«Призвав» на армійську службу свою дружину

«Призвав»  на армійську службу  свою дружину

Серед лавреатів «Волинськї газети» – сім’я Алли і Віталія Туровських із Ківерців. На їхню передплатну квитанцію легендарний тренер і футболіст Віталій Кварцяний «витяг» мішок цукру, який нашим читачам виділив ПрАТ «Гнідавський цукровий завод» (голова правління Василь Муха). Щоб вручити приз нашим читачам, довелося чекати декілька місяців, аби влучити момент, коли подружжя буде разом. Справа у тім, що глава сім’ї, незважаючи на свій пенсійний вік, ще працює водієм паливовоза. До того ж – повахтово. Півтора місяця – на роботі, півтора – дома. Та нарешті нам зателефонував наш кореспондент по Ківерцівщині Валерій Пневський і повідомив, що Віталій Йосипович нещодавно повернувся додому і вже подумує, як би прикупити солоду для сім’ї. 

Кращого моменту годі було чекати. І наш незмінний Віктор Райов рушив до Ківерців, а там вже Валерій Пневський, відклавши домашні клопоти, провів до обійстя давнього товариша, виявилося, що й давнього друга сім’ї Райових.
Там, при вході до обійстя Туровських, і вручили солодкий читацький приз передплатникам «Волинської газети». Віталій Йосипович, мов який богатир, підхопив наш найважчий читацький приз, і поніс до будинку. Ми ж не стали гаяти часу і попросили його дружину розповісти про себе та  свою родину. Правду кажучи, думали взяти коротеньке інтерв’ю, а вийшла цікава велика розмова про життя, політику, здоров’я. Але все по порядку.
– Це мій чоловік зробив такий подарунок – передплату на вашу газету, – мовила Алла Володимирівна Туровська. – І, як бачимо, вона виявилася досить солодка. Не чекали такого подарунку. Дуже дякуємо вашій газеті. 

– А з якої нагоди Віктор Йосипович зробив такий своєрідний подарунок? – запитуємо.
– Я подарував її старшій дочці, – уточнює глава сім’ї, повернувшись до нашого товариства.
Тим часом Алла Володимирівна продовжила розповідь: «Я люблю читати газети… Раніше передплачували більше різних видань, тепер настали інші часи, усе заполонив інтернет». 

– Розкажіть про свою сім’ю, родину, – просимо.
– Живемо з чоловіком, обоє вже пенсіонери, але ще працюємо. Я в Ківерцівській аптеці фірми «Волиньфарм». Живемо тут вже 20 років. Ми –військові, по всьому світу служили. Стараємось передплачувати газети, читати, щоб дізнатися, шо робиться на Волині і в світі. 

– Хто ваші діти?
– Маємо дві доньки – старшу Наталю (вона з сім’єю мешкає у Ківерцях по сусідству з Валерієм Пневським) і Юлю, яка живе ще з нами. Маємо чотирьох внуків – Дмитра, Тимофія, Артема і Михайла. Два зяті. Обидва Юрії. Один працює в Тростянці, а старший – менеджером на фірмі у Луцьку. Моя донька зі мною працює провізором в аптеці. Зараз в декретній відпустці. Ми православні, ходимо до церкви. 
Подружжя запрошує нас до обійстя. Звертаємо увагу на вишивані рушники.

– Рушники від мами, – каже господиня. – Вона любила вишивати. Мої батьки з села Суськ, це близько звідси, його – холмщаки.
– Де Ви служили, в яких військах, у яких краях побували? – цікавимося у Віталія Йосиповича.
– П’ять років відслужив у Чехословаччині, сім – у Каунасі, чотири – у Німеччині, сім років – у Росії, бо туди вивели наш підрозділ. Звідти й пішов на пенсію. Загалом відслужив в армії 23 роки, вже 21 рік на пенсії. Батько Йосип Дмитрович працював у «Спецлісмаші» простим токарем, був делегатом 23, 24, 25 з’їздів України, членом парткомісії райкому партії. Рано пішов із життя. 

– Хто були ваші діди і бабусі?
– Вони родом із Влодави, що на Холмщині. 

– А коли-небудь випадало вам там бувати?
– На жаль, ні.

– А як познайомилися зі своєю дружиною?
– А ми вчилися разом, тільки вона – в першій, а я – в четвертій. В один рік закінчували школу. Познайомилися на День молоді.

– Чим вона Вас причарувала?
– Гарна дівчина і я козак був нічого. 

– Вона й тепер у Вас гарна, як і Ви.
– Це був 1976 рік. Якраз ми покінчали школу на День молоді. З тих пір разом. Мене призвали в армію у Чехословаччину, звідти направили у школу прапорщиків. Як її закінчував, ми побралися і в Чехословаччину вже поїхали разом. 

– То можна сказати, що й дружину з собою «призвали на службу»?
– Всі діти також були разом із нами.

