Історик, поет, художник і... лавреат

Історик, поет, художник і... лавреат

Людина творча завжди шукає собі подібних! Щоб було з ким цікаво провести час: поспілкуватися, вияснити істину, подискутувати чи й посперечатися з опонентом. До такої категорії належить і заступник директора Луцького вищого училища будівництва та архітектури Володимир Місюра. Він частий гість «Волинської газети», яку регулярно передплачує та ще й активно пропагує.

Цьогоріч Володимир В’ячеславович став лавреатом редакційної лотереї, розіграш якої відбувся в офісі заслуженого тренера України, голови Федерації футболу Волині, президента ФК «Волинь» Віталія Кварцяного. Саме Віталій Володимирович на прохання головного редактора газети Володимира Данилюка тягнув квитанції передплатників, одна з них виявилася Місюри. На неї випав цукровий набір, що його на спонсорській основі презентував редакції голова правління ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» Василь Муха.
Солодкий подарунок нашому передплатнику ми вручали в його училищі, яке стало для нього за роки багатоліття другою домівкою. На таку приємну акцію прийшов директор освітнього закладу Володимир Шмігель  та заступник директора з навчально-методичної роботи Тетяна Тешаєва, яка відразу заявила, що віднині також передплачуватиме «Волинську газету». І Володимир Володимирович, і Тетяна Іванівна щиро пораділи за свого колегу. Після цього невеличкого торжества ми попросили Володимира В’ячеславовича трохи розповісти про себе, роботу та творчі задуми і здобутки.
– Незабаром світ побачить моя нова, вже десята, поетична збірка сонетів. Андрій Криштальський, у видавництві якого знаходиться моя книжка, обіцяє до Великодня порадувати мене сюрпризом. Сподіваюся, що слово Андрія Андрійовича з ділом не розминеться.

– За освітою Ви історик. Цей факультет, опріч інших гуманітарних, свого часу був під особливою увагою КДБ, яку народ влучно охрестив «конторою глибокого буріння». Далеко не всім вдавалося здобути відповідну спеціальність, абітурієнтів просіювали через вузьке сито.
– Можливо, така доля спіткала б і мене, але я поступив через Міністерство освіти. Мій батько, який був досить комунікабельною людиною, пам’ятаючи мою доармійську невдачу зі вступом, цього разу вирішив поїхати у міністерство. Це вже після того, як я пройшов друге коло здачі екзаменів. Результат отримав непоганий: дві п’ятірки і дві четвірки. Батько і поїхав з тими результатами вступних іспитів, не чекаючи висновку екзаменаційної комісії. Далеко не кожен так поступив би. Добийся, щоб тебе прийняв хтось з керівників міністерства!.. Потрапив до заступника міністра. Показує тому отримані оцінки учорашнім солдатом. Той подивився і порадив батькові їхати додому: «Зараз я зателефоную ректорові, якщо це не спрацює, тоді знову приїжджайте до мене». Робити це повторно не довелося. Батько ще не доїхав з Києва, як у мене вже був на руках виклик про зарахування студентом першого курсу Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Тепер мав ще пройти практику. Уже під час навчання довідався, що дехто вступну екзаменаційну сесію заледве витягнув на трійки. Серед них були діти голів колгоспів та високопосадовців лісового господарства. Кожному, як мовиться, своє. Отримав ректор відповідну вказівку «керуючої та спрямовуючої» і змушений її виконати.

– Володимире В’ячеславовичу, як звали Вашого тата, з якої він родини і чому він так хотів, аби син вчився? Розкажіть про своїх батьків.
– Тато, В’ячеслав Станіславович, все життя працював робітником у міжколгоспбуді. (Свого часу ця будівельна структура, яку очолював здібний керівник Михайло Галапчук, займалася в основному спорудженням соціально-культурних об’єктів на селі, – ред.) Маму, Ніну Михайлівну, з повним правом можна назвати берегинею хатнього вогнища любові. З приємністю і сьогодні згадую ту турботу, яку вони проявляли у відношенні до своїх дітей. У даному випадку доречно вжити слово «леліяли». Тож прагнули, щоб діти вчилися і здобували якийсь фах. Престижним у той період вважалася професія торговельника. І хоча я двічі намагався поступити у торгово-економічний інститут, але моя душа до такої професії  не лежала.  

