→Архів

На перехресті доль

Хто кому ворог?

Життя будь-якої людини не піддається ніяким вимірам. Його також не втиснути в жодні статичні чи логічні рамки. Воно має свої особливі закономірності, які ми не в силі поміняти.

Неодноразово довелося пересвідчитися, що намічені вчора плани на сьогодні летять шкереберть з незалежних від тебе причин. Впевнений, що подібні метаморфози траплялися і в інших людей. Подібну загадку, напевно, ще довго не вдасться розгадати жодному уфологу. Світ, створений Нашим Творцем, повний таємниць та загадок. Через те ми не можемо навіть зі стовідсотковою впевненістю сказати, що чекає кожного з нас у майбутньому. Воно, умовно кажучи, у непроглядному тумані.

Хіба могла колись Марія Заремб’юк подумати, що на схилі літ доведеться, як мовили колись, в «казьоному домі» кутки витирати? Про пані Марію ми почули багато гарних та теплих слів. У свій час вона була однією з найкращих учениць. Після школи тривалий час працювала листоношею, розносячи своїм односельцям різну поштову кореспонденцію. Добротою та привітністю віяло від цієї жінки, яку шанували та поважали не тільки колеги, але й жителі селища.

Недуга, яка спровокувала забудькуватість, підкралася неждано-негадано. Можливо, її спровокувала самотність. Єдина її дочка Ганна, як і мільйони інших наших співвітчизників, подалася на заробітки у сусідню Польщу. Зрозуміло, що не від матері тікала, шукала вищих заробітків. Вони в більшості не йдуть ні в яке порівняння з нашими. Гроші є де вкладати. У напівзруйнованому стані хата. Тож матері довгі вечори та ночі тривалий час довелося коротати в одиничку. Можна тільки уявити, як це ятрило легко раниме материнське серце. Воно завжди чекає свою кровиночку, де б та не була. Ніхто не вміє так вірно й трепетно ждати як рідна ненька. Це ми буваємо іноді черствими та байдужими. На жаль, не діждалася. З ініціативи голови Торчинської селищної ради Юрія Кревського Марію Заремб’юк помістили у Білостоцький будинок для людей поважного віку.

– Ця жіночка все життя була поштаркою, – каже Юрій Михайлович. – Її в Торчині добре знають. В останні роки не працювала, не мала вже здоров’я. Жила в помешканні, яке язик не повертається навіть будинком назвати. Радше, приміщення для худоби. У неї є дочка, яка їздить на заробітки до Польщі. Десь пів року назад у нас була куча звернень від сусідів. Вони просили допомогти, бо зими самотня жінка не переживе. У неї не тільки нема шматка хліба, а й елементарних умов для життя. Розумію, що дочки нема. Ніяких контактів, ніякої інформації. Ясно, йде зима, шкода людину. Ми приймаємо рішення, підключаємо працівників соціальної служби, помістити її в будинок престарілих, який знаходиться в с. Білосток нашого р-ну. Підготували її, як слід. Дочку, звісно, ніхто не міг повідомити. Але про проблеми пані Марії ми знали кілька років.

– А що можете сказати про дочку, можливо, вона просто полишила матір на відкуп долі?

– Якщо чесно, то дочку ми мало знали, бо й мало бачили, – зізнається очільник громади. І ось десь два тижні тому вона з’являється і заявляє, що хоче забрати маму. Коли є таке бажання, можна просто віддати. Але я її запитав, як вона далі планує жити з мамою і головне де? Перше, що вона відповіла, то виготовити мамі паспорт. Ставлю логічне запитання: для чого Вам паспорт? «Хочу показати психологу». З якою метою? Коли поселяли її в будинок, то вона пройшла всіх лікарів. Усе більш-менш у нормі для її віку. У мене, в працівників соціальної служби, які опікуються цими питаннями, виникла підозра, що дочка хоче забрати маму з однією метою, аби виготовити документи і все переписати на себе та знову поїхати в Польщу. На дворі грудень, зима. Ми ще раз послали в Білосток працівників соціальної служби, зробили обстеження помешкання Марії Заремб’юк. Для життя тут ніяких умов, опалювати, по суті, нема чим. То як же зимувати? Звичайно, з точки зору закону дочка має право забрати маму. Ніяких перепон чинити не станемо, маму віддамо. Але ще є моральна сторона цієї справи. І ми, як місцева влада, маємо свою точку зору та позицію і повинні їх відстоювати, моральні принципи також.

– Зрозуміло, що кожна сторона відстоюватиме свої права, у даному випадку, як твердив адвокат, з яким Ви довго дискутували, на боці дочки. До речі, якого вона віку?

– Десь, певно, під тридцять, а може трохи більше. Вона за допомогою звернулася до адвоката. За послуги вона платить, оформляє угоду, а вже тоді адвокат надсилає нам відповідний запит. Я проявив ініціативу і набрав захисницю, яку посвятив у моральний бік даної справи. Розумію, що це її якнайменше цікавить. Для неї основне – буква закону. Тож ключовим у розмові я поставив запитання: чи готова пані адвоката брати на себе і моральну відповідальність?

– Як розвиватимуться події далі побачимо, – розважливо каже Юрій Кревський. – Тільки хочу зауважити, що утримання в будинку престарілих коштує гроші. Я й дочці сказав, що коли у неї нема умов для життя, то треба платити соціальному закладу. Якщо нема такої можливості чи нема бажання, то, ясно, що ми не викинемо людину з установи. Але в такому разі ми поставимо питання, аби майно утриманки, хоча його в неї нема, одна земельна діляночка, переписати на громаду.

– Яка її загальна площа і де вона знаходиться?

