Крах «сильної руки»

Крах «сильної руки»


Рівно 30 років тому в Москві рухнула спроба державного перевороту з метою порятунку конаючого СССР. За кілька днів Україна проголосила Незалежність, але на Волині ті дні були драматичними і непередбачуваними… І про це не треба забувати.


19 серпня 1991 р. Кремль вирішив згорнути процес демократизації в республіках СССР і «твердою рукою» навести «порядок». Але лише щасливий збіг обставин вберіг ту першу Українську революцію від кровопролиття…


Ввечері 18 серпня 1991 р. представники заколотників відвідали Президента СССР та Генерального секретаря ЦК КПСС Міхаіла Ґорбачова на урядовій дачі в кримському Форосі (зараз окупована Росією, як і весь півострів, та використовується як літня резиденція Владіміра Путіна, – ред.) та запропонували йому згорнути процес демократизації та пристати до ГКЧП (українською «Державний комітету надзвичайного стану», абревіатура з рос. – ГКЧП), на що отримали категоричну відмову. Тому Міхаіла Ґорбачова, його родину та найближчих помічників було відрізано від зовнішнього світу і заблоковано в Форосі силами органів КГБ та армійського спецназу.


О 6.00 російські центральні медіа (телебачення та радіо) повідомили:


«В связи с невозможностью по состоянию здоровья исполнения Горбачевым Михаилом Сергеевичем своих обязанностей Президента СССР на основании статьи 1277 Конституции СССР вступил в исполнение обязанностей Президента СССР с 19 августа 1991 года Вице-президент СССР Г. И. Янаев».


У зверненні до народу віце-президент СССР та лідер ГКЧП Ґєннадій Янаєв і його спільники пояснили, для чого вони створили незаконний ГКЧП:


«Над нашей великой Родиной нависла смертельная опасность! Начатая по инициативе М. С.  Ґорбачева политика реформ, задуманная как средство обеспечения динамичного развития страны и демократизации общественной жизни, в силу ряда причин зашла в тупик. На смену первоначальному энтузиазму и надеждам пришли безверие, апатия и отчаяние. Власть на всех уровнях потеряла доверие населения. Политиканство вытеснило из общественной жизни заботу о судьбе Отечества и гражданина. Насаждается злобное глумление над всеми институтами государства. Страна по существу стала неуправляемой....».


Відтак, заколотники поставили перед собою основну мету:


«Углубляющаяся дестабилизация политической и экономической обстановки в Советском Союзе подрывает наши позиции в мире. Кое-где послышались реваншистские нотки, выдвигаются требования о пересмотре границ. Раздаются даже голоса о расчленении Советского Союза и о возможности установления международной опеки над отдельными объектами и районами страны. Такова горькая реальность. Еще вчера советский человек, оказавшийся за границей, чувствовал себя гражданином влиятельного и уважаемого государства. Ныне он зачастую иностранец второго класса, обращение с которым несет печать пренебрежения или сочувствия.


Гордость и честь советского человека должны быть восстановлены в полном объеме.


Государственный комитет по чрезвычайному положению в СССР полностью отдает себе отчет о глубине поразившего страну кризиса, он принимает на себя ответственность за судьбу Родины и преисполнен решимости принять самые серьезные меры по скорейшему выводу государства и общества из кризиса».


До складу ГКЧП (незаконного, бо його створення не було передбачено тодішньою Конституцією СССР) увійшли віце-президент СС СР Ґєннадій Янаєв (26 серпня 1937 р. – 24 вересня 2010 р.), Прем'єр-міністр СССР Валєнтін Павлов (26 вересня 1937 р. – 30 березня 2003 р.), голова КҐБ СССР Владімір Крючков (29 лютого 1924 р. – 23 листопада 2007 р.), міністр оборони Дмітрій Язов (8 листопада 1924 р., живе донині), міністр внутрішніх справ Боріс Пуґо (19 лютого 1937 р. – 22 серпня 1991 р.),заступник голови Ради оборони СССР Олєґ Бакланов (17 березня 1932 р., живе донині), президент Асоціації державних підприємств та об'єднань промисловості, транспорту та зв'язку Алєксандр Тізяков (10 грудня 1926 р., живе донині) та  голова Селянської спілки СССР Васілій Стародубцев (25 грудня 1931 р. – 29 квітня 2005 р.).


