Що зберегла пам’ять воїна-фронтовика

Що зберегла пам’ять воїна-фронтовика

Цього листа-спогад свого батька Михайла, який прожив 76 років, приніс у редакцію наш передплатник Ярослав Ройко, прізвище якого добре відоме читачам «Волинської газети» за кросвордами. Ось що зафіксувала пам’ять воїна фронтовика.

«Мав двох старших братів і трьох молодших. Закінчив чотири класи польської школи в дванадцять років. Став пасти сільське стадо. Ще було  темнувато, а корів вже заганяв в ліс. У 1934 році помер батько та другий за віком брат, тому майже в 16 років усе   господарство лягло на мої ще не зміцнілі плечі. Старший брат на той час вже відокремився. Роботи вистачало. Мали 10 гектарів землі, 10-12 корів, 2 воли, які через якийсь час продав і купив коні. З ними  господарювати стало набагато легше,  почав возити ліс: колоди, різані дрова. 
Самостійна ідилія тривала не довго. У 39-му прийшли «наші славні совіцькі визволителі». З жалості люди мало не плакали. Солдати були в обмотках, про які в наших селах давно забули, обірвані та голодні. Без будь-якого дозволу рвали в садах яблоки, огризки кидали прямо під ноги. Об’їдали плоди гірше гусені. Люди лише здивовано здвигували плечима, дивлячись на цю босоту та голоту, яка чимось нагадувала ординців-половців.  Благо, що довго не затрималися. Німці, з якими мало не побраталися, вигнали. Щоправда, встигли мобілізувати багатьох, у тому числі й мене, до «геройського та непереможного війська».  Направили під кордон із окупованою Польщею. Десь через півроку відпросився додому на весняно-літній сезон – матері з трьома молодшими братами було важко справлятися з господарством.
 Восени 40-го направили служити на Кавказ. Був в Тбілісі, Кутаїсі, Сочі, Сухумі, Батумі та інших місцях. Одного разу в 41-му, стоячи на посту, угледів  дивне марево: ніби червонястий дід із палкою напружено ступає в напрямку сходу, а потім швидко вертається на захід. Уже згодом зрозумів, що це, мабуть, було передбачення війни, яка і справді незабаром розпочалася. Нас перекинули на передову під Молдавію.
Через деякий час зняли з фронту і направили в Алтайський край, у прикордонну частину.  Близько ворушилися японці. Було дуже важко – особливо з харчуванням, почалося голодування. Були випадки, що дехто помирав, коли допадався до їжі.
 Чим тільки не довелося займатися. Під Барнаулом копав, будував, займався сільським господарством. Мав гарного коня – навчив його орати самостійно (плуг був стійкий, з коліщатами), навіть сам робив розворот.
 Далі були Омськ та Томськ. Навчався артилерійської справи. З 42-го назначили командиром гармати. Через рік  перекинули в Білорусію, у   званні сержанта навчав новачків. А з літа 44-го уже був у районі Варшави. Постійно передова: Варшава – Познань – Одер – Бухенвальд – Берлін. 
За Одером потрапив у халепу, на трикілометровому плацдармі  німці пішли в атаку. Наші легкі гармати були безсилі проти «Тигрів» та «Пантер». Їхнім вогнем батарея була майже знищена повністю, залишилося менше 20-ти чоловік разом із санітарами і кухарями. Я отримав невеличке поранення, мусив прикинутися «мертвим». Пролежав в окопі до ночі і  болотом вишкрябався в напрямку Одера до своїх. Декого з поранених німтураки пристрелили. 
Одного разу трапився надзвичайний випадок. Неподалік, де ми перебували, був гарний замок. Однополчанин Іванов загітував, щоб піти  його оглянути всередині. Я, на свою голову, згодився. Заглянув в одну-другу кімнату, а в наступній – за столом з десяток фріців. Я гукнув: «Іванов, сюди!». Його не було, видно, заглядав десь інше. А до німців: «Хенде хох!». І, дивно, що вони не чинили опору, видно, залишилися в замку, щоб здатися. І я привів їх в розташування нашої батареї. 
 У Бухенвальді бачив ті споруди, де нищили людей… Побував біля Рейстагу. В травні у вікні вежі стався якийсь відблиск – автоматна черга його усунула. Що то було, не знаю. Ці постріли були останніми, як салют закінченню війни – капітуляція.
  Великою несправедливістю було те, що командування часто-густо солдата вважало за «гарматне м’ясо» –за всяку ціну взяти висотку – замість того, щоб її оточити, обійти, що іноді робили так після великих втрат. Прикрістю було і те, що багато гинуло молодих хлопців через необережність, недосвідченість. Одного разу під час затишшя такий солдатик біля нашої 45-тки занадто висунувся з окопу – і його не стало. В те підозріле місце, де міг бути снайпер, я випустив снаряд – звідти більше не стріляли. 
 Під час війни був командиром відділення з обслуговування гаубиці та інших гармат. Після її закінчення ще служив, до початку серпня 46-го. За свою ратну працю отримав орден Вітчизняної війни ІІ ст., медалі «За бойові заслуги», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», а також ряд ювілейних.
 Мати померла взимку 46-го. Найстарший і наймолодший брати загинули в 44-му, із середніх один був поранений, другий втратив ногу. Осінню того ж року одружився. Післявоєнний час був важким. Вів господарство, працював в лісі, шив чоботи, які підбивав  березовими гвіздками. Ще через два роки довелося вступати в колгосп.
Глупі більшовики – в господарів позабирали все, а ледацюги стали керувати. І йди було до такого просити свого коня, щоб зорати… За час роботи в колгоспі (до пенсії) ким тільки не був: комірником, завфермою, бригадиром, обліковцем, завскладом (запчастини, ПММ). Щоб був партійним, то й головою колгоспу поставили б. Декілька разів обирався депутатом сільської ради. 
 Один районний начальник, скільки не приїде в село, пропонував вступити в партію. То я йому кажу: «Бачиш стадо корів, а серед них ходить баран? То я не хочу бути таким серед вас». Більше про партію мови не було».  
 Незважаючи на підірване здоров’я: грижа, серцеві напади, гастрит, батько просто не міг без роботи. Він не один раз повторював, що ніколи не думав, що відсвяткує свій 75-річний ювілей. Зранку встає, мантачить косу і обкошує меліоративну канаву…  Був випадок. Це незабаром після одруження. Батько і дід (за материною лінією) зібралися скосити луку. Допоки дід управлявся з коником, збирав дрова для вогнища-курища та інше, то батько скосив стільки, що в діда були «круглі» очі – він вважав: на луку треба буде два дні з ночівлею, а тут до кінця дня двоє вже впоралися.

Ярослав РОЙКО.
м. Луцьк. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (405) - 87.1%
Пізно (15) - 3.2%
Яка різниця? (8) - 1.7%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (20) - 4.3%
Мені байдуже (16) - 3.4%