– Яка у вас військова спеціальність, що найбільше запам’яталося?
– Ким я тільки не був, – каже на те бувалий армієць. – Але найбільше заступником командира роти по техніці. Був і командиром взводу, півроку виконував обов’язки заступника командира батальйону по політпідготовці, а як Чорнобиль бахнув, рік був секретарем комсомольської організації. У той час мене відправили у командировку до Риги. Зараз працюю на фірмі «Віта Авто» водієм паливовоза у місті Києві. 
П’ятнадцять днів – на роботі, стільки ж – дома. Розвожу паливо по Київській, Чернігівській, Сумській, Черкаській та інших областях. Робота відповідальна. Возимо ж паливо, не воду. 30 тонн за собою. Нічого, справляємось. Вашу газету перечитуємо з першої до останньої сторінки, чесне слово. 

– Що б хотіли побажати журналістам?
– Більше владу критикуйте, щоб думала, що робить – знову доєднується до розмови дружина. – Більше пишіть про атовців, цих героїв, їхні сім’ї, батьків, щоб люди знали, чиї то діти. А владу критикуйте побільше.

– Може тоді щось і допоможе… – погоджується з нею чоловік.
– Ви зараз багато пишете. Ось прочитала про Горохів, і про наші Ківерці Валерій Пневський написав. Я цього й не знала. Все читаємо. 

– Стільки років тут живемо, а історії своєї не знаємо.
Відтак Алла Володимирівна Туровська, в дівоцтві Дужич, згадала, як їхня родина дружила з сім’єю Райових – Михайлом Семенович та Вірою Костянтинівною, а дізнавшись, що Віра костянтинівна – мама заступника головного редактора з господарських питань та фотокора «Волинської газети» Віктора Райова – 21 травня святкуватиме 92-річчя, попросила: «Передайте особисто і через газету наші найщиріші вітання цій працелюбниці. Я й досі пам’ятаю, який красивий столовий сервіз вона принесла нам на новосілля».
– Я також знав вашого батька Йосипа Дмитровича Туровського, – став пригадувати молодість Віктор Райов. – Він був чудовим токарем, міг виточити будь-яку деталь. 

– Оце ж мій батько!
Світ не без добрих людей.

– Які у вас троянди – білі чи червоні? – цікавимось у господині, розглядаючи подвір’я.
– Цьогоріч троянди померзли, – мовить на те Алла Володимирівна. – Оця троянда, що перед хатою, – найгарніша, має яскраво червоні квіти і дивовижні пахощі. Ось ця – біла. Так рясно цвіла!.. Цього року снігу було багато і ми під них його скидали, ось і примерзли. Ми маємо ще сад. Біля Суська є село Звози, там його і висадили. Маємоі свого власного консультанта з садівничої справи – Валерія Миколайовича.

– Які квіти садите біля своєї домівки?
– Я люблю весняні – нарциси, тюльпани, троянди. А за ту троянду напереживалася, може, піде з кореня. Люблю квіти і сад.

– Алло і Віталію, ви багато країн об’їздили, побували і за кордоном, і в багатьох містах України та Росії. До речі, де служили у Росії?
– Отам, де супроти нас зараз армію розгорнули. Воронезька область, місто Богучар. Там всі наші українці живуть.

– Ви побачили Європу, але вернулися додому…
– Так, бачите, останнім місцем нашої служби була Росія, ми не хотіли там залишатися. Якийсь час були і в Каунасі. Я працювала на заводі з виготовлення телевізорів «Шоляріс». Там було гарно. Але останнім місцем служби була Росія, а ми ж – западенці, тож і вирішили: «Їдемо додому!» Хоч там і квартира була. Досі є ордер на квартиру у Каунасі. Хоча Богучари були досить дружелюбні і хороші до нас. Це ж Україна. Люди дуже добрі. Там всі старіші розмовляють по-українські, але ми дітей після 9 класу відправили в Україну. Боялася, – зізнається господиня, – що там закінчать школу, повиходять заміж і ми звідти не вирвемося. Ми їх відправили їх у Рівне до сестри. Самі повернулися у 2001 році. Цього року виповнюється двадцять літ, як тут. 

– Я у 2000-му звільнився, та ще рік там пробув, – каже чоловік. 
– Ще в російській армії служили, він і я, –  додає дружина. – Я була кухарем. Куховарській справі мене навчила мама. В армії готувала у ПАКАХ – перше, друге і чай. Була кухарем в армії. З чоловіком проїхали скрізь і скрізь я працювала. 

– Ви повернулися до батьків?
– Знаєте, наші батьки помилку зробили, що нас прийняли. Ми ж там квартиру продали. Зате ми дожили дружно, їх догледіли.  Батьки були у нас добрі. Вітін батько мав орден Леніна, їздив у Київ на з’їзди. Сам розповідав мені. 

