→Інтерв'ю

Патріот України – вірменин

Патріот України – вірменин

Голова Горохівської ОТГ Віктор Годик при черговій розмові попросив: «Напишіть про Карапета Асатуряна. Він – вірменин за національністю, та всім серцем полюбив Україну та її людей. Без нього у нас жодна справа не обходиться».

І ось довгоочікувана зустріч наприкінці робочого дня. Кремезний чорнявий чоловік зустрічає нас щирим поглядом, протягує кожному руку для привітання, каже: «Мене звати Асатурян Карапет Володяєвич». А дізнавшися, що один зі співрозмовників-журналістів свого часу проходив військову службу у Вірменії, вже по-товариськи додає: «Називайте мене Миколою. Саме так мене зовуть в Україні. Я вже звик до цього імені».

Карапет Асатурян – голова асоціації фермерів Горохівщини. Підприємець. Вже майже сорок років працює на Горохівщині.

– Карапете Володяєвичу, як доля закинула Вас на Волинь? – запитуємо.

– Волинь вибрав мій батько. Він народився у Вірменії, там з’явився на світ і я. У 1973 році батько приїхав сюди на роботу, він будував дороги. Уже десять років як батька не стало, а його дороги – цілі-цілісінькі. Куди б не поїхав, скрізь його пам’ятають, згадують добрим словом. Хай з Богом спочивають. Вже одійшла у засвіти і мати, поховав її у Журавниках. То ж тут вже й могили наших найрідніших людей. Ця земля для нас уже рідна.

– Як Вам тут працюється?

– Що можу сказати? Одне знаю: говорити є кому, а робити – нема. Будуть розмірковувати, говорити, розкажуть, як і що треба робити, а як прийдеться до діла, у них не виходить. Я вже майже сорок років в Україні. Добре-погано, але працюємо. Люди ніби задоволені. У мене ворогів немає. Як не дивно. Я стараюсь людей послухати, що зможу, зроблю. Що не зможу, люди пробачать. Вже три скликання депутат районної ради. Думаю, люди мене поважають.

– Ви очолюєте асоціацію фермерів Горохівщини. Скільки їх у районі і як їм господарюється?

– Маємо до 150 фермерів. Коли ми у 2002 році створили фермерське господарство, тоді держава нам в усьому допомогла. Дала багато грошей на трактори, автомобілі, комбайни і міндобрива. Все було нормально. Тепер також добре. Я ні на що не ображаюся. Просто останні два роки ці бідні фермери не знають, що їм робити. Дуже сильна конкуренція. Я, правду кажучи, свою землю трохи віддавав великим фермерам, тому що у мене не все виходить. І ось чому. Маю і трактор, і всілякі сільськогосподарські агрегати, але настільки висока конкуренція, що я не можу вижити. Так склалося, що у мене з трьох сторін знаходяться великі фермерські господарства, які мають по 5-10 тис. га. Вони на все піднімають ціну, а ми, невеличкі господарства, так не можем… Якщо ми підемо їх шляхом, зайдемо у тупик… У мене також є людські паї і негарно буде, якщо я платитиму менше, аніж ці великі фермери… А конкурувати з ними малим господарствам не під силу.

– Чи зберегли Ви батьківське захоплення – будівництво доріг?

– Батьківський фах став нашим родинним заняттям. Тож і я зі своїми синами люблю цю справу. Як і мій батько, ми професійні дорожники. Щоправда, зараз прокладаємо невеличкі магістралі. Так склалося, що маємо все необхідне обладнання для цього, але роботи нема. Берем участь у тендерах, а виграти їх не можемо. Інші учасники скидають до 30 % вартості будівництва доріг. Ну, як можна скинути 30% і робити якісно роботу? Може, великі фірми, які мають великий запас, і здатні на це… Та все ж сумніваюся, що можна так скинути ціну… 3-5 відсотків, ще згідний, що можна так зробити… А на тридцять відсотків…

– Ви ще займаєтесь й громадським харчуванням…

– Якось проїжджаючи неподалік парку, помітив запущену місцину… Тут вже був смітник. Ну, щоб його такого зробити, щоб було гарно? Ось і вирішив відкрити заклад громадського харчування… Ним опікується дружина Ліля Карапетівна.

Вірменська кухня насправді дуже корисна і смачна… Мені хотілося, щоб горохівчани знали не тільки про мене, а й про мій народ. Ось зробили. Добре-погано, та люди це місце люблять, приходять пообідати…

– Ми також встигли тут побувати. Обід був дуже смачним. Дякуємо, – кажемо й ми.

– Ми стараємось, щоб зробити добре, а як вийде, оцінюють люди.

