→Регіони →Схід

Виробництво європейського зразка

У номері за 19 листопада ц. р. «Волинська газета» видрукувала матеріал «Новатор та вмілий організатор», мова в якому про одне з успішних підприємств Волині – ПрАТ «Цумань», яке очолює Іван Камінський.

Саме під час розмови з президентом цієї компанії Іван Васильович порадив написати ще про одну споріднену фірму. Це ТзОВ «КТВ» під керівництвом Романа Пирога.

– Раніше Богдан Романович керував регіональним відділенням «Кредобанку», по суті, був його директором, – поінформував Іван Васильович. – Не думайте, що кажу щось зайве. Дуже швидко чоловік вник у виробничий процес, переживає за роботу, і взагалі – дуже серйозний та відповідальний. Але не можна багато хвалити, бо скажете, що я щось від того маю. Дуже швидко в’їхав у тему. Готовий спеціаліст!

– Це свідчення того, що людина не байдужа, коли хоче працювати та по-справжньому вболіває за виробництво.

– Саме так, хоче працювати,– погоджується Іван Васильович. – Цій компанії ми привозимо ліс і лущимо його. Далі вони вже роблять продукцію. Наша ідея зробити стільця, зразок якого ви бачите. Він гарно виглядає, тож є можливість освоїти таке виробництво. Це вже готовий продукт, з яким можна відразу йти на ринок. Ми вже зробили експериментальні зразки та відправили на Німеччину заготовки.

– Мабуть, певні прогнози щодо майбутніх покупців уже маєте?

– Отут маємо невеличку заминку. Суть у тому, що нині не так легко поїхати за кордон. Але саме там думаємо знайти покупців. Не скидаємо з рахунку і український ринок. Адже у нас немало підприємців, які торгують меблями і які шукають добротний товар. Тепер на будь-що покупець не ведеться.

Не можна не сказати кілька слів про саму територію підприємства, яку оглядаємо, поки президент компанії супроводжує нас до керівника іншої спорідненої фірми. Вона у досить привабливому та доглянутому стані. Запросто тягне на європейський рівень.

Спеціально, як пояснив Іван Васильович, найняли дизайнера, який усе спланував, а решту робили своїми силами. Кожен працівник два рази в рік має відпрацювати на благоустрої. Тож великих затрат не понесли.

– Які затрати понесла компанія, аби все впорядкувати?

– Ми не підраховували. Зрештою, не в грошах суть. У створенні гарного ландшафту, який би радував не тільки наших людей, а й кожного, хто приїздить на підприємство.

– Роман Пиріг, – відрекомендовується нам статного виду чоловік, – директор ТзОВ «КТВ». Власником усієї структури є Іван Васильович Камінський. ПрАТ «Цумань» розділене на дві компанії: виробничу і торгову. Остання започаткувала свою діяльність 16 листопада дев’ять років тому. Цей процес відокремив торгівлю від виробництва. Виробнича надає нам послуги з переробки сировини. Наша компанія є суто торговою. Ми купуємо лісосировину, а виробничники вже роблять з неї певний вид продукції, 98 відсотків якої ми реалізовуємо на експорт.

У процесі диверсифікації бізнесу цуманці зробили кілька напрямків: перший стосується продажі струганого шпону. Як повідав Роман Богданович, його фірма купує лісосировину – дубову, ясенову та букову – і дає на переробку у ПрАТ «Цумань». Другий етап – це виробництво струганої дошки необрізної. Цей процес, знову ж таки, включає в себе придбання сировини. Виробничники деревину пускають на дошки і віддають торговельникам готову продукцію для її подальшої реалізації. Третій напрямок – це лущений шпон. Його виготовляють з однієї породи: бука. Пробували робити з берези та вільхи, але якість дещо не та. Бук також лущить це приватне акціонерне товариство, отримуючи готову продукцію і на цьому, як кажуть, відповідальність виробничників закінчується. Повноправними господарями шпону стає інша фірма.

– Зараз я вам покажу виробництво, яке вже не має відношення до Івана Васильовича. Воно суто наше і належить компанії «КТВ», – мовить Богдан Пиріг.

Оскільки на підприємстві основним теплоносієм є олива, якою обігріваються сушильні камери, верстати, то сюди завели магістраль цього гарячого продукту. За її допомогою гріється у бочці вода, тепло від якої вентилятор розносить цехом. Далі гаряча олива магістраллю підведена до пресів, оскільки склеювання повинно відбуватися не лише під тиском, а ще й під відповідною температурою.

– Якою вона має бути? – цікаво це знати.

– Оливу нагріваємо до 160 градусів, а температура, яка подається на преси, становить 120 градусів.

– А ще які теплоносії можна використовувати на виробництві?

