→Інтерв'ю

Розмова про вічні скарби Божі

Журналісти громадсько-політичного часопису «Волинська газета» завітали до митрополита Луцького і Волинського Православної Церкви України Михаїла. Розмова розпочалася зі спогадів. Саме митрополит Михаїл у 2005 р. освячував редакцію газети. Він же підтримав колектив у найскрутніші часи, коли видання висіло на павутинці і влада гралася його долею, мов вітер павутникою. Тож ми висловили щонайперше подяку від колективу, головного редактора, Заслуженого журналіста України Володимира Данилюка за духовну та молитовну підтримку Митрополиту.

– Вашими молитвами, слава Богу, в Україні є такий газетний простір, який називається «Волинська газета». Саме Ви нас підтримали духовно, молитовно, ми втримались і продовжуємо свою журналістську працю.

– Тільки вперед, – мовить на те митрополит.

– Щойно приїхав із Болехова, – долучається до розмови Володимир Мирка. – Моя вісімдесятивосьмирічна мама, яка там проживає і раніше керувала церковним хором, розповідала, що бачила Вас у тамтешнім храмі.

– Який тісний світ! – каже на це здивовано Митрополит Луцький і Волинський. – Де Болехів, а де Луцьк! Це Івано-Франківщина. Там служить мій однокурсник по семінарії отець Іван.

– Ваше Високопреосвященство, у ці дні Христового Воскресіння, Великодня, напередодні вашого особистого ювілею, хотілося б нашу розмову почати про найбільше багатство світового православ’я. Це молитви. Їх православ’я має дуже багато. Чи всі молитви перекладені українською мовою, наскільки повно вони використовуються Українською православною церквою, зокрема, нашим священством, Вами, парафіянами?

– Традиційно розпочну з Волині. Що стосується української мови і як такого її відродження… Звичайно, у період ХХ століття, бо до цього все, що стосувалося української мови під впливом Російської імперії применшувалося, пригнічувалося. А ось з 1924 р. Волинь, яка на той час входила до складу польської держави, а церква відповідно – до складу Польської Православної Церкви, яка отримала автокефалію, і потрібно наголосити, що ця православна церква (яка тільки називалася польською, а практично до неї входили українці, які були в складі Польщі), отримали автокефалію. Волинь вже була автокефальною церквою, що в свою чергу спонукало до проведення Богослужінь українською мовою. І як таке відродження української мови в храмах припадає саме на цей період. Не на Сході чи в Центральній Україні: там, навпаки, церковне життя русифікувалося. Також був період Лепківського (мається на увазі Митрополит Київський і всієї України Василь, – ред.), який пробував цю мову відроджувати в інших територіях України. Але ми говоримо про Волинь. Тому українська мова вже існувала тут, у тому числі і Богослужбова. І коли в 1991 р. розпочалася чергова хвиля відродження Української церкви, то, власне, цими книжками ми і користувалися. В першу чергу Євангелієм, яке ми читали, Діонісієм (Патріарх всієї України Діонісій І, Митрополит Православної Церкви Польщі, – ред.) підписане, нотними збірниками, іншими книжками… Ми досить довго користувалися цією літературою. І вже нове видання українською мовою всіх Богослужбових книг, а в нас практично всі вони перекладені на українську мову, зроблено трудами патріарха Філарета. Ним особисто. Величезний пласт, на відсотків 80 він сам переклав, а далі – у співпраці з іншими. І всі Богослужіння, які ми відбували, треби, різні чини, все це відбувається, звершується виключно українською мовою. У теперішній час, коли ми маємо Томос, у нас немає проблеми з Богослужбовою і Богословською літературою. Бо, окрім Богослужбових книг, є ще труди, наприклад, Василія Великого, Івана Золотоустого, багатьох інших церковних авторитетів. І вони перекладені. Наша Волинська богословська академія також долучена до цих перекладів. Ми маємо до 20 томів, які переклали спільно з іншими, у тому числі і самостійно, трудами викладачів Волинської богословської академії. Великий пласт літератури – уже не богослужбової, а власне богословської – перекладений на українську мову. Тому сьогодні можна вже і молитися українською мовою, і читати богословську літературу на українській мові. Звичайно, ця праця ще не завершена. Сьогодні ми продовжуємо працювати у цьому напрямку, перекладаючи інші маловідомі труди. Десь їх віднаходимо, адже багато книг було знищено… Якщо у царській Росії їх могли читати хоча б на російській мові, то потім ця книга десь зникла, і тепер ми знову перекладаємо її з грецької на українську. Тобто, праця продовжується, але основна Богослужбова і Богословська література у нас є. На українській сучасній мові, якою ми розмовляємо без усіх цих старовинних діалектів.