– А чому вибрали саме цю назву? Беладжіо – що означає?

– Я й сам не знаю. Заглянув в інтернет, того року найуспішніший бізнес в Італії був у Беладжіо. Мені сподобалось це ім’я. Я сказав, хай буде «Беладжіо» і в Горохові.

– Що для Вас Україна?

– Україна – моя друга Батьківщина. Я стараюся говорити українською. Стараюся і люблю Україну. Не все у мене виходить, та знаю, що люди мене поважають і на 100 відсотків задоволені від справ, які я роблю.

– Щоб хотіли сказати керівникам держави, народним обранцям від Волині, якби випала така нагода?

– Ігоря Палицю попросив би, щоб, по можливості, звернув увагу й на таких підприємців, як ми, що робимо дороги, дозволив нам провадити без тендерних процедур роботи вартістю до 5 млн. Хоч би роботи у 100-200 тис. грн дозволив будувати нам, щоб ми також могли працювати. За кордоном афроамерканцям дають гроші, щоб не крали, а в нас зробили б бодай якусь межу, щоб і ми могли заробляти. Я ж не можу конкурувати з великими компаніями, які мають мільярди. У мене є десять працівників, вони мають сім’ї. Я також хочу дати їм зарплату, щоб все було добре. Дякувати Богу і Віктору Годику, ми маємо роботу. Ми завжди його послухаємо, як щось потрібно зробити для громади. Потрібен кран чи екскаватор – без грошей дам. Він також нам допомагає, скільки може. У нас є співпраця та взаєморозуміння. Інакше й бути не може. До нас сюди ніхто не приїде і задарма нічого не зробить. Тут працюємо, разом живемо.

– А Ви, Карапете-Миколо, живете в Журавниках?

– Я живу в Журавниках. Мій батько з 1974–1975 року, як приїхав в Україну, жив у Журавниках. Всі дороги в районі, де ви їдете і бачите, що асфальт тримається, то їхні дороги. Мій батько 1937 року народження, також два інститути закінчив, був надзвичайно освічененим і грамотним фахівцем… Так вийшло, що за радянських часів у Єревані, де він працював, потрібно було міняти опалення, він просив кошти на ремонт, їх не дали, а зимою труби порвало, тож він написав заяву на звільнення і приїхав сюди. З тих пір жив і працював у Журавниках до 2011 року, коли його не стало. Він був великою Людиною. Лишив по собі добру славу. По всіх селах, де я їжджу, люди його пам’ятають, згадують добрим словом. Я у Вірменії, у Єревані також все маю. Та коли починалася війна у Карабаху, ми бачили, що там толку не буде. І до цього часу ця війна іде і довго, мабуть, буде йти. Тож і ми переїхали сюди.

– Чули від людей, що Ви чимало уваги приділяєте цьому, тепер вже рідному, селу…

– А Ви були у Журавниках?

– Доводилося…

– Бачили, мабуть, і пам’ятник Небесній сотні? Це я його встановив. Він знаходиться біля церкви. Поставив там і Матір Божу. Пам’ятник Небесній сотні – навпроти неї, праворуч від дороги – встановив пам’ятний хрест. Як будете їхати до приміщення сільської ради, з правого боку побачите ще одного хреста, якого поставив нещодавно. Старатимуся й надалі, де живу, допомагати, чим могтиму. Я з цим не рахуюся. Взимку своєю технікою весь час чистимо вулиці і дороги нашого села. Десять років тому придбав за 2 тис. доларів земельну ділянку, але віддав її під будівництво школи, бо не було де будувати. Хай люди будують для наших дітей.

– А добудують школу?

– Напевне, ні. Коли небіжчик Борис Клімчук жив, були великі гроші. Тоді сказали, давайте збудуємо школу. А це 150 млн грн. Хто дасть у Журавники стільки коштів? Не дадуть. Проєкт зробили. Він обійшовся у 300 тис. грн. І нічого з того не вийшло. Школи нема. А нам, у Журавниках, школа потрібна. Досі туалетів нема… Моя думка така, потрібно збудувати меншу… Будь-який голова області, як буде, допоможе у цьому, а великих сум можна роками чекати і не дочекатися... У нас же на селі нема таких багатих людей, щоб могли пришвидшити це будівництво, дати на нього гроші… А щоб випросити ці кошти в Києві, потрібно мати добрих друзів… Торік представники громади поїхали у столицю, сказали, що мають бути гроші, та я їх щось не бачу.

– Хто ваші діти?

