→Інтерв'ю

Фундамент руху та розвитку

З головою Горохівської об’єднаної територіальної громади Віктором Годиком ми спілкувалися минулоріч ще напередодні місцевих виборів, які відбулися в останню неділю жовтня. Віктор Леонідович був у числі кандидатів на пост очільника. Переміг упевнено, з чим «Волинська газета» привітала від душі нашого доброго друга і щиру людину.

Жителі громади давно оцінили його ділові та моральні якості. Думки та погляди Віктора Леонідовича, які ми виносимо на загальний читацький загал, не втрачають своєї гостроти та актуальності.

– Ми неводнораз зустрічалися з Вами, предметно розмовляли на різні теми і спостерегли, що вмієте ладити з кожним керівником, незважаючи на його ранг чи посаду. Людина Ви надзвичайно скромна і в той же час досить наполеглива у досягненні поставленої цілі.

– На це запитання хотілося б відповісти по-іншому, але я відповім щиро. На всіх рівнях має бути певний порядок. Це фундамент руху та розвитку, в тому числі й особистості. Так вже складалися обставини, що міський голова має співпрацювати з усіма гілками влади. Ми всі знаходилися в одному приміщенні, тільки на різних поверхах. Ділити не було чого. У кожного свої завдання та чіткі орієнтири: розбудова української державності. Іншого для себе не бачу. Особисте завжди відходило на другий план. Так велося завжди. І адміністрація, і районна рада, і міський голова співпрацювали в одному форматі. Ми знаходили порозуміння, незважаючи на те, що керівники адміністрації мінялися досить часто. Чому? Бо на першому місці були проблеми людей. Мені, здається, що ні в кого з нас не було якихось амбіцій. І якби наш тріумвірат у складі двох голів районної ланки та очільника міста не домовлявся, то це викликало б певний глум серед людей.

Звичайно, у чомусь могли не погоджуватися, могли дискутувати. По-різному бувало, але завжди вміли знайти розумний компроміс. На нас же дивляться. Як ми поводимося, розмовляємо, вирішуємо якісь питання і які в кінцевому підсумку маємо результати. Бо все робиться заради людей. Не для нас особисто, а для цілої громади. Я завжди знаю свій рівень – як міського голови. Через те мені все вдається. Але найперше, що треба було – це завоювати певну довіру в людей. Якби вони бачили, що щось не так, то не мовчали б. Адже їм далеко не байдуже, чим живе громада.

– Це, так би мовити, день учорашній. Попереду Вас очікують нові горизонти, громада виростає з міської вдяганки і розширює свої володіння за рахунок поближніх сіл. Роботи додасться усім. Знаємо, що Ви не з боязкого десятка і зумієте достойно відповісти на будь-які виклики. Напевно, кількісно зросте і Ваша команда?

– Це об’єктивний і неминучий процес. Один, як відомо, у полі не воїн. Успіх там, де всі працюють дружно на кінцевий результат. Хто буде поруч, покаже час. Наперед спрогнозувати щось важко. Адже потрібно поспілкуватися і з тими людьми, які до нас доєднаються, вивчити їх ділові та професійні якості. Я не звик робити поспішних висновків чи рубати з плеча. До всього треба підходити скрупульозно та виважено. Запитання дуже хороше та актуальне. Та перш, ніж відповідати, треба добре обдумати. Мої ж опоненти, які претендували на посаду голови ОТГ, наперед роздавали обіцянки і ділили посади. Це дещо дивує. Перш сам стань кимось, а тоді вже садови в те чи інше крісло свого друга чи кума. Такий підхід якраз нас і губить. Ми починаємо втрачати довіру людей, оскільки не дотримуємося даного слова. Дуже до того ставлюся прискіпливо, бо знаю одне: сказав слово – це все. Це аксіома незаперечна. Через те я ніколи нікому нічого не обіцяю. Єдине, що я прошу своїх, з ким працюю, завжди поступати чесно. Колектив у нас хороший. І якщо колись прийде хтось новий, то він зрозуміє, що я не підбираю своїх людей. У мене ніколи такого нема, що це моя людина. Мені цього не потрібно. Мені потрібно, щоб це була людина міста, людина фахова. Його політична приналежність для мене також не цікава. Головне, щоб ці люди і далі лишалися на своїх посадах, бо вони принесуть користь для міста, навіть якщо мене не буде. Вони висококласні спеціалісти.