– Ваше Високопреосвященство, власне, хотілося б дізнатися про творців молитов. Кожного дня, звертаючись до Бога, ми говоримо молитву Господню, звертаємось до Бога словами Василія Великого, Макарія Великого, Іоана Злотоустого… Але маємо і ось такий свій волинський феномен… У Вас є брат Віктор (Гребенюк), який написав акафіст Холмській Божій Матері, і нам пощастило бути на службі у Жидичинському монастирі, де він вперше і прозвучав. Урочисто, гарно. Хотілося б знати про сьогоднішніх творців молитов. Чи є такі, чи входять їхні духовні творіння в наше духовне життя?

– Власне, Ви назвали брата Віктора. Я його на це благословив, бо виникла така ідея. Справа в тому, що Акафіст, про який ми говоримо, в першу чергу перекладається, як несідальна молитва, і Акафіст, який є, це інша редакція. А ми в форматі, як раніше писали богословські труди чи священні писання, написали у віршованій формі, коли рима була. Бо коли переклали, то рима втратилася. І тому брату Віктору було таке доручення. Він пробував писати про Лесю Українку й Івана Франка, а я запропонував взятися за таку справу. Ця ідея витала, була потреба в українському. І я його благословив зробити, і вийшов дуже гарний Акафіст. Ми взяли його в використання. Він незвичний щодо читання інших акафістів. Церква знає багато Богослужбової літератури, автори яких нам невідомі. Ось Ви назвали Василія Великого чи Івана Дамаскіна. Ми знаємо, що вони склали ту чи іншу службу, Церква їх затвердила, прийняла в використання і її використовує, але багато церковних богослужінь, які ми звершуємо, навіть не знаємо, хто їх писав. А їх писали живі люди. Молитви, акафісти, канони, будь-що інше, різний чин. Це свідчить про життя Церкви, якщо залучаються теперішні люди, які по-своєму бачать цей процес. Знову ж, мова, навіть чисто побутова, яку ми використовуємо, вона ж також формується з іншим запасом слів, іншими зверненнями, і церква в тому плані не є консервативна. Ми достатньо гнучкі. Ми консервативні в догматах, а в обрядах, звичаях, усьому іншому йдемо разом з суспільством. Як суспільство розвивається, як у світському розумінні, так само підходять ці ж слова і до вжитку церковного. Це ми й надалі будемо використовувати і брат Віктор один із трудівників на цій ниві. У нас є кандидат наук ВНУ імені Лесі Українки пані Леся, вона також писала акафісти ще в іншому форматі. У нас був священик, який писав по-своєму ці самі церковні молитви. Кожен пробує і пропонує Церкві використовувати, а вже Церква, вся громада обирає, чи підходить такий стиль, таке тлумачення. Лягає гарно до рими, втрачається догматичність, чи втрачається якась богословська думка, хоча по римі підходить ідеально. А слова не всі підійдуть… Бо це не поезія, де можна море слів вжити і вони гарно підійдуть. Тут є слова, які мають звучати саме так, а інакше воно не вживається, відповідно, рима випадає. Тому не тільки брат Віктор, а багато авторів приносять до нас свої творчі доробки. Ми розглядаємо, випробовуємо і в богослужбовому значенні, щоб можна було звершувати молитву іншим людям, і щоб їм це подобалося. Право творчості і тут буде дуже динамічно розвиватися. Тому брат Віктор – один із творців, на презентації Акафіста якого Ви були. Але є інші, які не презентували свої труди і про них, на жаль, ми не знаємо. Хоча є дуже гарні богослужіння, які складає багато людей, що мають до цього хист.

