Касти хочуть красти

Вартість праці – ось основний критерій тих чи інших висновків. Бо це ж – не тільки гроші, які кожен із нас отримує за робочий місяць. Це, насамперед, величина відрахувань у бюджети різних рівнів, а також поповнення Пенсійного та інших різноманітних фондів. Тобто: чим більший рівень доходів у середньостатистичного працюючого волинянина, тим краще житиме все населення області. А це, в свою чергу, визначає рівень платоспроможності людей, які не будуть змушені вибирати, від чого відмовитися через тотальне безгрошів’я, а навпаки – розмірковуватимуть, що саме придбати. А куплений товар чи послуга, в свою чергу, дають динамічний розвиток тим галузям, які їх і надають. І так – по колу, де вигоду отримують усі учасники процесу.

А тепер подивимося, як із голим задом трудових доходів будемо почуватися в ситому та самодостатньому Євросоюзі (якщо нас туди приймуть узагалі!). В ЄС, звичайно, також вартість години робочого часу кардинально відрізняється в різних країнах-членах, але українці не йдуть у жодне порівняння навіть із найгіршими з них! Судіть самі: якщо за годину роботи в промисловості кваліфікований працівник у Швеції отримує 44,8 євро, у Німеччині – 36,4, а в Чехії – 10,6, то в Польщі – 7,5 євро, в Литві – 6, а в Болгарії –  3,5 євро. Якщо навіть автоматично порівняти доходи, то мало де в Україні приватні власники чи держава можуть заплатити тому чи іншому фахівцеві 45 грн за годину! Бо, судячи з оприлюдненої Міністерства доходів та зборів України статистики, торік  середньомісячна зарплата працюючих українців у нашій державі становила 3619 грн, причому найбільшою вона виявилася в Києві – 5618 грн, а найменшою – на Тернопільщині (2697 грн). Для порівняння: Волинь минулий рік почала з показника 2341 грн (січень), а завершила на рівні 2817 грн (грудень). 

Але то – за цілий місяць! Якщо ж поділити на погодинну норму оплати праці, то маємо просто жалюгідні, порівняно з західними країнами, цифри. Загалом у державі за годину працівник може отримати лише 19 грн 50 коп., тоді як на Волині – лише 15 грн 38 коп.

Коли ж поглянемо на співвідношення валюти об’єднаної Європи та нашу національну грошову одиницю, то саме тоді приходить жахливе усвідомлення убогості існування суспільства, яке не здатне створити механізм, що, по-перше, працюючим дає можливість заробляти та витрачати, а пенсіонерам, дітям та соціально незахищеним категоріям населенням впевнено почуватися за їхньої спиною. Де, скажіть, на Волині чи в Україні можна знайти легальну роботу, яка б за 1 год. праці давала ну хоча б не 700 грн (як у шведів), то бодай 60 (як у болгар)?! 

Але коли ми погодимося, що основним носієм влади в Україні є народ, то до кого іншого, як не до цього народу загалом і кожного його представника зокрема висувати претензію, чому цей носій останніми роками створює на нашій території умови, за яких фактично неможливо будувати ефективне суспільство самодостатніх та патріотичних людей? Що, врешті-решт, відбувалося в цій країні, коли в 1997 р. за 1 німецьку марку (фактично є аналогом нинішнього 1 євро) треба було заплатити лише 2 грн 50 коп., а зараз – майже 20 грн?! Куди поділося цілих 18 грн різниці? Хто їх загубив? Хто вкрав? Хто шукатиме і хто віддаватиме?

Тому завданням №1 для кожної людини на майбутніх парламентських виборах має стати скрупульозний аналіз економічного блоку програм усіх партій та окремих кандидатів, які візьмуть участь у перегонах. Маємо подивитися, чи здатні вони запропонувати таку модель розвитку країни, коли нам замість того, щоб затягувати паски до рівня зашморгу, запропонують кроки, які сприятимуть не тільки створенню нових робочих місць, але й напрацюванню механізмів, коли легальна зарплата невпинно зростатиме, а з нею – рівень матеріального достатку громадян та держави. В іншому випадку ризикуємо знову потрапити під каток безвідповідального популізму на кшталт пустопорожніх гасел «Україна починається з корови», «Весна переможе», «Почую кожного» і т. д., основною метою яких буде приведення до влади кланово-олігархічної касти, котра й далі лише крастиме.

А ми й далі будемо кепкувати один із одного, пригадуючи при цьому крилату фразу з одного радянського комедійного фільму: «Щоб ти жив на одну зарплату!», знаючи, що на неї ще ніхто не прожив…