– Не можемо обійти увагою і ще такого питання. Ніколи вибори такого рівня не були настільки заполітизовані, як це мало місце у жовтні минулого року. Чи відчували Ви особисто якийсь політичний тиск з боку певних сил?

– Можливо, це моя суб’єктивна думка, але мені, здається, що на такому рівні партії вже себе вичерпали. Я ніколи не влазив у цю кухню і не хочу. Людина я позапартійна і завжди знаходив з усіма спільну мову. Для мене великого значення нема, хто яку політичну силу представляє. Основне, мати свою команду однодумців, в якій ти маєш зіграти ключову роль. Навіть якщо взяти депутатський корпус, то не треба лізти в пузир. Не варто ділити людей на своїх і чужих. Так не повинно бути. Якщо ти хочеш мати довіру, то працюй чесно. І тоді не потрібно більшості. Люди самі переконаються, що ти працюєш чесно і з однаковою увагою ставишся до всіх. У тебе нема когось кращого, ти однаково вболіваєш за кожну вулицю чи кожен мікрорайон. Так має бути, а тим більше на такому рівні. А коли вже втручається політика, то тут нічого доброго не очікуй. Ми бачимо неодноразово, що депутат має свою думку, він розуміє суть проблеми, розуміє суть питання і він має зовсім іншу думку, ніж його партійний керівник районний, але сказав партійний керівник так голосувати і він так голосує. То, думаю, ми на такому рівні, що й близько не повинно бути партій. Тут свою роль має зіграти людський фактор, сама людина. Якщо вона авторитетна, то за неї обов’язково проголосують. Але воно поки що щось не так робиться. Це якесь певне лицемірство. Є люди, так? Вони роками були в тій партії. Обласні керівники втручаються, щось по-своєму ламають, бачу вони між собою пересварилися, залишилися в Луцьку, а тим тут жити і працювати. Для чого це? Я на все це дивлюся і мені прикро. Так не повинно бути. На такому рівні має бути виключно мажоритарка. За тією моделлю, яку нині маємо, навіть не всі села спромоглися на свого депутата. На жаль, така реальність. Місто завжди отримає більше депутатів. Це залежить від рейтингу, голосування і тому подібне.

Але для чого прив’язувати рейтинг голосування за людину до партій? Кому це треба? Мені, здається, що наш законодавець дещо заполітизував. І зробив це з єдиною метою – для різних маніпуляцій. Тільки для міста воно не характерне і не на часі. На мою думку, та людина, яка не має голосів, не повинна представляти громаду. Якби від партій висували, якось по-іншому розмірковував би. Та цього не бажаю. Не хочу інтриг. Буду зі своїми людьми доти, доки мої виборці дадуть мені можливість працювати разом з ними. Іншого не уявляю. Дивлячись на все це та аналізуючи ці різні рухи на рівні р-ну та області, на переміщення людей, нічого доброго в цих процесах не бачу. На такому рівні, ще раз це стверджую, партійна система себе вичерпала. Щось треба міняти в цьому сенсі.

– Скільки сіл доєдналося до славного міста Горохова?

– До нас доєднується вісімнадцять сільських рад. Тепер населення нашої громади становить 28342 особи. У складі громади – Горохів, Ватин, Ватинець, Вільхівка, Діброва, Софіївка, Ярівка, Журавники, Волиця Дружкопільська, Звиняче, Красів,Квасів, Крижова, Охлопів, Лемешів, Козятин, Мирків, Мирне, Десятина, Новосілки, Ковбань, Кумовище, Мислині, Печихвости, Полюхне,Скабарівщина, Стрільче, Пустомити, Зеленолужне, Уманці, Підбереззя, Пірванче, Рачин, Озерці, Скобелка, Бистровиця, Марковичі,Терешківці, Ощів, Холонів, Старостав.

Якщо брати за взірець колишній Горохівськийр-он, то наша ОТГ є найпотужнішою. На теренах Луцького новоутворена з усіма може помірятися силами. Життя покаже, як воно буде складатися далі. Та усе залежатиме від керівників громад, їх досвіду, вміння визначати пріоритети.

