед військових панував інформаційний вакуум. Зокрема – про можливі провокації на 9 Травня, – продовжує лейтенант Іванов. – Того дня командиру надійшла інформація: під час наради членів антитерористичного центру бойовики захопили перший-другий поверхи міськвідділу міліції. Нам видають автомати, з командою «Бігом» – в автобус і до міськвідділу. Коли під’їжджали, командир частини Логуш (із Луцька) дав команду зарядити зброю, виходити й розосереджуватися по території. Та тільки ми вийшли з автобуса – автоматна черга. Ми давай за дерева, стовпи (це якраз невеличка алея була). Що цікаво: стріляли не з вікон захопленої будівлі, а з дерев алейки. Тобто наперед знали, де саме ми вийдемо.


Лейтенанта Іванова врятувало дерево. А от іншим не так поталанило, про що свідчили стогони ранених. Найбільше дісталося командирові Логушу, який отримав численні поранення і його, непритомного, лише згодом вдалося відтягнути у хвіртку якогось двору.

– Нас не попередили про серйозність обстановки. Тому, ще не почавши відстрілюватися, ми вже мали ранених. Але миттю зорієнтувалися. Засіли хто за деревом, хто за випадковою машиною чи надвірною спорудою. «Познімали» стрілків із дерев. Далі прибула підмога з наших військових та силовиків, шести машин бойової піхоти, бетеера. І через дві години все пішло на завершальну стадію, – так запам’ятав День «перемоги» наш оповідач. А офіційний сайт Нацгвардії тоді повідомив: «Група терористів у кількості близько 60 осіб, озброєних автоматичною зброєю, здійснили атаку на Маріупольський міськвідділ міліції. Була спроба захоплення будівлі без будь-яких оголошених попередньо вимог. У будівлі відбулася сутичка між зловмисниками та правоохоронцями, яка перетворилася на повномасштабне бойове зіткнення.  В результаті бою, в якому брали участь підрозділи Нацгвардії, МО, спецпідрозділу МВС «Азов». Знищено близько 20 терористів, 4 взято в полон. Значна частина нападників, покидавши зброю, зникла в житлових кварталах міста».

Вислухавши розповідь очевидця подій, з’явилася маса запитань. Чому, коли під міськвідділом почалося «повномасштабне зіткнення» і наші хлопці стали просити підмогу, їм спершу відмовили, потім БТР не міг під’їхати (бо стояв не заправлений), а потім нацгвардійцям сказали: йде підмога «Азов», спецпідрозділ буде у камуфляжах і чорних бронежилетах, однак насправді «азовці» були в джинсах, футболках, кросівках, із автоматами й логічно, що Нацгвардія, побачивши таку «публіку», почала стріляти, ще не знаючи, що то свої?

Запитання виникає і щодо засобів захисту. Адже в одягнутого у бронежилет командира Логуша простреленими виявилися навіть легені? То на ті гроші, які надійшли Міністерству оборони, чи постільну білизну треба було купувати у першу чергу, чи насамперед подбати про якісні засоби для збереження людських життів?

–  Уже коли все закінчилося й ми поверталися у військову частину, нам у спину летіло каміння й вигуки «Фашисти!», – зізнається офіцер Нацгвардії.

Та відпочити у військовій частині не вдалося. Надійшла інформація, ніби туди, де базувалися волиняни, зі Слов’янська прямують чеченські бойовики, колишні беркутівці, котрі перейшли на сторону сепаратистів, снайпери й мінометники, словом, ледь не половина російської армії. Тож «аби не наражати людей на небезпеку», командування прийняло рішення звільнити приміщення військової частини, щось зі зброї забрати із собою, а щось підірвати.

Ось таким стало бойове хрещення наших бійців. І судячи з трагічних подій 22 травня, Кирилові Іванову ще дуже поталанило. Минулими вихідними хлопці провідали рідних. Ті троє, які отримали поранення (зокрема підполковник Логуш) уже прийшли до тями та нормально почуваються. От тільки як тепер, після жорстокої розправи над українськими захисниками та криміналу «за халатність, допущену вищими посадовцями», знову ставати у стрій і знову виконувати команди незрозумілої мотивації?

Оксана БУБЕНЩИКОВА.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (612) - 86.1%
Пізно (26) - 3.7%
Яка різниця? (14) - 2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (30) - 4.2%