– Ними ще може бути пара або гаряча вода. Це все залежить від витримки пресів. Там відхилень від температурного режиму допускати не бажано. Пресування триває 5-6 хвилин при температурі носія 120 градусів. Якби вона була нижчою, приміром, 90, то тривалість процесу зросла б до 7-8 хв.

– Але ж олива сьогодні дорога в ціні, не економніше використовувати пару?

– На сьогодні для нас ця продукція є дешевшою. Тепла на ПрАТ «Цумань» є в достатній кількості, вони не мають куди його дівати. Для нас воно фактично нічого не коштує. Якби тут застосовувалася інша технологія нагрівання – чи то парою, чи гарячою водою – ми тоді тратили б якісь кошти. Оскільки котел працює на відходах виробництва, то теплоносій, можна сказати, є дармовим.

– Тобто, якби була можливість, Ви могли б якусь частину віддавати для потреб людей?

– Я не можу цього робити, не маю права. Ще раз нагадаю, що виробничі компанії розділені. Виробництво у сфері Івана Камінського. Що він може, то треба питати в нього. Але одна з ідей передбачає придбання та монтаж відповідної установки, яка б теплову енергію генерувала в електричну. Процес цей досить дороговартісний та інвестиційно затратний, то поки що він не на часі. Можливо, у перспективі задум стане реальністю.

– Скажіть чесно, чому виникла необхідність поділити, по суті, одне виробництво як би на дві частини?

– Наведу дуже простий приклад на основі сім’ї. Коли бюджет у такому маленькому колективі спільний і всі зароблені гроші складаються в якусь одну скриньку, з якої кожен може взяти на свої потреби. Добре, якщо протягом місяця цих грошей вистачило. Але ж буває, що хтось візьме більше, а хтось менше, і скринька спорожніє раніше строку. Кого ж тоді винуватити? Усі задумуються над дилемою: чи раціонально, чи нераціонально кошти використовували? Коли дев’ять років тому розділили ці компанії, то мета ідеології полягала в тому, аби реально оцінити ефективність бізнесу. Що я маю на увазі? Наприклад, компанія купує пальне для заправки тих самих навантажувачів чи легкових автомобілів. Ці всі витрати були в одному казані. Мені треба автомобілем відправити продукцію на експорт, а комусь у виробничих цілях поїхати у м. Луцьк за якоюсь частиною для верстата. У такому випадку одну витрату треба віднести на рахунок торгівлі, інша вже належить до виробництва. Їх дуже важко було розділити. Достеменно не можна дізнатися, хто більше затратив, а хто менше, відповідно і заробив коштів. Тепер витрати торговельної компанії я контролюю, а виробничі – відповідні служби приватного акціонерного товариства. Тож результати бізнесової діяльності видно чітко.

Подібна ситуація складалася і з придбанням лісосировини. Як виробнича, так і торговельна компанія були єдиним цілим. Якщо вони їхали за сировиною, то певні кошти платили людині, яка її відбирала. Це все було в комплексі, як і переробка та складування деревини. Ефективність визначити було складно. Адже виробничники надавали свої послуги й іншим фірмам з переробки деревини, за що також отримували зиск. Весь дохід ділився на всіх. І ніхто не міг зі стовідсотковою впевненістю сказати, хто вніс більший вклад у загальний успіх. Ось тому і визріла ідеологія розділення.

– Але ж спостерігаємо, що Вашу компанію не можна назвати суто торговельною, оскільки в її діяльності присутні і виробничі нотки.

– Чому ми дійшли до виробництва? Ми є власниками лущеного шпону. На давальницьких умовах ми куплену сировину переробили на підприємстві Івана Васильовича. Отримали свій шпон. Що нам з ним робити? Зрозуміло, що певну частину отриманої продукції маємо реалізувати. Але якась частина залишається у нас на складі. Перед нами постала проблема: або тримати великі залишки на складі, або з цього шпону робити якийсь напівфабрикат і на цьому заробити додаткові кошти. Саме тому ми плавно ввійшли в процес виробництва. Сталося це десь пів року тому. До цього ми йшли досить довго. Це, знаєте, тільки в казках все швидко відбувається, за помахом чарівної палички чи коли задумані бажання береться виконувати «золота рибка». У житті все набагато складніше. Ми довго експериментували, їздили, укладали якісь контракти, цікавилися, кому потрібна буде наша продукція. І тільки пів року тому прояснили всі питання. Коли до нас хтось приїжджає і бачить на складі продукцію, то роблять нам комплімент: ви велика і серйозна компанія, що маєте стільки продукції. А я волів би, щоб на складі у нас нічого не було. Чим він порожніший, тим повніша каса підприємства і більша грошова винагорода працівників.

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Віктора РАЙОВА: президент ПрАТ «Цумань» Іван Камінський та директор ТзОВ «КТВ» Роман Пиріг; прохідна підприємства; виробничий цех.