– Вікторе Леонідовичу, новий час, як бачимо, вже пробив над Україною. Ми є свідками жорстких протистоянь різних політичних сил та груп, які аж ніяк не консолідують націю, а готові розірвати її на частини на догоду власним меркантильним інтересам. Деякі телевізійні канали, у тому числі «112», «ЗіК», «Ню Ван», що належать таким одіозним політикам як кум Путіна Медведчук та іже з ним, просто ллють воду на млин «руського міра» і влада мала б давно заборонити їх як ворожі. Про це відкрито говорять і прозахідні політики, які добре розуміють підривну роль Кремля у дестабілізації ситуації як в Україні, так і в світовому масштабі. Тож маємо все робити, аби держава розвивалася, переймала кращі європейські та світові традиції. Цікаво почути від Вас про міжнародні зв’язки очолюваного ОТГ з іншими інституціями.

– Відразу зауважу, що ми брали участь у написанні транскордонних проєктів і обмінювалися досвідом. Можу сказати, що є хороші, легкі проєкти. Один з них, приміром, стосується оздоровлення дітей. Що ж до міжнародної співпраці, то хотів би, аби хтось з контексту не вирвав моїх слів. Ми, дійсно, тісно співпрацювали з поляками. Мені імпонувало у перші роки російсько-української війни їхнє ставлення до нас, а також розуміння та сприйняття з їхнього боку наших проблем. Коли ми приїжджали до них і на зібранні оголошували, що прибули українці, то всі вставали. І не лише поляки, а й норвежці і чехи. Вони з такою повагою до нас ставилися, що словами трудно це передати. Це, як на мене, був вияв найглибшої поваги до нашої держави, яка не дозволила новоявленому російському окупанту бруднити своїм чоботом території інших європейських країн. Я коли в Польщі зустрічався та спілкувався з депутатами Європарламенту, то вони нас так розуміють, як ніхто. Вони гордилися тим, що ми стали фактично на захист всієї Західної Європи і показали тому монстрові, що ми не такі прості, як він собі уявляв і думав воднораз проковтнути тіло України. Подавився невеликим східним шматком. Не сподівався на нашу дружну відсіч, породжену українським патріотизмом, який з кожним роком все більше цементує націю. Дійсно, вони по-справжньому пишалися нами, тим, що в Європі народилася ще одна горда нація, яка йменує себе українцями, ототожнюючи із запорізькими та кубанськими козаками. Але останнім часом, я не хочу це аналізувати, починають реальніше оцінювати ситуацію та політичні процеси сьогодення. Суспільна думка міняється, оскільки ми не завжди послідовні у своїх діях. Іноді в нас не вистачає духу відстояти якийсь навіть маленький принцип. І люди це розуміють. А за ним може слідувати і здача окремих державних інтересів. Подібну позицію сприймати важко. Дехто з наших політиків розповідає, що Європа нас кинула і забула. Це говорять люди, які не розуміють сьогоднішнього стану речей. Але коли спілкуєшся з людьми з Європарламенту, з комісії, які орієнтуються в реаліях, то картина вимальовується зовсім інша. Знаєте, не можна байдуже сприймати речі, які світ робить для нас. Нам розповідали, що навіть католицькі священики збирали кошти і купляли для наших воїнів тепловізори та інше спорядження. Вони розуміли, що це таке. Розуміли, що сьогодні ми, а завтра можуть бути вони, бо добре знають історію дня вчорашнього. Вони її дуже цінують і люблять свою історію. І які б відносини між нашими народами не були, ми повинні бути дружніми. У різні періоди складалося по-різному: траплялися чвари, міжусобиці, міжнаціональна ворожнеча. Але ні до чого доброго це не приводило. Боротьба лише поглиблює економічні негаразди кожної нації, призводить до бідувань більшості простого люду. Наживається лише невеличка частинка верхівки. По-іншому не може бути. Усе це зберігає наша історія. Але ми прекрасно розуміємо, що все може повторитися. І є сили, які з обох сторін хочуть це реанімувати. Та це неправильно. Але якщо ми будемо бачити, що маємо одного ворога, то ми все робитимемо для того, щоб його побороти. Зрозуміло, що кожна європейська країна, і не тільки європейська, має свої внутрішні проблеми. Та як би там не складалося, але це вже сформовані суспільства. І вони розуміють і знають, що робити в тій чи іншій ситуації. Дуже багато залежить від нас. Європа повинна знати про чіткий алгоритм наших дій. Чіткий зовнішній меседж. Якщо ми заявили, що йдемо в НАТО, то ми цей курс витримуємо. У такому разі не повинні байдуже сприймати слова деяких політиків, що вони нам нічим і нічого не допомогли, що нам треба повертатися в бік Росії і т. д. Подібні приклади, на жаль, непоодинокі. Ми сьогодні пройшли дуже важкий шлях і мені, здається, що тут все має бути фундаментально. І кожен повинен розуміти, що наш вектор – Європа і наш вектор – НАТО. Так? Але треба ще раз усвідомити, що дуже багато залежить від нас. Бо сьогодні може бути одна думка, а завтра з’явиться зовсім інша. Єдине, і я кажу, найбільше наше досягнення в тому, що ми без будь-якої революції, якогось заворушення поміняли владу. Спокійно, демократично. Це вже дуже великий плюс. Це говорить про те, що ми вийшли на шлях еволюційного розвитку. Не революційного, а саме еволюційного. І рано чи пізно ми ж таки прийдемо до того, що зробиться правильний вибір. Так? І до влади прийде справжня еліта. Еліта з діда-прадіда з хорошими патріотичними цінностями. Керівництво і законодавчої, і виконавчої, і представницької влади – це освічені і розумні люди, але нема у них єдності у поглядах щодо виводу країни на орбіту добра та процвітання. Напевно, ми повинні розуміти, що до певної професійності потрібні ще й певні людські якості, у тому числі й почуття відповідальності. Людина має бути і чесна, і порядна та совісна. Таке поєднання і буде приносити позитивний результат.

