О сьомій вечора. Після війни…

О сьомій  вечора. Після війни…


Скоро вони повернуться. Із запахом пороху, поту і крові. Без ілюзій і сентиментів. З болем у мовчазних очах. І без схильності до плазування.

Скоро вони повернуться: солдати, сержанти та офіцери, яких відправили в зону проведення Антитерористичної операції, а простіше кажучи – в саме пекло боїв із терористами, бойовиками та бандитами. Повернуться як кадрові військові, яких на Волині дуже мало, так і звичайні робітники та селяни, в чиї руки суспільство вклало зброю та відправило на Схід України вирішувати проблеми, створені не ними, а політиками, але розв’язати які без участі звичайних волинських хлопців та чоловіків виявилося неможливо.

Ні для кого не секрет, що більшість нинішніх мобілізованих військовиків активної участі в Революції гідності не брала. Не тому, що люди мирилися зі старими порядками, а через те, що вони були далеко від епіцентрів революційних та контрреволюційних подій. Та й, ламаючи стару владу, в нову не прагнули. Нинішні солдати не стріляли в демонстрантів і не ходили від їхнього імені на переговори. Вони не мали жодного стосунку до зриву домовленостей між закордонними дипломатами, Віктором Януковичем та лідерами тодішньої опозиції, результатом чого мала бути територіальна цілісність України, мир, спокій і – дострокові вибори Президента наприкінці нинішнього року. Вони не дозволяли четвертому Президентові втікати з награбованим майном у Росію, як і не входили до складу розвідгруп, які мали його наздогнати та заарештувати.

У Криму наші захисники теж не «стояли до кінця», «не піддаючись на провокації», як і не віддавали «зеленим чоловічкам» зброї, кораблів, танків та літаків. Власне, і на Донбасі волиняни не підігравали сепаратистським настроям та не брали участі у злочинному по своїй суті «референдумі», який спробував легалізувати терористичні організації з абревіатурами «ЛНР» і «ДНР».

Усе це відбулося без них. А коли виникла реальна загроза, що російські танки із «зеленими чоловічками» вийдуть на рубежі Дніпра, от тоді держава й згадала, що носієм влади та територіальної цілісності в нас є народ. Його простих представників і мобілізовано на війну, яка, слава Богу, буде переможною.

Учорашні фронтовики скоро повернуться додому і спробують знову стати цивільними людьми. Як ми їх зустрінемо? Духовими оркестрами на площах і плацах? Квітами в президіях та на порозі рідного дому? Довідками про пільги для учасників бойових дій? І все? Але як тоді будемо відповідати на одне-однісіньке запитання: «За що воювали? За що кров проливали?!».

Як після 30 листопада минулого року, коли силовики брутально розігнали студентський мітинг на столичному Майдані, так і з початком відновлення активних бойових дій на Донеччині та Луганщині, треба визнати: так, як раніше, ми вже ніколи не житимемо. Бо не лише в нашій пам’яті залишаться полеглі в боях захисники Вітчизни, але й поряд із нами щодня будуть скалічені та неушкоджені чоловіки, які пішли на фронт одними людьми, а повертатимуться – зовсім іншими. Причому настільки іншими, що про минуле нагадуватимуть хіба тільки паспортні дані.

Але хто запитує командирів добровольчих батальйонів, як з їхньою участю будемо змінювати владу в центрі та на місцях? Хто запропонує їм особисто та їхнім солдатам місця у виборчих списках партій, які під вибухи артилерійських снарядів та свист снайперських куль відновлюють українську державність у бунтівних регіонах? Хто прийматиме їх на роботу не на попередні посади, а пропонуватиме нові – значно відповідальніші та вагоміші? Хто надаватиме їм не віртуальні пільги, а цілком реальні гроші, необхідні не стільки для задоволення фізичних, як моральних потреб, що впадуть на їхні голови після війни з жахливою немилосердністю?

Ці питання – насправді складніші, ніж відповіді на них. Бо саме ця категорія волинян якщо не сьогодні, то вже завтра заявить про свою громадянську позицію на повний голос: так само, як в атаку вони йшли в повен зріст. Зараз уже не сталінські часи, щоб репресіями та словоблуддям заткнути рота солдатам-переможцям чи за одну ніч вивезти в невідомому напрямку фронтовиків-інвалідів. І тепер не період занепаду СССР, коли воїнів-інтернаціоналістів можна було обдурити ефемерними привілеями чи пустопорожніми обіцянками. Маємо унікальний історичний момент, коли в середовищі простого народу політики та олігархи, можливо, й самі того не бажаючи, створили потужний прошарок відповідальних, сміливих та ініціативних громадян, здатних не завдяки обставинам, а всупереч їм сприймати великі завдання та досягати грандіозної мети.

Тому війна на Донбасі ще не закінчилася, а на Театральному майдані Луцька вже пора готувати майданчик, де зустрічатимемо наших захисників та переможців. Як у старому радянському кіно, вони приходитимуть у визначене місце постійно, о сьомій вечора після війни. І, зустрічаючись, не тільки пригортатимуть побратимів та їхніх рідних, але й творитимуть  дуже потужну силу, котра реально й визначить алгоритм усього нашого подальшого життя.

І нема на це ради.

Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (8) - 57.1%
Пізно (1) - 7.1%
Яка різниця? (1) - 7.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (3) - 21.4%