→Архів

Мерва не в Мерві!

Поранений під час нападу бойовиків під Волновахою солдат Андрій Іванчук нарешті повернувся додому. Але з журналістами досі не спілкується: чи наказ такий отримав, чи просто не хоче ворушити свіжу рану…

Біографія цього простого хлопця із с. Мерва, що на Горохівщині, схожа на долю багатьох селянських дітей із цих країв, що межують зі Львівщиною. Закінчив середню школу, набув перший робітничий фах. Потім – строкова служба в армії (потрапив на Чернігівщину в елітний центр «Десна»). Як повернувся додому, почав налагоджувати цивільне життя. Аж тут – бойові дії на Сході України, початок мобілізації. І його, 23-річного, знову викликають у військкомат. Далі – 51-ша Володимир-Волинська мехбригада, місячний вишкіл на одному з полігонів, і – на Донеччину.

Батальйон, де служив Андрій Іванчук, прибув за місцем призначенням у строк, передбачений наказом. Капітально облаштувати блокпости їм завадило «мирне населення». А тоді настав смертоносний ранок 22 травня… У результаті підступного нападу бандитів 16 наших військовослужбовців загинули, 32 (зокрема й Андрій Іванчук) зазнали поранень різного ступеня важкості. Найбільші втрати – серед волинян.

Про те, що пережив її син Андрій, розповідає мама – Світлана Григорівна: «Він до 3 години ранку чергував на посту. А потім Андрія замінили, і він пішов спати в намет. Оскільки було холодно, одягнув бушлат. Потім казав, що, мабуть, саме цей бушлат і врятував його від серйозніших ушкоджень, бо від ударів багатьох осколків перетворився буквально на решето… Як почалася стрілянина, боєць устиг вибігти на поле, намагався відбиватися. Але все довкола поливали вогнем якісь люди в камуфляжі. Потім – вибух поблизу нього. Упав прямо на полі. Так і лежав… Боявся, щоб не дострілювали. Тим більше, що всіх їх під прицілом тримали снайпери, які поцілили багатьом хлопцям прямо в голову…»

А от російські інформаційні провокатори на одному з телеканалів повідомили цілковиту брехню: нашу бригаду, мовляв, знищили «бойовики з батальйону «Донбас» нібито «за відмову солдатів стріляти по мирних жителях»… Насправді ж злочин під Волновахою –справа рук проросійських бандитів та результат некваліфікованих дій наших генералів, які не тільки не проконтролювали стан боєздатності захисників блокпоста, але й допустили, щоб уже після бою над позиціями з’явився… український гелікоптер, який почав обстрілювати територію.

Коли Андрія Іванчука разом з іншими пораненими таки вивезли до одного з донецьких госпіталів, розповідає мама, він спочатку по телефону нічого не розповів: «У мене все добре!». І тільки потім Світлана Григорівна дізналася страшну істину…

Оскільки солдат зазнав ушкодження очей, згодом його доставили в одеську офтальмологічну клініку академіка Філатова. Там і перебував донедавна. Після чотирьох оперативних втручань одне око вже повністю бачить, друге ще потрібно лікувати… Гояться й сліди осколкових поранень.

Так і закінчилася для Андрія Іванчука війна із сепаратистами на Донеччині, що нагадувала мерву. Поки він перебував у госпіталі, його чекали не тільки велика родина (особливо – старші брати та сестри Тетяна, Іван і Володя, а також зовсім маленький Сергійко, якому виповнився лише 1 рік і 7 місяців), але й багато інших людей. В усякому випадку, сільрада в Мерві відкрила для його потреб спеціальний картковий рахунок, на який і стікалися пожертви. Причому не лише з цього села, але й із Берестечка та сусідніх сіл, а також – із-за меж області. Одна людина з цієї категорії, наприклад, також попросила нічого не говорити про свою поміч: мовляв, не для цього все робилося…

Чи шкодує Андрій Іванчук, що пішов в армію і що все так склалося в тому першому й останньому бою? Його мама стверджує, що на цю тему він не говорить. І по ночах із криками «В атаку!» (як це ще й досі робить багато ветеранів-афганів) не зривається. Але й так зрозуміло: юний солдат пережив не тільки фізичні страждання, але й моральне потрясіння, тому потребуватиме підтримки й надалі.

Проте про полеглих та поранених волинян пам’ятають не тільки земляки. Як повідомив медіа-ресурс «Голос ЮА», 31 травня, на 9-й день після загибелі солдатів під Волновахою, жителі міста прийшли на місце трагедії, щоби покласти вінки та квіти. Подібні акції вони планують провести на 40-й день і на річницю трагедії. Також учасники акції хочуть встановити пам’ятник на місці загибелі українських військовослужбовців (меценати вже виділили кошти), а найближчим часом мешканці Волновахи планують відвідати батьківщину і родичів загиблих солдатів – уродженців Волині.

А це означає: кров, пролита захисниками України під Волновахою, не буде марною. Рано чи пізно, але конституційний порядок на Донеччині та Луганщині буде відновлено. І в цьому є хоча й невеликий, але дуже потрібний внесок солдата Іванчука.

Роман УСТИМЧУК.

На фото автора: оскільки Андрій Іванчук із журналістами не спілкується, то замість його фото подамо два інших: пам’ятника Богдана Хмельницького в с. Мерва, який надихає на подвиги всі покоління українців, а також чудовий пейзаж села, де живе наш захисник і який знову здатен бачити.