Прозорий держслужбовець чи ректор-махінатор?

Прозорий держслужбовець чи ректор-махінатор?


Заступника голови облдержадміністрації з гуманітарних питань та голови профільної комісії, депутата облради від «Батьківщини» Романа Карпюка на сторінках «Урядового кур’єра» звинуватили у мільйонних махінаціях. Але справа стосується не його нинішньої діяльності – Романові Петровичу нагадують про корупційні схеми з недалекого минулого, коли він був ректором Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна»…

Тож цими днями обідньої пори відбулася прес-конференція. Час обрано не випадково: як депутат облради і як держслужбовець він використав вільний від роботи час, щоби потім не було зайвих звинувачень. Тож Роман Карпюк зустрівся з журналістами, аби прокоментувати непросту ситуацію, що склалася навколо його персони після того, як у світ вийшла публікація в авторитетному виданні «Урядовий кур’єр», де його колеги та колишні партнери зі столиці розповідають «цікаві» факти.

– Ці статті спрямовано на те, аби підірвати авторитет мене як волинянина та ректора університету, котрий я очолював 14 років, – пояснював Роман Петрович. – Усі матеріали – замовні. Вони зроблені для того, аби «вибити» з мене кошти. Колишній президент університету «Україна» Петро Таланчук поставив переді мною вимогу, аби я повернув приміщення на Карбишева, 2, що перебувають на балансі приватної фірми, у власність столичної філії – тобто у його власність. Або ж мені треба повернути суму у півтора мільйона доларів. Тоді ж ці люди поставили вимоги: якщо цього не зроблю, мене всіляко принижуватимуть, очорнятимуть у ЗМІ, аби я не працював ні в органах влади, ні заступником голови облдержадміністрації.


Посадовець сказав, що досі не зміг поговорити з головним редактором видання, аби з його уст почути, звідки в газеті взялася така стаття, а потім розповів історію створення навчального закладу. Мовляв, це багато пояснює.

Тож усе почалося в 2000 р., коли Роман Петрович познайомився з Петром Таланчуком. Тоді й домовилися про співпрацю: мовляв, він набирає студентів, вирішує всі оргпитання, платить 15% прибутку у центральне відділення, а сам стає керівником новоствореного приватного вишу. Так і сталося. Але перших 100 студентів не було де розмістити. Вони орендували приміщення у профспілках, не мали жодного документа, ніяких матеріальних цінностей і навіть печатки. А крім плати у Київ, треба було мати кошти на зарплату працівникам відповідної кваліфікації, адже університет мав 4-й рівень акредитації.

Роман Петрович розповідає, що досить довго шукали окреме приміщення. Згодом ректор домовився з керівництвом Луцького шовкового комбінату, що переживав не найкращі часи – будівлю стали орендувати з правом викупу. Коштів, звісно, не вистачало. А потім ще й змінилася адміністрація комбінату. Перед університетом поставили умови: мовляв, або вже платіть гроші, або вибирайтеся. Тоді ж Роман Карпюк звернуся до Петра Михайловича з проханням допомогти, але…

Такі непрості події стали передумовою створення двох приватних структур уже самого Романа Петровича. Він звернувся у «Кредобанк», де керівником місцевої філії був нинішній депутат Луцької міської ради Олександр Пиза. Щоб законно отримати необхідну суму, довелося відкрити дві фірми і взяти на кожну з них по 400 тис. грн кредиту. Договір загалом уклали на 1,5 млн грн: 400 тис. отримав університет, ще про 300 тис. Романові Петровичу довелося домовлятися. Оборотних коштів на все не вистачало, тож доводилося викручуватися по-всякому.

– Було таке, що навіть ставили під заставу будинки батьків окремих викладачів. Коштів подекуди не вистачало навіть на зарплату. Тож економили, на чому могли: я сварився з працівниками, якщо вони викидали у смітник аркуш паперу, списаний лише з одного боку. 70% мого часу займало те, що я в одному банку брав кредит, аби іншому повернути. Але ні разу не порушував кредитного договору з жодним із банків. До 2010-го змогли погасити всю кредитну заборгованість. Не було й боргів щодо 15-відсоткової оплати у столицю. А до того часу така плата вже становила у рік до півтора мільйона, адже ми переросли у потужний заклад, – каже Роман Петрович.

З 2010 р. усі фінанси з невідомих причин переводяться на Київ – тобто навіть найдрібніші купівлі та проплати погоджувалися з центральною установою у столиці. Саме тоді, за словами Романа Петровича, у них раптом з’являється заборгованість щодо 15-відсоткової оплати, яка й стала каменем спотикання.

Де автомобілі?

Це – передмова конфлікту. Роман Петрович під час прес-конференції прокоментував і конкретні факти. Зокрема щодо автомобілів, котрі згодом загадково зникли з університетського двору, проректор з економічних питань – головний бухгалтер Валентина Журавльова у згаданій статті каже таке:

«Найперше університетська перевірка виявила ретельно приховувану інформацію про кримінальні провадження, відкриті щодо діянь пана Карпюка вже давно. Так, відповідно до рішення №1 засідання комісії з розпорядження майном, конфіскованим за рішенням суду і переадресованим органам державної виконавчої служби від 25.09.2009 року (протокол №6),  Луцькому інституту розвитку людини для виконання статутних цілей передано кілька автомобілів. А саме: «Форд-мондео» 1995 року випуску;  «Фольксваген-пасат» 1993 року; «Фольксваген-пасат» 1995 року; «Фольксваген-Т4» 1997 року; «Форд-транзит» 1993 року випуску. Всі ці авто не були оприбутковані на баланс інституту, а на підставі договору купівлі-продажу від 16.08.2010 року №01/08/10 передані приватному підприємцеві».