– Недалеко від центру селища. Площа ділянки 10 арів. – Тож припускаю, що дочка більше переймається спадщиною, ніж долею матері. А тут підключився адвокат, то я хотів озвучити питання моральні. Закон має поважати та виконувати, але він не завжди передбачає всі нюанси, які можуть виникнути. – Ще ж є принципи моралі та якоїсь людяності. Тому ситуація не вельми втішна. Коли буде офіційне звернення, ми будемо змушені повернути маму доньці. Хоча сьогодні я буду виясняти з нашим юристом, чи є якісь нюанси, аби жінка і надалі лишалася в соціальній установі.

– Складається враження, що у Вас, Юрію Михайловичу, закрався певний сумнів щодо благих намірів доньки пані Марії.

– Воно так і є, хоча, розумію, що цей аргумент не несе в собі ніякої юридичної сили. Знаючи ситуацію багато років, ставлення дочки до своєї мами, я не вірю, що там буде все добре. Швидше всього, що вона забере матір, поробить необхідні документи, повирішує інші справи і через два-три місяці ми знову повернемося до опікунських обов’язків. Але знову-таки це поки що лише моє припущення.

– У такому разі цікаво дізнатися, що з приводу такої ситуації думає сама Марія Заремб’юк, знає вона про те, що дочка хоче її забрати, чи це їй невідомо? Усе, напевно, залежатиме від бажання матері.

– Швидше всього саме так мало б бути. Але я вам скажу таке. Ця жінка дещо старшого віку. Якихось особливих відхилень лікарі при обстеженні лікарі не виявили, але спілкуватися з нею дещо складно і не завжди вона може оцінити ситуацію. Як це трактувати з точки зору медицини, не знаю. Зробити це можуть лише фахівці. Ось така картина на сьо7годнішній день. Думаю, що люди, які живуть на цій вулиці багато що ще розкажуть.

– Юрію Михайловичу, ще одне уточнююче питання. Ви сказали, що дочка хоче виготовити для матері паспорт. А що вона жила без документів?

– Виходить так.

– То без документів її і будинок престарілих прийняли?

– У нас іншого виходу не було. Не могли ж ми лишити людину напризволяще. З яким тоді сумлінням жити? Маємо допомагати один одному і один про одного дбати.

– Скільки людей престарілого віку знаходиться у підвідомчому вашій громаді соціальному закладі?

– Близько тридцяти чоловік.

Висловивши свою точку зору, очільник громади запрошує головного спеціаліста реєстру ведення військової роботи Тетяну Щербик (недалеку сусідку героїні цієї розповіді) та секретаря сільської ради Лідію Бабіюк. Вони доповнюють невтішну картину про життя-буття Марії Заремб’юк.

– До мене неодноразово зверталися сусіди пані Марії, – просто мовить Тетяна Анатоліївна. – Просили вжити якихось заходів і порятувати жінку. «Вона ж сама пропаде, дочка за кордоном, а мати іноді крихточки в роті не має, якщо ніхто не принесе». Вона, дійсно, йшла і не знала куди. Тримала ще й кіз, які постійно були голодні, а також собак та котів. Харчі, які сусіди їй приносили, вона віддавала тим тваринам. Тоді сусіди почали запрошувати її до себе додому і годувати. Я зв’язалася з її дочкою і поінформувала, що маму вже найшли і холодною, голодною. Вона сказала, що в даний період приїхати не може, оскільки не закінчився контракт з хазяїном. До того ми ще цю жінку поклали в лікарню, аби трохи поправити фізіологічний стан. Та вона одного дня звідси втекла. Ми заледве знайшли. Добре, що якась жіночка побачила її під мостом у Буянях. Вона там би і дійшла. Не раз і берегом прогулювалася. Пропасти могла б запросто. Потім розмов не оббралися. Мовляв, люди зверталися, а влада спокійно спостерігала і нічого не робила. Козам і я, сусіди носили їсти, щоб вони не здохли. Вони ніколи і на дворі не були. Дочка нині хоче її забрати і водночас через якийсь час знову їхати в Польщу. То я просто не бачу в даному випадку здорового глузду.

Їдемо до помешкання Марії Заремб’юк. Навіть не спеціалісту видно, що хата давно потребує господарських рук. Вхідних дверей нема. Ті, що ведуть у так званий покій, також важко назвати дверима. Разом з Тетяною Анатолієвною, пригинаючись, заходимо у хату. Якийсь чоловік з кельнею в руках «ворожить» коло грубки, в якій потріскує кілька полінець. Про підлогу говорити зайве. Жодної дошки, яка свідчила, що вона тут була. Молода й симпатична господиня визирає з другої кімнати, про яку чули тільки позитимвне. На наше запитання, чи дійсно має намір забрати маму, відповідає ствердно. «У такі умови?» – висловлюємо здивування. «Не сюди, забираю в інший будинок престарілих рівненської області». «Який саме?» «Більше без адвоката я вам нічого не скажу».

Не обминаємо хату сусідки. У те, що чуємо від неї, важко повірити: «Одна жінка з дальшого кутка носила до Марії яблука. Вони висипали їх на підлогу. Ніхто їх не перебирав. Завелося стільки мух, що й людину могли заїсти. Як людину, шкода її було. Усі миром допомагали, чим могли. Можна сказати, спасли їй життя».

Важка й сумна ця історія, в якій нема ворогів. Місцева влада зробила все, аби їх співмешканка жила сито та тепло. Нема сумніву, що цього прагне й донька. На жаль, поки що обидві сторони не знайшли взаєморозуміння та не знають, яке компромісне рішення було б найкращим. А що його знайдуть, сумніватися не доводиться. Українці завжди були мудрими у питаннях, які стосувалися долі хоча б однієї людини.

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Віктора РАЙОВА: обійстя Марії Заремб’юк.