– Міжнародна співпраця громаді тільки на користь?

– Навіть коли ми возили своїх діток на оздоровлення, я вважав, що як би там не було, вони щось побачать. Вони зовсім по-іншому все це сприймають. В останній період ми бачимо, що ситуація трішки помінялася, що в Польщі, що в нас. Прямо якесь, як мовиться, затишшя. Думаю, що без міжнародної співпраці існувати не можемо. На моє переконання, людина повинна постійно вчитися. І коли ти переслідуєш мету навчитися чогось хорошого і бачити добре, то це буде певний стимул. Ось я їхав і бачив там щось гарне, й там, бувало навіть боляче, що в мене такого нема. Тоді в тебе з’являється ціль. Ти думаєш щось зробити в себе. Раз десь гарно, то хочеться, щоб і в тебе так було. Це спонукає до того. Не знаю, як буде далі, бо мав знов відкритися цей конкурс транскордонного співробітництва «Європа – Білорусь – Україна». Якщо будемо брати участь, то є можливість виграти певний грант і не малий. Тут треба зважити, в чому має бути пріоритет? Тільки тоді можна брати участь у конкурсі.

– Ще трохи розкажіть нам про сім’ю, що змінилося?

– Що змінилося? Богу дякувати, все нормально. Всі живі-здорові. Змінилося тільки те, що менша донька Вікторія пішла в перший клас. Старша Ірина навчається на третьому курсі «Львівської політехніки». Дружина Орися як працювала, так і працює у відділі земельних ресурсів.

Лунає телефонний дзвінок. Вибачаючись, Віктор Леонідович каже, що мусить підняти слухавку. Це електрик, з яким контактує на пряму, аби знати, де в місті не горить яка лампочка. Дрібниця? Ні, важлива і вагома деталь, яка яскраво характеризує ділові якості очільника міста. Для нього важливо все, що пов’язане з життєдіяльністю громади.

– Володя, вчора вони були в Луцьку, взяли ці ліхтарі? Я трохи об’їжджав місто, в деяких місцях треба поміняти. А який там внутрішній діаметр? Сороківка? Треба кутника 50 і трубу 40? Зараз це питання вирішимо. А ліхтарі 30 брали? То добре. Дивись, там в одному місці біля УТОСу лампочка перестала горіти. Напевно, вона згоріла. А ті, що на підпірній стінці ліхтарі, таких вже нема?

– А дорогу до своєї хати Ви вже відремонтували?

– Відверто? Трохи полатали, бо сусіди мене вже просто замучили питаннями, коли нарешті буде нормальна дорога? Можемо навіть проїхатися та подивитися, коли є таке бажання.

– І ще одне. Колись при нашій зустрічі Ви обмовилися, що маєте мрію відкрити студію звукозапису.