– Я ходив у прокуратуру із цього приводу 207 разів. Тоді на допит викликали всіх викладачів, навіть техпрацівників, – прокоментував звинувачення Роман Карпюк. – У нас  навчається багато інвалідів та дітей-сиріт. Я дізнався, що у такій ситуації організації можуть узяти конфісковане на митниці майно, якщо є відповідні погодження з різними службами. Ми підготували необхідні документи. Тоді взяли, вже точно не пам’ятаю, 7 чи 8 автомобілів. Вони були не на ходу, тож до приміщення університету ми притягнули їх на тросах. Але тоді з’ясувалося, що зможемо використовувати ті автівки тільки тоді, коли сплатимо певні кошти. Тих платежів не було. Юристи працювати над цим питанням довгий час. Машини стояли у нас більше року біля корпусу. Але їх треба було десь зберігати, тож я домовився про це з однією структурою. Ні договору купівлі-продажу, ні жодного іншого документа ми не мали. Через кілька днів треба було оформити договір на відповідальне зберігання. Потім розпочалися перевірки правоохоронних органів, виникло питання щодо тих автівок. Поки велися перевірки, прокуратура їх вилучила. На балансі інституту вони не стояли.

Кримінальні справи закрили кілька років тому. Автівки прокуратура вилучила, їх подальша доля мені невідома. Нам просто не вдалося поставити їх на облік, тож і не змогли використовувати.

…Про передачу машин якомусь приватному підприємцеві запитайте у пані Журавльової. Я не знаю, що вона мала на увазі…


Золоті поверхи

Питання щодо вартості приміщення на вул. Карбишева теж виявилося цікавим. Валентина Журавльова розповідає, що ціна різних поверхів будівлі була аж надто різною для інституту та ПП «КРП» (абревіатура розшифровується як Карпюк Роман Петрович, – авт.). Зокрема придбали приміщення «з першого по шостий поверх загальною площею 5723,6 квадратних метра вартістю 950 тисяч гривень у власність приватного підприємства «КРП». … А для «загального добра» інституту придбано лише два поверхи (7– 8) і технічний (9) загальною площею 976,1 квадратних метра вартістю 515 тисяч гривень…Не менш красномовно й те, що вартість одного квадратного метра приміщень, придбаних для інституту, становила 563,47 гривні, а вартість квадратного метра площі, придбаної для власного приватного підприємства Карпюка Р. П., – 165,98 гривні».

А президент університету Петро Таланчук із цього приводу зазначив: «Йому видали довіреність від 12.07.2002 р. №1/26-77 зокрема і на отримання кредиту в сумі 1066 тисяч гривень для придбання та переобладнання приміщень Луцького представництва (нині інституту) загальною площею 6701,1 квадратного метра».

Крім того, Романа Петровича звинуватили у привласненні коштів під час придбання через власні фірми обладнання для лабораторії. Сума значна – 147,9 тис. грн.

 – Спочатку мені видали довіреність із Києва на мільйон 96 тисяч. Але за нею ми не змогли взяти кредиту – це вам детальніше розповість, якщо забажаєте, тодішній директор банку Олександр Пиза. Тож її довелося анулювати. Я взяв нову довіреність на 400 тисяч. А інші кошти брав на структури, створені мною. Про це вже говорив, – деталізує ситуацію Роман Карпюк.

Щодо ціни. Домовленість була одразу: вартість приміщень визначалася по-різному. За верхні поверхи одразу поставили більшу суму, а за інші мали порахувати пізніше. Суму визначали  у цілому, адже не було гарантій, що інститут і справді існуватиме. Була лише віра людей у нашу ідею. Тож спочатку нам виставляли одну суму, а потім вона була меншою – треба було просто сплатити договорену ціну загалом.

Я із цих фірм не взяв жодної копійки – інститут мені сплачував лише за оренду. З тих грошей поверталися відсотки по кредиту. І та орендна плата, котру віддавав університет, була меншою, ніж загалом по Луцьку. На фірми перераховували мінімум, аби міг розрахуватися за кредит.

Щодо обладнання. Нам була потрібна лабораторія. Те, що сказано, у статті, неправда. Сума, котру показують як таку, що фірма продала інституту, дійсно правильна. Але є інше: зникла одна з додаткових платіжок, тож під перевірки час її просто не врахували.

…Мене звинувачують, що на мої приватні структури було перераховано більше 5 мільйонів гривень. Можу показати свої статки, будинок, де живе мама – я не взяв жодної копійки, а просто створював навчальний заклад…


Замість епілогу

За ким правда – покаже час. У цьому переконана громадськість, та й сам Роман Петрович. Він же заявляє, що не боїться, готовий відповісти за кожну копійку, тому ініціює проведення незалежного аудиту. А те, що відбувається зараз, – звичайне рейдерське захоплення приміщення, котре належить Луцькому інституту розвитку людини Університету «Україна». Людей виселяють у непристосовану будівлю та ще й посеред навчального року, що взагалі незаконно.

– Тож ми скликали збори колективу і вирішили створити окрему юридичну структуру. Хочу звернутися до Міністерства освіти і науки України, аби зареєструвати новий навчальний заклад, бо нині, перш за все, стоїть завдання зберегти напрацьоване роками та колектив. Новий навчальний заклад – це академія рекреаційних технологій і права.

А щодо фірм – то це вже позаду. Нині Роман Петрович, як каже сам, не є засновником жодної приватної структури, пройшов спецперевірку на можливість працювати у державних органах влади. А сьогодні знову береться відстоювати права рідного йому навчального закладу, бо відчуває моральний обов’язок перед колективом.

Світлана ДУМСЬКА.

Фото автора.

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (612) - 86.1%
Пізно (26) - 3.7%
Яка різниця? (14) - 2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (30) - 4.2%