ЧАС ПОЛКОВНИКА «ВОРОНОГО»

ЧАС ПОЛКОВНИКА «ВОРОНОГО»

Першим смт Цумань на Ківерцівщині від гітлерівських окупантів звільнив ще в березні 1943 р. командир УПА Василь Левкович. Чи пам’ятатимуть мешканці селища про славного повстанця, який «від дзвінка до дзвінка» відбув у сталінських концтаборах ГУЛАГу 25 років?

Останній полковник УПА на псевдо «Вороний» – Василь Левкович – прожив важке, але героїчне життя. І якась його частинка має пряме відношення до східних теренів сучасної Волині…
На сайті Українського визвольного руху у вільному доступі тепер є оцифроване підпільне листування, матеріали слідчої справи та розпорядження про направлення наряду ГУЛАГу від МВД СССР для конвоювання до одного з «особых лагерей» засудженого Василя Левковича. Окрім цього, там є перехоплене КГБ листування бранця Кремля з колегами та дружиною Ярославою, а також донесення агентів, які стежили за «Вороним» у таборах. 
Опираючись на ці документи та на дослідження істориків, «Радіо Свобода» переповіло драматичну історію життя останнього полковника УПА Василя Левковича – «Вороного».
Василь Левкович народився 6 лютого 1920 р. у с. Старий Люблинець (на території сучасної Польщі, – ред.) Батьки померли, коли хлопчику було 4 роки. Спочатку його виховувала бабуся, а після її смерті – родина брата матері Костянтина Білого.



У газеті «День» дослідник життя Василя Левковича, історик Ігор Дерев’яний так оповідає початок визвольного шляху «Вороного»:
«19-річним, напередодні Другої світової, Василь Левкович приєднується до Організації Українських Націоналістів. До 1942 р. він був і учасником похідних груп, і заступником організаційного референта ОУН на Рівненщині».
Після окупації Західної України нацисти почали насаджувати жорстокі окупаційні порядки, і відповіддю на це стало утворення Української повстанської армії (УПА).​ Ігор Дерев’яний розповідає, що у березні 1943 р. Василь Левкович прийшов в УПА разом із побратимами (за різними даними – 50 чи 60 озброєних чоловіків, – ред.) З них було сформовано дві чоти, а молодий лідер став їхнім командиром на псевдо «Вороний».



Як розповідав сам Василь Левкович у інтерв’ю уже в Незалежній Україні, ці 2 чоти через кілька днів після створення атакували німецький гарнізон у Цумані: 
«По перестрілці німці втекли. Два з них попали нам у полон, обидва мали по 16-17 літ. Ми їх роззброїли і з відповідною запискою пропагандистського характеру: хто ми і за що боремося, відпустили».
Цікаво, чи знають теперішні мешканці селища про цей славний епізод в історії рідної Цумані? Адже, фактично, це на Волині перший випадок, коли під час Другої світової війни відділ УПА повністю очистив від гітлерівців цілий населений пункт!
Утім, окупанти надіслали в Цумань додаткові сили, і повстанці відступили. До січня 1944 р. «Вороний» обіймав посади чотового, сотника, курінного, понад місяць був медичним шефом чотирьох шпиталів УПА. А в березні того ж року Максим Левкович пройшов навчання у старшинській школі УПА і у травні здобув військове звання «хорунжий» (молодший лейтенант).



До 1946 р., як зазначає «Радіо Свобода», Левкович-«Вороний» брав участь у боях проти німецьких окупантів, польської Армії Крайової та підрозділів радянського НКВД. Був поранений. За цей весь час він пройшов шлях від чотового до командира воєнної округи «Буг», територіальної одиниці групи «Захід».
Біда сталася 17 грудня 1946 р., коли підрозділи МГБ СССР атакували підпільників – і Василя Левковича непритомного витягнули з криївки неподалік с. Яструбичі (тепер Радехівського р-ну на Львівщині, – ред.)
Василь Левкович до останнього нищив документи, захопивши які, чекісти могли дізнатися таємну інформацію УПА, і знепритомнів від диму, який заповнив криївку. Його забрали і вивезли до «Тюрми на Лонцького» у м. Львові, де зараз Музей радянської окупації. Побратими вважали Василя Левковича загиблим і «посмертно» присвоїли йому звання полковника.
«Протягом року йшло слідство. Справу Левковича вів підполковник Терентьєв. Левковичу спочатку дали отямитися, а потім почали нещадно бити і катувати. Побратимів він не видав, а про себе розповів. Із протоколу допиту:
«Слідчий: Вимагаю припинити марний опір і розповідати правду.
Левкович: Я маю намір розповісти органам слідства лише про себе, але категорично відмовляюсь давати будь-які показання із організаційних питань і про учасників, відомих мені з підпільної діяльності ОУН-УПА.
Слідчий: Розповідайте.
Левкович: Я – командир воєнної округи «Буг-Захід» і маю організаційний псевдонім «Вороний» і «Д. Черенець», моє справжнє прізвище Левкович Василь Михайлович…». 
Про методи допитів Василь Левкович згодом розповідав таке: 
«Били. Я кричав так, що мені здавалось, аж шиби у вікні бринять. А потому закрили мені рот і так били, то я кричати вже не міг. По голові не били, але від шиї до п’ят, і по п’ятах. Мене через одну ніч довели до того, що я вже не міг ходити. В камеру мене вже заволокли».



