Ні мови, ні культури, ні релігії, ні військових традицій?!

Ні мови, ні культури, ні релігії, ні військових традицій?!

Неприємні нотатки про загадкову українську душу, зроблені поляками, росіянами і німцями, але нами й підказані…

«Україна – це штучний організм та винахід наших ворогів, котрі поставили собі за мету, розділивши, ослабити нас. І дуже спритно вони це зробили – видумали якихось українців, щоби відірвати від нашої Вітчизни заселену ними територію. Але ж ми прекрасно знаємо, що немає ніякого українського народу. Це лише етнічна гілка, котра росте з того ж стовбура, з якого ростемо й ми самі. Ми і вони – єдині, во віки віків! Тому не можна допустити, щоби вони вибрали для себе інший шлях, не той, яким ідемо ми. Націоналісти, бандерівці, агенти іноземних держав підбурюють та спокушають простий народ, який, наслухавшись цієї пропаганди, може сам собі нашкодити. Однак хороший батько, опікун, старший брат повинен простежити, щоб наївне дитя не піддалося спокусам і не стало жертвою ворогів, які підступно звертаються до нього на його діалекті. Ще вони говорять йому, що цей діалект – повноцінна мова. А це ж лише діалект селянського люду, якому ми, представники більш передової культури, приносимо як дар світло цивілізації та освіти. Як тільки ці селюки отримають просвітлення, столичні школи закінчать, обтешуться – одразу починають говорити літературною мовою, а не на тому сільському просторікуванні, на якому селяни скотину кличуть, а націоналісти газетки друкують. Крім того, ми несемо їм правильну релігію, звільняючи їх від духовної окупації та попів тамтешньої церкви. Оце і є вся правда про Україну!».

Друкуючи ці провокаційні для України та всіх її громадян рядки, повинен одразу зауважити: їх у журналі «Новая Польша» написав відомий польський політолог та культуролог Войцех Мазярскі в статті «Про що поляки можуть розповісти Влідіміру Путіну». А навів він як доказ хибного уявлення багатьох поляків періоду Другої Річпосполитої про Україну та православних українців і як пересторогу до нинішніх правителів Кремля: потужний удар по українству в 30-х роках минулого століття призвів до масового руху опору, який, врешті-решт, припинив історію польського панування в Західній Україні. Те, що зараз здійснює і риторикою, і зброєю Російська Федерація, також рано чи пізно призведе не лише до ще більшого піднесення Української державності, але й стане головною причиною розпаду самої Росії на десяток автономних утворень.

Але чи ми, українці, навіть тут, у Західній Україні, у колисці всього українства та національного православ’я, не даємо своїми вибухами нікчемності, забобонності та лайдакування думати про нас так, як це колись робила Варшава і завжди – Москва? Й чому таким живучим є міф про нашу самопожертву, працелюбність, набожність і порядність? І чи не загубили ми на шляху до возвеличування власної величі найголовніше: здатність реально аналізувати власні дії?

Бо якщо вже ми торкнулися специфіки сприйняття нас із боку найближчих сусідів, то цікаво буде пригадати, як до нас ставилися ті ж німці. Характерним у цьому сенсі є полковник німецького вермахту періоду Другої світової війни Вольф-Дітріх Гайке, якому було доручено займати посаду начальника штабу сформованої у дістрікті Галіція Польського генерал-губернаторства дивізії СС «Галичина». У книзі спогадів, яка побачила світ у Канаді ще в період існування СССР, сказано про українське вояцтво дуже стисло, але влучно:

«Українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так ідеалістичну об’єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, бо бачить у своїй фантазії уявну, яку він би волів мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця – у протилежність до росіянина – спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці негативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, а почування характеризують лейтмотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов’янам. Але з-поміж усіх слов’ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в крайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть… З іншого боку, його сумне історичне минуле, – та й нещасливий сучасний стан, – зробили його недовірливим і замкненим у собі».

Що тут заперечиш? Зараз, коли ми вже програли першу битву, втративши Крим, уже ні в кого немає права на помилку, страх, нерішучість, вислів «Моя хата скраю» чи нетлінну тезу «Як є – так добре, аби не гірше». Інакше слідом за Луганською та Донецькою областями ми втратимо й решту східних, південних та центральних. А потім нога окупанта ступить і на нашу землю…

То, може, настав уже час довести і полякам, і росіянам, і німцям, і всьому світові, що ми таки справді народ, який заслужив право жити на власній землі і в незалежній державі? І не словами, а справами!

Володимир ДАНИЛЮК.

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (8) - 57.1%
Пізно (1) - 7.1%
Яка різниця? (1) - 7.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (3) - 21.4%