– Ми часто спілкуємося з Андрієм Ковальовим. Він дружить з патріархом Філаретом. Яка зараз ситуація з колишнім предстоятелем УПЦ Київського патріархату?

– Можу сказати про те, що відбувається у практичному житті нашої Церкви. Утворилася об’єднана церква, яка називається Православна Церква України. До цього складу увійшли Автокефальна церква, Київський патріархат, декілька священників Української Православної Церкви (Московського патріархату). В об’єднавчому процесі хтось про щось домовлявся, і на сьогоднішній день, за словами Філарета, ці домовленості не виконані. Домовленості мали не меркантильний характер, а набагато більший, у тому числі і церковного характеру. Заява патріарха Філарета, що потрібно відроджувати Київський патріархат (а ідея Київського патріархату сама по собі правдива, тому що ми були частиною УПЦ КП), але зараз – в стані митрополії ПЦУ. Тому я вважаю, потрібно рухатися уперед до повноцінного патріархату. Якщо є якісь умови, які потрібно виконати, щоб отримати статус патріархату, їх потрібно виконувати. Якщо це якісь інші обставини, їх потрібно знати для того, щоб патріархат був. Але його позбавлятися, я вважаю, неправильно. Потрібно, щоб був патріархат. Ця ідея звучить. Зараз церква в стадії оформлення. Тобто, що ми хочемо, до чого прагнемо? Ми об’єдналися, і воно виварюється, тому що ми самі дуже довго не можемо визначитися, як українська спільнота, куди ми рухаємося, які ми є і хто ми. Наприклад, ми з вами всі жили в період то президентсько-парламентської то парламентсько-президентської держави… Ми не можемо визначити, Республіка ми чи не Республіка? Яка форма тих стосунків? То американський варіант, то англійський, то ще якийсь. Різні форми. Шукаємо, вважаючи, навіщо нам проходити те, що проходили інші держави, коли можна взяти кращу модель і рухатися одразу вперед. Це пошук усього суспільства. Логічний пошук не тільки в державотворенні, а й в Церкві. Сьогодні є декілька напрямків. Україна – одна, всі українці вважають себе православними. Греко-католики теж вважають себе православними, і вони дійсно були православними до 1596 р. Потім відбулося об’єднання з Римом, і вони стали греко-католицькою церквою, але називають себе за Богослужінням православною церквою, та нахил – до Риму. Інша частина називає себе православною, підбирає відповідні слова, але підпорядковується Москві. ПЦУ також вважає себе православною церквою, але орієнтована на Константинополь. А як людині зі сторони розібратися? У чому суть православ’я на цій території? Що ми можемо пропонувати для того, щоб, якщо ми православні, об’єднати усе це православ’я? Чому православ’я розділене? Що нас розділює у православ’ї? В чому вся суть православних? Раніше ми говорили, що Київський патріархат із Московським різниться в ідеології… Тобто, віра, обряд, звичаї, канони – ті самі, різниця – тільки в ідеології. Український патріархат стоїть на державницькій ідеології, російський – на імперській. Це було чітке розділення. Сьогодні те ж саме можемо сказати Московському патріархату. Греко-католицька церква каже: «Ми взагалі за Українську державу». Але тоді постає питання: «Чому ми не об’єднанні?». Тобто, релігійне суспільство сьогодні у процесі пошуку, і кожен хоче запропонувати універсальну модель єдиної об’єднаної православної церкви, яка би не тяжіла до жодного із закордонних центрів. У нас центр – Київ, наша держава – Україна. Іншого бути не може. Ніяких тяжінь до жодних центрів, тому що у нас Бог один, ми обрали свою віру, ми прийняли її обрядове виконання в такому форматі, як ми сьогодні звикли, так ми звершуємо наше Богослужіння. Нас нічого не повинно розрізняти. Тому йде процес формування. Держава тільки стала на ноги. Євреї виходили з Єгипту 40 років. Це лише формували націю, хоча Бог стояв у хмарі перед ними видимо. Вони Йому вірили, за Ним пішли і тут же отого тільця внизу зліпили. Ставиться питання до людей: «Що ж у вас за вірування таке? Ви йдете за Богом. Він вас у пустелі кормить, і ви тут ліпите золотого тільця. У пустелі, де нема нікого, ніхто вас зі сторони не спокушає ні на які обряди, ні на які звичаї. Ви – самі і не можете змінитися...». А Україна знаходиться сьогодні в центрі. Ми не можемо прийняти закон, поки його нам якась Венеціанська комісія не зробить чи погодить. Ті не можуть прийняти закон, тому що США не хочуть, ті – тому що Європа не може, ті – тому, що Росія хоче. Різні інтереси. І нам потрібно ще всередині формуватися. Маючи оці поштовхи з боків, нам треба сформувати державу, Церкву, сформувати Націю. Відповідно, перешкоджає й хаос, який на сьогоднішній день існує. Але читаючи книгу «Буття», ми знаємо, що спочатку і був хаос. Бог створив Небо і Землю. Було все перемішано, а потім появилася вода під землею і над землею. Поняття землі змінилося, тверда матерія і все інше. Я вірю в еволюцію і в процес формування. Все те, що кожна зі сторін, які ми назвали, щось говорить, потрібно прислуховуватися. Він говорить від того, що не хоче робити, чи тому, що хоче все змінити на позитив. У нас говорильників багато – як і в світському, так і церковному житті. Одні кажуть: «На Сході – братовбивча війна». А другі кажуть: «На Сході –агресор». Я маю на увазі представників Церкви... Одні вважають, що Україну треба захищати, другі кажуть: «Давайте ми – за мир...»… Також, здається, благий підхід. Ми ж – за мир. А мир як? На колінах? Про який мир ми ведемо мову? Але це позиція ієрархів. Одні кажуть: «Герої не вмирають!». І ховають їх, і оплакують. А другі, коли йде пошанування цих Героїв, сидять, навіть не встануть. І це представники Церкви... І це також певна позиція з певної спільноти. Тобто, я за те, щоб ми шукали на сьогоднішній день те, що нас об’єднує. А на все інше може бути своя приватна точка зору, на яку кожна людина має право. Але вона не повинна шкодити основі самої ідеї. А основа ідеї – велика об’єднана Українська Православна Церква з центром – і духовним, і релігійним, і адміністративним, і усім іншим – у місті Києві.