– У мене два сини – Гайк і Ваге. В Горохові всі люди їх знають, обидва закінчили автодорожній факультет Львівського політехнічного університету. Знайшли у Львові роботу за спеціальністю, мали бажання там залишитися… Їм запропонували 5 тисяч гривень заробітної плати… А щоб прожити у цім місті, потрібно 4 тисячі заплатити за квартиру плюс комунальні послуги… Приїхали додому. Студенти закінчують таку важку школу і що мають робити? – скрушно зітхає батько. – Навіть за 8 тисяч у Львові не проживеш...

– Так, молодим спеціалістам дуже важко у наш час…

– Моя біда в тому, що я люблю правду говорити. Кажу: «Давайте, говорити так, як воно є…»

– У нашій країні зараз важко багатьом людям… Але що робити?

– Я, наприклад, Ігоря Палицю ніколи не бачив, але якби він був у Горохові, попросив би, щоб дав можливість працювати і малим фермерам та підприємцям. У них сильна команда. Може б, вони якось вплинули на це. Я вже 40 років в Україні. Весь час мав роботу. А зараз наші люди не мають роботи. Я не вимагаю невідь скільки. Два-три мільйони, щоб хлопці працювали, мали роботу. У зв’язку з цими тендерами, що люди скидають 30-40 відсотків вартості, ми не можемо з ними тягатися. Я не оцінюю якість їх робіт… Для цього є відповідні експертні інстанції… Та за себе можу сказати, що ми будуємо професійно і на совість… Нам би дозволили без тендерів вести дорожні роботи хоча б до 5 млн грн. Хай би народний депутат від Волині В’ячеслав Рубльов зініціював таке подання, щоб Верховна Рада таке рішення прийняла… У нас дуже багато таких дрібних підприємців… Я не думаю, що 5 млн принесуть Україні багато шкоди. Принаймні, десять чоловік цілий рік матимуть роботу.

– Цю думку через газету передамо нашим народним депутатам…

– Хто стукає, тому двері відкриваються. Якщо стояти і мовчати, нічого не буде. Ці люди 20 років зі мною працюють. Поганого ніде нічого ми не робили. Натомість комунальну роботу, дороги тягнемо ми. А цього року зупинили так, що нема роботи.

– На Волині діє Вірменська громада… Чи долучаєтесь до її добрих справ?

– На Волині її очолює Антонян. Зараз ми будуємо у Луцьку вірменський храм. Я також до цього долучаюся, як і до інших справ громади.

Голова Горохівської ОТГ Віктор Годик, котрий і зініціював цю розмову, зважаючи на скромність відповідей, не втримується, аби не сказати добре слово про українського вірменина-патріота: «Асатурян Карапет Володяєвич – перший помічник не для мене, а для нашого міста, всієї громади. Насправді він є людиною, яка безмежно любить не тільки наше місто, а й усю синьооку Волинь. І він діє не гаслами! Без нього у нас нічого не відбувається. Він перший прийде на допомогу! Все покине, але допоможе. Карапет Володяєвич завжди дивиться наперед, проаналізує, і може сказати, як буде. Таких людей небагато. Це наше локальне багатство, яке ми тут маємо. Знаю, якщо будуть такі люди, все буде добре. Це люди реальних справ і реальних діл, не гасел. Він може тихенько приїхати і підказати, що і як краще зробити, бо ж спілкується з людьми, знає їх точку зору. Це дуже позитивна людина. Коли довго не зустрічаємось, то відчуваєш, що чогось не вистачає. А коли спілкуєшся, він всі негативні моменти загладжує і ти розумієш, що спілкуєшся з людиною високого рівня. Це досить високоосвічена, досвідчена, мудра і водночас дуже скромна людина. Він може говорити на будь-які теми і підказати, що і як робити. А ще душа товариства. Дякую Богу, що мені вдалося з такими людьми працювати. Це певний рівень і велич людська. Кажу щиро, не лукавлю. Мені б хотілося, щоб вони були, бо вони потрібні. Хотілося б, щоб більше про таких людей писали. І це ще далеко не все. Ви його хлопців не знаєте. Він так їх виховав, що вони, дивлячись на батька, самі беруть, як мовиться, лопати в руки і біля нього щось роблять. Таке у них з діда-прадіда родинне виховання. Вони не чекають, поки батько дасть їм гроші, а й самі можуть надати батькові фінансову допомогу. Хлопці дуже освічені, з дуже хорошими родинними цінностями, уважні, молоді, працьовиті. Кожен займається своєю справою. Вони показують приклад усім. Така ось родина Асатурянів».

Володимир ПРИХОДЬКО,

Сергій ЦЮРИЦЬ.

Фото Віктора РАЙОВА.