→Рубрики →Життя - як є...

Від хвороб Полісся рятувала

У розмові голова представницького органу Камінь-Каширщини Віктор Сус серед кількох рекомендованих журналістам «Волинської газети» кращих людей краю назвав і Лідію Максимець із с. Бузаки. Згадав її тому, що він обирався до районної ради чотири рази, а голова фельдшерсько-акушерського пункту одержала довіру селян у два рази більше. Перший запис у трудовій книжці зроблено сімнадцятирічній випускниці Ніжинського медичного училища у 1959 р., а останній –цьогоріч, коли пішла на заслужений відпочинок. Вона відмінник охорони здоров’я України, кавалер ордена «Знак Пошани», відзначена медаллю «За трудову відзнаку», у скриньці лежать з десяток грамот і подяк за сумлінну працю.

У спогадах – дитинство

Вечоріло, коли прибули до с. Бузаки, що над річкою Турією. Воно відоме в історії 20-30 роках минулого століття існуванням кобзарської школи, яка завершила своє існування у повоєнне лихоліття. Сьогодні ще відоме для місцевої округи щосуботніми ярмарками, що збирають усіх охочих купити гарних поросят, сільськогосподарської продукції та різноманітного як нового, так і секонхендського краму. Навіть білоруські сябри пропонують свій товар і мають від того певний зиск. Інакше не навідувалися б.

Віднайти серед ошатних, а подекуди і в кілька поверхів будинків, помешкання місцевої дохторки Лідії Максимець допомагала бухгалтерка сільської ради. Шлях в один кілометр долали із змістовними і щирими розповідями про Лідію Михайлівну. А насамкінець розмови сказала: «Як наша Михайлівна поставить діагноз, то з ним погоджуються навіть у Києві».

Господиня зустрічала нас на порозі двоповерхового, обкладеного червоною лицювальною цеглою будинку, де проживає разом із сім’єю дочки. У великій гарно вмебльованій кімнаті на журнальному столику лежать грамоти, подяки різних представницьких органів, газетні вирізки, а також кілька нещодавно придбаних книг з медицини та письменницької продукції. Любов до професійного та художнього слова започаткувала ще зі школи, продовжила у студентські роки. З обережністю намагається все скласти на їхнє законне місце.

– Вкотре переглядаю вечірньої пори, пригадую минуле. Вже кілька тижнів як не ходжу на роботу… Пенсіонерка!.. Не звично якось… – із сумом зізнається.

Так би мовити, готувалася до зустрічі із журналістами. Пригадувала минуле до найменших дрібниць… З них і складалося все її життя протяжністю у сімдесят вісім років. Дякує Богові за його щедрість. Було воно нелегке у повоєнний час сільській родині із чотирма дітками. Батько Михайло Іванович працював бухгалтером у місцевому колгоспі с. Вільне, що на Чернігівщині, мати – ланковою. Ніколи не мріяла про медицину. Ще малечою захоплювалася різнокольоровими прошарками піску на берегах тихоплинної повноводної Десни. Сподівалася вчитися на геолога, шукати нові родовища природних багатств землі. Романтичну мала дівчина душу. Мріям не судилося здійснитися: подруга, теж на ім’я Лідія, була переконливою, коли розповідала, як важливо вміти захищати здоров’я людей, односельчан, як повернуться після навчання у село.

– Я поділяла її думки та мрії. Її батько не повернувся з війни, помер від ран, – продовжує свою розповідь про вже такі далекі, але ще не стерті часом сторінки дитинства.

Залишається лише слухати, навіть не наважуюся перебивати запитаннями логічний виклад подій. Він не завчений спеціально для цієї зустрічі, навпаки, виклад йде плавний, без хвиль емоцій, ніби сама повновода Десна підтримує нескінчений потік спогадів. Дуже любить своє Вільне, серцем і душею тягнеться у рідні краї. Використовує кожен момент у житті, щоб вклонитися рідній землі, відвідати могилки рідних людей.

– Мрія стати медиком могла і не збутися, – загострює мою увагу і розповідає, як подали документи до навчального закладу у своєму райцентрі, а на іспити їх ніхто не запросив. Лише наприкінці серпня документи повернули, бо медучилище закрили. Допомогла колишня вчителька, яка подала скаргу до міністерства і на превелике здивування дівчатам запропонували скласти іспити до Ніжинського медучилища. Лідія Михайлівна, яка закінчила семирічку на відмінно, склала їх успішно. А подрузі було складніше.

– Мабуть загиблий на фронті батько допоміг заступництвом своїй дочці, – у журливій задумі пригадує Лідія Михайлівна.

Від Десни до Турії

У 1959 році з Луцька двох випускниць медучилища із Чернігівщини направили налагоджувати сільську медицину до Ратнівського району. Запропонували два робочих місця – одне у райлікарні, інше – фельдшерсько-акушерський пункт у селі Бузаки.

– Довго не вагалася з вибором. Нехай подруга залишається у райцентрі, а сама подамся у село, – міркувала.