Його очікувала смертна кара, однак, поки велося слідство, указом від 26 травня 1947 р. розстріл в СССР замінили на 25 років таборів. І 22 липня 1947 р. Військовий трибунал військ МВД Київської області засудив Василя Левковича до позбавлення волі у виправно-трудових таборах терміном на 25 років. Зі супровідним листом 1949 р. його відправили у Воркуту в Особливий табір МВД СССР №6.
Його загнали на роботу в шахту, де він став керівником підпільної організації українських в’язнів… Від лютого 1956 р. в’язнів воркутинських таборів почали виводити з-за колючого дроту на поселення. Василь Левкович дізнався, що з новим етапом прибула Ярослава Романина з Львівщини, яку засудили за керівництво жіночими мережами районних проводів ОУН. «Вороний» знайшов її і розпитав про те, що відбувається в Україні і що сталося із УПА... Вістки були невтішними, але молодим людям осягнулася інша радість: вони покохали одне одного та одружилися. У подружжя народився син Роман – і навесні 1959 р. Ярославу Романину-Левкович амністують, а от її чоловіка відправляють далі у Мордовські концтабори. 
«Вороний» відбув усі 25 років покарання. Чому?
«Військовий трибунал Саратовського гарнізону на судовому засіданні 17 листопада 1960 р. постановив зменшити Василю Левковичу термін позбавлення волі з 25 до 15 років, керуючись статтею 1 указу Президії Верховної Ради СССР «Про пом’якшення міри покарання тим, хто встав на шлях виправлення, засудженим до введення в дію Основ кримінального законодавства СССР і союзних республік до позбавлення волі на терміни, більші встановлених статтею 23 Основ». Рішення було визначено як кінцеве і оскарженню не підлягало.
Згідно зі статтею 23, «максимальний термін позбавлення волі – 10 років, за особливо тяжкі злочини і для особливо небезпечних рецидивістів – не більше 15-ти».
Проте, за усталеною практикою, офіцер МГБ запропонував Василю Левковичу підписати «щиросердне розкаяння в діях, вчинених проти радянської влади». «Вороний» відмовився і заявив, що вважає себе «військовополоненим, а його служба в УПА не підпадає під норми Кримінального кодексу».
Після цього 30 жовтня 1961 р. військовий трибунал Приволзького округу подав протест щодо скасування зменшення терміну покарання, мотивуючи це «суспільною небезпекою і тяжкістю скоєних ним злочинів». Протест задовольнили. І «Вороного» залишили в неволі…», – зазначає «Радіо Свобода».
Відбувши 25 років таборів «від дзвінка до дзвінка», на волю Василь Левкович вийшов тільки 17 грудня 1971 р. 
«При вирішенні питання документів заявив, що є підданим Польської Народної Республіки і не бажає отримувати внутрішній радянський паспорт, а Генеральне консульство ПНР займається відновленням його польського громадянства», – зазначалось у зверненні виконкому Червоноградської міської ради до начальника десятого відділу КГБ при Раді Міністрів УРСР від 1972 р. 
Від того часу Василь Левкович хоч і нібито вийшов на волю, але жив абсолютно безправною людиною, без можливості хоч де-небудь працювати, під постійним наглядом КГБ. Без радянського громадянства і паспорта… Полковник УПА «Вороний» свого слова дотримав: лише після 1991 р. отримав паспорт Незалежної України.
Він мріяв, що на цьому паспорті буде Тризуб, бо, за його розповідями, «чекістів-кагебістів аж трясло, коли вони бачили наш Тризуб». 
20 січня 1997 р. Генеральна прокуратура України розглянула справу Василя Левковича і повністю реабілітувала його. Помер Василь Левкович 13 грудня 2012 р. у Львові, де й похований.
Чи знає щось Цуманська громада про полковника «Вороного»? Чи вирішить вшанувати пам’ять про командира УПА, який першим звільнив селище від окупантів? Чи відбиватиме новий годинник на ратуші дзвоном пам’яті про героїчного та незламного повстанця? 
Це, звичайно, залежить від ініціативи місцевого люду та позиції депутатів. Якщо не пам’ятник у центрі (як на честь загиблого 31 січня 1944 р. у боях із гітлерівськими окупантами капітана Радянської армії Дмітрія Васільєва), то мінімум вулиця імені полковника «Вороного» у смт Цумань мала б бути.

Роман УСТИМЧУК.

На фото автора, Юрія РОЙКА та «Радіо Свобода»: Василь Левкович у молоді літа; одруження в неволі; полковник «Вороний» під час роботи в концтаборі, 1963 р.; довідка про звільнення; ратуша в Цумані і новий годинник на ній.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (7) - 58.3%
Пізно (1) - 8.3%
Яка різниця? (1) - 8.3%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (2) - 16.7%