– Ваше Високопреосвященство, першим владикою перед вами був Яків. Яке ваше ставлення до цього ієрарха?

– Владика Яків (Митрополит Луцький і Волинський УПЦ КП у 1995-2004 рр., – ред.) є засновником УПЦ Київського патріархату. Коли йдеться про канонічність-неканонічність, то, власне, це про участь у хіротонії єпископату УПЦ Київського патріархату. Вона на сьогоднішній день є основою ПЦУ. Її творцями були владика Яків і патріарх Філарет. Вони двоє висвятили весь єпископат і, коли дарувався Томос Українській церкві, ніхто не ставив під сумнів наші хіротонії. Нас не пере освячували! Прийняли, як рівних архієреїв Вселенської православної церкви. Ми не маємо ніяких докорів. Росіяни пробують щось закинути, а не мають що закинути. Це ж висвячував їхній місцеблюститель... Філарет же був не просто ієрархом Російської православної церкви. Він був місцеблюстителем Московського престолу! І сказати про його канонічність і неканонічність висвяти, це буде неправдою. Тому владика Яків – один із родоначальників незалежної Української Православної Церкви. Це перше. І друге. Це мій попередник на кафедрі. І третє. Я при ньому ріс і виховувався. Це мій духовний наставник. Тільки добрі, хороші слова я можу сказати в його адресу. Ми його пошановуємо. Ми про нього пам’ятаємо. У дні, які присвячені йому, чи то в день народження чи упокоєння, ми завжди звершуємо Богослужіння, згадуємо і говоримо, і висвітлюємо цю дату у межах події. Тому тільки великі, високі, гарні слова кажу про цю людину.

Розмову вели

Володимир МИРКА,

Сергій ЦЮРИЦЬ.

Фото Віктора РАЙОВА.

(Закінчення в наступному номері).