– Хочемо запитати, чим зараз займається сім’я у Ківерцях?
– Щонайперше, зробили порядок в хаті, на подвір’ї? А ще прибрали могили рідних у Ківерцях, у Суську і в Звозах. Доглядаємо багато могил дідів, прадідів, рідні на старих кладовищах, бо їх нікому прибирати. Моя мама родом була зі Звозів, а тато – з Суська. На Великдень, як і при батьках, намагаємось спекти паски, зробити крашанки… Збираємось у батьківській хаті. Приїжджає сестра Тамара Володимирівна, вона у Рівнеському медичному коледжі викладає, з чоловіком Валерієм Пазюком, зятем… Наші дочки із зятями та онуками. А на проводи з’їжджаються і з Тернополя, і з Костополя, приймаємо тут всіх… Це вже двоюрідні приїжджають, за їх могилами дивимось. У нас друзів багато. А по маминій родині у мене є знаменитий Петро Данилович Сардачук – син маминої рідної сестри, а мій двоюрідний брат. Він працював консулом у Польщі, послом у Фінляндії. Приїжджав і до нас, під виноградом сиділи. Пригощали. Любить родину, збирає. Не дивиться чи бідний чи багатий. Родом він зі Звозів, там ще його брат Олександр Данилович живе, котрий хоч і має хату у Ківерцях, але переїхав у Звози, ближче до землі.

– Ви весь час у подорожах? – звертаємось до чоловіка.
– Чому?!. Тепер п’ятнадцять днів працюю, п’ятнадцять – дома. Раніше п’ять років взагалі працював по місяцю. Місяць на роботі. місяць дома. Бувають дальнобійники, які за місяць дома бувають три дні, їздять невідь-де.

– Скільки кілометрів Ви приїхали?
– За останні два тижні – 3600 км.

– А в цілому?
– В цілому? О, це багато!.. Я колись рахував… Вже до 4 млн км намотав.  
Виявилося, що Віталій попри свої армійські та цивільні спеціальності любить пісню та музичне мистецтво, а якось, служачи в Каунасі, навіть якийсь час керував невеличким військовим оркестром. 
– Дві  труби, два баритони, бас, альт, барабани… Ось такий невеличкий оркестр. Були хлопці, яких особливо не потрібно було вчити, які закінчували музичні школи, знали, як грати… 

– А ви музичну школу закінчували?
– Чесно сказати? Два класи за три роки. Тоді час був не такий. Любов до музики – це від народження. Співуча родина. Старший внук Дмитро ходить у музичну школу. Мама Анна ще живе. Та який з мене музикант? – каже скромно. – Ось є у нас хороший товариш Станіслав Жуковський, оце музикант. Він також працював старшим прапорщиком… Зараз живе у Білій Церкві… У дивізії він командував дивізійним оркестром, був на майорській посаді. Він мав освіту, могли йому лейтенанта присвоїти, він не хотів. А в Білій Церкві був диригентом муніципального оркестру, зараз працює директором музичної школи. Любить цю справу. 
Відтак стали згадувати армійських друзів, з якими служили.
– Друзів маємо по всій Україні і в Росії. Наші друзі люблять Україну, хоч в Росії уявлення про Україну викривлене. Тільки почався Майдан, вони до нас пишуть: «У вас така біда, приїжджайте у Богучари. Ми вашу квартиру назад Вам купимо, будете жити». – Нема у нас біди. Все у нас добре… Отак і спілкуємось. Зустрітися хотіли б, так не маєм як. Кажуть: «Давайте у Москві». – Ні, у Москву ми не поїдемо. – Тоді – у Турції. Такий парадокс, служили ніби й разом, була одна армія, тепер – різні, і найкращим місцем для зустрічі співслуживців є Турція.

– Алло Володимирівно, Ви на передньому краї боротьби з пандемією, адже працюєте в аптеці, куди всі йдуть за ліками. Наскільки зросла небезпека?
– Я перехворіла, але в легкій формі, бо знаю, чим лікуватися, – мовить на те наша читачка-ківерчанка. – Але скажу, це страшна хвороба. Не дай Бог захворіти, бо діє на всі органи. Хоч і в легкій формі перехворіла, але всі органи відчула. Але Україна до неї готова, ліків у нас вистачає, все в нас є. Є в нас і противірусні ліки, й антибіотики. Все. Щоб хто не казав, все є в аптеках і лікарні забезпечені ліками. За Ківерці кажу. Трохи були проблеми з киснем, але цю проблему вирішують. Хто правильно харчується, той легше переносить. Імунітет міцніший, а хто економить на харчуванні, тому важче… Потрібно їсти натуральні продукти і «настойочку» також потрібно вживати. Імунітет потрібно берегти, не треба купляти якісь речі, а звернути увагу на харування. Воно повинне бути якісним. Ми маємо свої базари – ось зараз купили четвертину кабана, чоловік кинув курити… Ось, вийду на подвір’я, пташок послухаю, в дзеркало загляну – красуня, і йду на роботу.
Ось так живе родина знаменитих ківерчуків Туровських, яка любить перечитувати нашу газету від заголовка до вихідних даних. І, сподіваємось, що цей матеріал перечитають не лише вони, а й їхні рідні та друзі, усі наші читачі.

Володимир ПРИХОДЬКО, Валерій ПНЕВСЬКИЙ, Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора РАЙОВА.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (5) - 55.6%
Пізно (1) - 11.1%
Яка різниця? (1) - 11.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (1) - 11.1%