– Ми знаємо, що Ваше родове коріння походить із забужан. Як тоді опинилися на Волині?
– На долю батьків випала трагедія переселення, коли довелося кидати свої хату, землю та господарство і їхати, як мовлять, світ за очі. Куди і чому? Того тоді ніхто не питав, як і волі чи думки людей. Над тим є кому мудрувати та давати відповідні вказівки. Ламання людських доль та руйнування усталеного укладу – це питання дрібне та другорядне. Є «мудра» генеральна лінія партії, яка тільки й живе, що «турботою» про народні верстви населення. Батько родом з с. Пасіка Грубешівського повіту. Мамине село знаходилося неподалік. На збори відвели мінімальний строк – добу. Брати треба було найнеобхідніше та лаштуватися у далеку та невідому дорогу. Хвала Богу, що хоч зробили опис майна і потім все-таки за нього була компенсація. Спочатку вони опинилися в одному з радгоспів Одеської області. Облаштувалися непогано, знайшли роботу, але згодом переїхали в сусідню Рівненщину, звідси на Волинь вже було рукою подати. Чому? Мабуть, хотіли бути поближче до тої землі, з якої зігнали силоміць. Надіялися згодом вернутися. Ніхто ж не міг допустити і в думці, що дорога на Захід надовго закриється для радянських людей надійною завісою. Вона зникла лише з розвалом імперії, що займала одну шосту суші. Потім батьки вже й жаліли, що покинули теплий південь, де їх гарно прийняли і просили лишатися. У радгоспі тоді селянам велося краще, ніж у колгоспах. 

– Вам хоч раз вдалося побувати на прадідівських землях, на яких зросли батьки?
– На превеликий жаль, не поїхав жодного разу. Можливо, не виникало бажання побачити край, з якого батьків, по суті, витурили силоміць. Виселення, як відомо, з багатьох історичних джерел та зі спогадів очевидців, проходило у складних умовах протиборства Армії крайової та УПА.  З простими людьми ніхто не панькався і не церемонився. Є команда збиратися, будь ласка, виконуй! Люди здригалися від однієї згадки про населений пункт Сагринь, що його населяли українці, а спопелили поляки. Добре, аби ця трагічна сторінка в історії двох народів-сусідів ніколи не повторилася.
Щодо Польщі, то мені запам’ятався один епізод, який зберігаю відтоді, як під час служби, яку півтора року проходив на території Німецької Демократичної Республіки. Ми проїхали Східну Німеччину та Польщу і направлялися на полігон «Капустин Яр», що неподалік Архангельська, на пуски ракет. Служив в оперативно-тактичних ракетних військах, ракети яких могли подолати майже 360 км. Зупиняється поїзд, до нього підбігають діти, яких ми з вагонів «вгощаємо» хлібом. При «соціалістичному  раю» діти були раді і таким подарункам. Це йшла друга середина сімдесятих років минулого століття, коли соціалістичний табір вважався монолітною незборимою одиницею. Польща тодішня і теперішня – це земля і небо.

– Володимре В’ячеславовичу, звідки в професійного історика виникає тяга до поезії, малювання? Можливо, хистом художника володіла мама або тато? Може поталанило на педагогів?
– Не так давно від своєї тітки, яка, на жаль, вже пішла в засвіти, дізнався, що талановитим малювальником був дід за материнською лінією. Якихось детальних даних не збереглося. У народі кажуть, що талант може передатися через покоління. Щось воно у тому є, – через щирий усміх мовить наш співрозмовник. – Але родзинка в іншому. У шостому класі я не міг навіть снігової баби намалювати. Потяг до цього мистецтва прорізався десь у восьмому чи дев’ятому класах. А ще згодом потягло на поезію. Далі пішло наїждженою колією. Якби свого часу батьки віддали мене до художньої школи, то успіхи, мабуть, мав би кращі. Розумію, що їм вистачало й інших турбот, тож не стачило часу на різні дитячі витребеньки. Не вина батьків, а тієї соціальної формації, в якій довелося жити та заробляти на шматок хліба насущного.

– Але ж батько зробив своєрідний подвиг, що наважився їхати в міністерство.
– За це я й до сьогодні, однозначно, вдячний своєму батькові. Не поїдь він до Києва, хто знає, як склалася б моя доля і куди стелилася б дорога. Я тоді ще мало розумів, що таке історичний факультет. Це прийшло пізніше, під час знайомства з однокурсниками. У того батько перший секретар райкому, в іншого – директор заводу. Що ж говорити мені? Але все-таки на той час існувала якась невеличка шпаринка (усміх знову бринить на вустах професіонала-історика),  через яку міг пролізти і такий звичайний хлопець, яким був я. Хоча, можливо, й не випадково, бо дуже любив історію і старанно готувався до вступних екзаменів. 