Адже село було їй ближче до душі. Хотілося зробити приємне подрузі, у якої на той час не все ладилося зі здоров’ям. Сподівалася, що за два роки набереться в селі досвіду, матиме час налягти на підручники і підготуватися до вступу у медичний виш. Надії додавав диплом медучилища з відзнакою. До місця призначення добиралася попутнім транспортом.

Діагнозам Михайлівни і Київ вірить

З часом застрягла у буднях. Особливо тяжко було в перші роки роботи. Вісім років працювала одна. Обслуговувала також Краснилівку, Мостище, згодом Видричі, Теклине, Мельники. Возила хворих до Каменя, їздила за ліками, які купляла за власний кошт, а потім звітувала. Частенько йшла пішки від села до села, від оселі до ферми та інших господарських приміщень колгоспу. Кого і де застала біда, туди і поспішала. Вдячна була, коли підвезли, ще більше, як придбала велосипед. Взимку ходила на лижах, триматися на них навчив вчитель фізкультури. Не завжди молодого доктора селяни сприймали з довірою. Переконувала у своїй професійності наполегливістю, знанням справи, правильно визначеним діагнозом захворювання. Із вдячністю пригадує головного лікаря центральної районної лікарні Бориса Павловича Гожого. За можливості приїздила на консультації, просила поради телефоном, студіювала медичні довідники. Це тепер кажуть: «Як Ліда поставить діагноз, так і в Києві підтвердять».

Як чернігівчанка ФАП будувала

Перший ФАП у Бузаках був пристосований у колишній хаті священника. Згодом виступила ініціатором будівництва нового приміщення.

– Ви розпочинайте, а ми вже підможемо, – казали районні та місцеві керівники.

І дівчата розпочинали: збирали і звозили каміння на фундамент, гасили вапно, вибирали в лісі сосни на дошки, возили на пилорами. Дошки вибирали якнайкращі, чим дивували робітників. Помагали потім усім селом і колгоспом «Турія». Було пічне опалення, самим доводилося заготовляти дрова. Згодом встановили газове. Нове приміщення відкрили у 1980 році. Не так давно поміняли вікна на пластикові. Вдалося встановити автономне опалення, обладнати маніпуляційний, акушерський, дитячий, фізпроцедурний кабінети. Є чим гордитися і тішитися Лідії Михайлівні Максимець.

Не роботою єдиною

– Не хочу, щоб у вас склалося враження, що була одержима лише роботою фельдшерсько-акушерського пункту, – зауважує пані Лідія. – Ще під час навчання в медучилищі захоплювалася художньою самодіяльністю. Особливо подобалася робота драмгуртка.

Молодість брала верх і додавала сили організовувати вечорниці зі співом і вишивкою рушників, танцями. Після походів до хворих по хатах, здавалося, ніг не чуєш, а зазвучить музика – одразу біжиш до танцю. Дійшли думки ставити театральні вистави. Першою випробували «Безталанну» Карпенка-Карого. Так зароджувався сільський колектив художньої самодіяльності «Берегиня».

Лідія Максимець скрізь намагалася бути лідером. Як у роботі, так і в громадському житті. Нічого дивного нема в тому, що головні ролі у виставах доручали їй. Вони вдавалися Лідії Михайлівні під захоплюючі оплески односельців. Тут познайомилася з молодим вчителем фізкультури Віталієм Олексійовичем, який після здобуття вищої освіти викладав німецьку мову у місцевій школі. Завдяки йому навчилася ходити на лижах, що стало великою поміччю у зимових викликах до хворих в інші села.

Любов дала крила

Місцевий колгосп виділив молодятам будинок. Нині його привів у сучасний двоповерховий котедж зять Володимир.

За щоденними буднями непомітно повиростали діти: дочка Інна та син Олександр вибрали татову дорогу у професію – стали педагогами. Своє наступне 80-річчя Лідія Михайлівна зустрічає із клопотами улюбленої бабусі із внуками Іванкою та Вікторією.

Наприкінці минулого місяця сельчани офіційно та урочисто проводжали свою улюблену та надійну фельдшерку на заслужений відпочинок, яка 61 рік вірно служила мешканцям Бузак та навколишніх сіл: була їх щирою захисницею, порадницею, духовною берегинею, медичним авторитетом, щитом від хвороб та епідемій.

– Ось тепер я маю змогу відгуляти свої вісім пропущених відпусток, – мовить із легким сумом та надією на ще активне трудове життя.

Маю надію, що буде саме так, як собі у думках планує Лідія Михайлівна. У керівництва знайдуться не лише гарні і добрі побажання, але і можливості використати багатий досвід сільської «професорки», перевірений роками і людьми. І не лише для професійної поради молодшим колегам, але й для надання своєчасної фахової допомоги та визначення правильного діагнозу тим, хто цього потребує. Тож східнячка, що все своє життя присвятила західнякам, і надалі залишається на чатах здоров’я людей Волинського Полісся.

Степан ШЕГДА.

Фото Василя КОТА.