– Так. Дуже цього хотів, планував це зробити в цьому році. Але дещо не так сталося, як гадалося. Планував це зробити за рахунок громадського бюджету. У нас же є талановиті діти. Вона ж буде для них. Хоча дехто мене критикує. Мовляв, придумав невідь-що. Але ж ми не повинні жити сьогодні одним днем. Когось з нас завтра не буде, але залишаться люди, які тим займатимуться. До мене постійно звертаються, щоб записати якусь пісню, на що виділяю кошти з сімейного бюджету. То для чого нам їхати в Рівне, коли можемо мати свою нормальну студію. Тож для нас, для нашої громади. Ми в минулому році планували, але відома всім ситуація внесла деякі корективи і відстрочила це питання.

– Вікторе Леонідовичу, тема нашої розмови – досить обширна. І все ж ще одне питання доведеться проговорити. Яку допомогу міська влада надала освітнім та медичним закладам у зв’язку з епідеміологічною ситуацією?

– Міська рада не стояла осторонь. Ми виділили кошти на закупівлю різноманітних дезінфікаторів не лише для об’єктів соціальної сфери, а й житлової. Усі багатоквартирні будинки дезінфіковували коштом міської казни. Закупляли централізовано і маски для закладів соціальної сфери та комунального господарства. Лікарів забезпечили також спецодягом, допомагали і коштами. Це наш прямий обов’язок.

– Що можете сказати про співпрацю з депутатами, спільні точки дотику співпадають?

– У моїй практиці такого нема, щоб якийсь депутат не був почутий, щоб проігнорували звернення якогось обранця. Такого не може бути, це ж така сама людина обрана, як і я. За кожним депутатом стоять люди. Нема для мене різниці від якої він політичної сили. Мене це не цікавить. Для мене головне, щоб ми займалися тим, чим маємо займатися. Не треба доводити словесно, хто правіший, а хто лівіший чи розумніший. У мене такого нема. Я скільки буду, подібного не допущу. Я з повагою і розумінням ставлюся до всіх депутатів. Нормально на все реагую, у тому числі і на критику. Адекватно сприймаю будь-яку ділову пораду чи підказку. Можете поспілкуватися з будь-ким із депутатів і вони вам це підтвердять. А, можливо, і заперечать. По-різному буває. Це все ж людський фактор, розумієте?

– Тобто Ви не робите різниці між людьми, їх уподобаннями? Вам однаково чи він християнин, чи комуніст?

– Ні, такого нема. Абсолютно однаково мені. Так і має бути. Якщо він дає тобі якусь пораду, то тоді лишається лише щиро подякувати. Якщо каже, що ти десь в чомусь не допрацював, починаєш аналізувати і погоджуєшся, що саме так було. І так має бути. А не так, що він говорить, а ти думаєш, що воно тобі дасть. Так не повинно бути. У старому законі для того, щоб оголосити голові недовіру, треба було дві третини голосів. А зараз має проголосувати проста більшість. Ти сьогодні не сподобався комусь, давай будемо ставити питання про недовіру. Говорю це вже з точки зору посадовця. У цьому сенсі законодавець до кінця щось не додумав. Вважаю, що допущена певна прогалина, яку треба поправляти. Закон повинен трактувати все чітко і не двозначно. На жаль, без парадоксів ми не можемо. Оце нас заполітизували, щоб дати більшу свободу дій партіям. Але це не правильно. Такий підхід порушує всі принципи демократії, народного волевиявлення.

– Можливо, у Верховній Раді воно оправдано, але не все те, що добре для верхів можна застосовувати до низів.

– Я з вами цілком погоджуюся. Не сподобався голова чимось, зібралася більшість та й висловили недовіру. А через що? А людей ви запитували, радилися з ними? Зрозуміло, що депутати також представники влади. Але ж не вони обирають голову, а громада. Ось у чому суть питання. Якби обирали депутати, тоді все правильно і законно. Але ж є прямі вибори. Світ подібної практики не сприймає. Недовіру знову-таки мають право висловити люди. Зберіть референдум і хай вони скажуть свою думку. Це справді буде народовиявлення. Так само і депутатів це стосується. Щось не так – і політсила його відкликала. Але ж за нього знову-таки голосували люди. Чи їх думка до уваги не береться? Ось над чим ми маємо думати.

Сергій ЦЮРИЦЬ.

Володимир ПРИХОДЬКО.

Фото Віктора РАЙОВА.