  – Що можете сказати за торчинську школу, де якийсь час навчалися?
– У цьому селищі пробув чотири роки, вчився на відмінно, мене навіть просили допомагати вчителям тримати кращу дисципліну у класі. Закінчив тут навчання з одними п’ятірками. До речі, я навчався у чотирьох школах. У перший клас пішов у Яготині Київської області. А вже у 1967 р. батьки переїхали до Луцька. Навчатися пішов у чотирнадцяту школу. Зізнаюся чесно, що особливого інтересу до навчання не проявляв. У восьмому класі з’їхав на четвірки. Наступні класи вже були в третій школі. Дев’ятий клас вважався збірним – з усіх восьмирічок. Питання про навчання знову відійшло на задній план. Пріоритетом стало пропускати заняття та старатися робити якісь капості. На дурне у молоді роки – як запали. Результат не забарився. Вище трійки не одержував. Коли дев’ятий клас наближався до фінішу, у мене щось як перемкнуло. У якийсь момент спрацювала самосвідомість: до чого ж докочуся? Нині викладаю ще й філософію, то знаю, що є такий термін – самосвідомість. Перефразовуючи Шевченка, довелося взяти голову у руки і задуматися. Батьки є батьками, але власне життя треба влаштовувати самому. «Беринося, хлопче, за розум». І вже в десятому класі моя успішність поступово почала повзти вгору. Зумів витягти майже всі предмети, опріч тих, засвоїти які надважко. Маю на увазі математику. З відмінними та добрими оцінками в атестаті уже можна думати і про поступання. До армії, я вже зауважував, такі наміри успіхом не увінчалися ні в Львівському, ні в Київському торгово-економічних інститутах. Коренем спотикання ставала математика. Та успіх завжди на боці наполегливих. І він таки пізніше прийшов, бо вища освіта стала не просто мрією – смислом мого життя, моєю вершиною, олімпом. Вирішив докласти усіх зусиль, аби того олімпу досягти.  Оскільки точна наука ставила підніжку, звернув увагу на гуманітарний профіль. І не прогадав!

– Омріяна жар-птиця у руках студента історичного факультету… Можна з полегшенням зітхнути. Перший життєвий бар’єр подолано успішно… 
– Воно так і трохи не так. Позаду перший курс, почався другий, а в мене, здається, нічого нового у розвитку. Знову зупиняю сам себе думкою: до чого йду і чого прагну? Диплома чи наукових знань?  Я ж не росту, ніякого поступу вперед не відбувається. Починаю не тільки інтенсивно вчити передбачені програмою предмети, а й щільніше знайомитися з класиками художньої літератури. Складаю відповідний план, в якому прописую: риторика, логіка, ораторське мистецтво, музика, історія культури, мистецтва тощо. Список вийшов чималий. У науковій бібліотеці знайомився з творами світочів музики. Самодисципліна допомогла вийти на той рівень, який поставив перед собою і який дає можливість давати достатньо якісні знання моїм сьогоднішнім студентам.
У подальшому поговорили про літературу та художність, до якої, за зізнанням Володимира В’ячеславовича, душа тяжіє більше. Шанувальник нашого видання, до слова, член Національної спілки письменників України, не скрив, що родина з розумінням ставиться до його захоплень, без яких він не уявляє повноцінного життя. Це не може не втішати і породжує нові бажання на більші здобутки.

Володимир ПРИХОДЬКО.
Сергій ЦЮРИЦЬ.

Фото Віктора РАЙОВА. 


Рідке золото

Вода – «рідке золото» Полісся. Ще в минулім столітті – її було з надлишком. Вона царювала на всіх болотах та лісонизинах нарівні з озерно-річковою. А в останні роки її рівень катастрофічно став падати.
Науковці і громадськість забили на сполох. Й недарма. Від кількості якісної води залежить добробут і життя не тільки людини, а й флори і фауни, біорізноманіття конкретних місцин та стабільність клімату великих європейських зон. 
На території Черемського природного заповідника у 2018 р. були закладені свердловини для дослідження рівнів ґрунтових вод. Вони розміщені на двох науково-дослідних полігонах ППП-2 (16 квартал), ППП-4 (15 квартал) та біля опорного пункту «Хатина» (9 квартал). 
Накопичені дані планується використовувати у розробці природоохоронних заходів для покращення гідрологічного стану Черемського природного заповідника. За результатами дворічних спостережень науковці вже зробили перші висновки. Зокрема, рівень грунтових вод тут у різні пори року різний. Навесні, у період сніготанення – підвищується, згодом, з настанням весняного максимуму, йде поступове його зниження. Річний мінімум спостерігається, зазвичай, в липні-серпні. Знайшли науковці пояснення й осінньому підвищенню рівнів. Це обумовлене зниженням випаровування з боліт і осінніми опадами. Зимове зниження рівнів з мінімумом спостерігається у лютому-березні.
Тепер цікаво буде дізнатися, як це коливання грунтових вод впливає на життєдіяльність біорізноманіття і формування клімату.

Алла ШУЛЯКОВСЬКА, науковий співробітник Черемського природного заповідника.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (620) - 86%
Пізно (28) - 3.9%
Яка різниця? (14) - 1.9%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.3%
Мені байдуже (30) - 4.2%