→Рубрики →Колонка редактора

А хто нас почує?

Допоки українські силовики, вірні Президентові, припинили активну боротьбу з бойовиками на Сході України, саме час проаналізувати, чого можна очікувати в разі, коли сепаратисти почують голос розуму та нарешті здадуть зброю і залишаться тут або з автоматами Калашникова в руках емігрують у Росію.

Основний постулат усіх олігархів та політиків, які мають безпосередній стосунок до двадцятирічної консервації східних регіонів у стані дрімучого «совка» найгірших його стандартів – «Донецьк повинні почути!». Насамперед – у питаннях мови, культури, історичних особливостей та, звичайно ж, економіки.

Але хто кого повинен почути: вся Україна кілька бунтівних та депресивних регіонів, які виростили на нашому тілі безвідповідальних мільярдерів та лідерів на кшталт клану Януковичів, чи звичайні донеччани та луганчани мають позбавитися облуди минулого та навчитися, нарешті, бути рівноправними громадянами соборної України?

Спостерігаючи за подіями на Донбасі, стаєш свідком якогось паралельного світу. Там, у тому химерному задзеркаллі, чимало такого, що не піддається здоровому глуздові та навіть формальній логіці.

Там проводяться сепаратистські та незаконні референдуми, де безкарно заявляють про створення якихось ДНР і ЛНР, а потім масово зривають загальнодержавні вибори глави держави.

Там міліція прибуває на місце ДТП, під час якого вантажівка без номерних знаків із сепаратистами в кабіні та кузові таранить маршрутку з мирними людьми, проте після фіксації пригоди спокійно відпускає бандитів замість того, аби хоча би спробувати їх знешкодити.

Там обрані в жовтні 2010-го мери та депутати намагаються виступати від імені народу, а за їхніми спинами комунальним медтранспортом у муніципальні лікарні возять поранених бойовиків, де надають їм усіляку допомогу, а потім відпускають на всі чотири сторони. Там штурмують українські військові частини, й ніхто не стає на їхній захист.

Там батюшки неукраїнської церкви у вільний від богослужінь час зі зброєю в руках організовують напади на наших хлопців, із хрестом за пазухою убиваючи наших бійців, а потім натягують на свої огрядні тіла сутани та відспівують безталанних і безіменних найманців.

Там російські бандити на прізвиська «Стрєлок» та «Бєзлєр» почуваються королями життя, і ніхто навіть не спробував їм хоча б у чай снодійну пігулку вкинути.

Звідтіля зі статусом біженців на Волинь прибуває багато людей, серед яких – молоді та фізично міцні чоловіки, проте замість них зі зброєю в руках конституційний лад на їхній малій Батьківщини чомусь мають наводити наші земляки…

То кого ми маємо почути? Підлих переселенців із Волині, які свого часу осіли в Криму та асимілювалися там із такою невідворотністю, що навіть їхні рідні діти українською мовою не говорять, зате тепер із двоголовими паспортами в кишенях закликають велику Україну до чергових втрат і поразок? Сіру масу з ДНР і ЛНР, яка за 30 срібняків збунтувалася проти конституційного ладу й хоче диктувати всій державі власні умови? Зрощених ними товстосумів, які за рахунок праці місцевих простолюдинів стали найбагатшими в Європі? Політиків, які лише завдяки голосам цієї категорії населення перебралися в Київ, де намагалися перетворити всю Україну в Малоросію чи Новоросію?

Але навіть якщо ми через силу почнемо їх слухати, то що почуємо? Що в Україні всупереч Конституції російська мова повинна отримати статус другої державної мови? Що підпільні вугільні копанки будуть поза контролем правоохоронних та податкових органів, і там за тарілку супу діставатимуть на поверхню сотні тисяч тонн чорного золота? Що СССР, створений злочинними діями більшовиків та їхніх карателів із числа ЧК і НКВД, це благо, а Незалежна Україна, за яку приносили себе в жертву сотні тисяч патріотів із армії УНР та УПА – це зло? Що, врешті-решт, правитель сусідньої Росії Владімір Путін – це «батько народів», а законно обраний Президент України Петро Порошенко – нелегітимний самозванець (мовляв, ми ж за нього не голосували!)?

Якщо ми підемо шляхом «ні миру, ні війни», якщо замість чітких вимог та не менш жорстких дій для забезпечення їх виконання візьмемо на озброєння сумнівну практику умиротворення агресора та створеної ним «п’ятої колони», якщо винні в розвалі духовності та економіки Донбасу продовжуватимуть почуватися на спокійній території України безкарними паханами, то нас очікує діалог сліпого з глухим, коли один розказуватиме про неповторність співу солов’я, а другий – про красу райдуги.

Є основоположний принцип демократії: меншість повинна підпорядковуватися більшості, а та, у свою чергу, дбати про захист прав та свобод першої категорії населення. 4 роки вся Україна була змушена жити за правилами та поняттями, принесеними з Півдня та Сходу нашої держави. Вистояли. Почали очищуватися. Щоб знову стати на коліна?

Володимир ДАНИЛЮК.