У зверненні оголошено про запровадження надзвичайного стану у деяких районах СССР, заборону окремих громадських організацій (в Україні – Народний Рух України та УНА-УНСО), передбачено низку інших каральних заходів...


Вранці того ж дня 19 серпня 1991 р. заступник Міністра оборони СССР Валєнтін Варєнніков спеціально прибув із Москви до Києва, щоб повідомити Голові Верховної Ради УРСР Леоніду Кравчуку вимогу неухильно виконувати вказівки членів ГКЧП, на що керівник України відповів відмовою, пославшись на необхідність розгляну цього питання в парламенті...


Зважаючи на таку позицію, на Волині голова облради та облвиконкому Володимир Блаженчук, повідомив, що виконуватиме законодавчі норми влади УРСР, а не Кремля. До речі, і тодішній перший секретар обкому КПУ Іван Лазорко не пристав до заколотників.


Хоча в області були сили, здатні взяти її під повний тоталітарний контроль. Насамперед, генерал Ніколай Юдін, який погрожував розігнати всі мітинги з допомогою військовослужбовців у цивільному та з арматурою, загорнуту в газети. Згодом він так і відмовився скласти присягу на вірність народові України…


Міліцейський генерал Іван Павлов, який образу наказав узяти в кільце учасників першого, небагатолюдного мітингу на Театральному майдані м. Луцька. Щоправда, «чекісти» на чолі з генералом Анатолієм Деменковим зайняли іншу позицію, роблячи явний крен у бік демократії та незалежності…


Постанови та розпорядження московського ГКЧП в області тоді, до речі, надрукувала лише одна обласна газета – «Радянська Волинь», а також усі районні. Як пояснював потім її головний редактор Полікарп Шафета, це відбулося не за вказівкою Москви, а для плюралістичного висвітлення різних думок та кращого ознайомлення читачів із документами ГКЧП, що, до речі, закінчилося масовим мітингом протесту біля приміщення, де розміщувалися і «Радянська Волинь», і обком Компартії...


Але тоді, вранці 19 серпня 1991 р., ще ніхто не знав, чим закінчиться введення надзвичайного стану. Тим паче, що в Постанові №1 ГКЧП зазначалося:


«Всем органам власти и управления Союза ССР, союзных и автономных республик, краев, областей, городов, районов, поселков и сел обеспечить неукоснительное соблюдение режима чрезвычайного положения в соответствии с Законом Союза ССР «О правовом режиме чрезвычайного положениям и постановлениями ГКЧП СССР. В случаях неспособности обеспечить выполнение этого режима полномочия соответствующих органов власти и управления приостанавливаются, а осуществление их функций возлагается на лиц, специально уполномоченных ГКЧП СССР»...


У перші дні путчу ще ніхто не знав, чим закінчиться введення надзвичайного стану. Тому на Театральному майдані м. Луцька на імпровізованому мітингу протесту його учасників було втричі менше, ніж міліціонерів в уніформі довкола них та кагебістів в цивільному... Не побоялися прийти на площу Олександр Гудима, Геннадій Кожевников, Михайло Тиский, інші «рухівці», а також – кілька журналістів.


А 21 серпня позачергова сесія Нововолинської міськради поставила перед українським парламентом вимогу: на підставі Конституції СССР проголосувати за вихід України з Союзу. 


22 серпня було скликано позачергову сесію Луцької міськради, яка заборонила діяльність будь-яких компартійних структур, а прокуророві доручила розслідувати факти пособництва московським гекачепістам.


Так  ГКЧП наразилося на шалений опір демократичних сил та народних мас, а 24 серпня Верховна Рада УРСР проголосила Акт про державний суверенітет.


А 25 серпня на сесії облради, крім інших рішень, ухвалили підняти над будівлею на Київському майдані, 9 синьо-жовтий прапор… Цього ж дня рухнув монумент «вождю світового пролетаріату» навпроти тодішнього обкому КПСС по вул. Лєніна (нині – пр-т Волі). Облвиконком проголосував за перевірку причетності всіх посадовців до спроби антиконституційного перевороту, а наступного дня – про відчуження та охорону всього компартійного майна. Від виконання повноважень голів райрад відсторонювалися особи, котрі були функціонерами «керівної та спрямовуючої» (згодом усі благополучно повернулися у владу, де дехто перебуває й досі)…


На жаль, половинчастість кроків після краху ГКЧП стала причиною того, що боротьба за Незалежність України триває й досі, з мирної фази перетворившись на криваву… Юдіни знову йдуть на нас із арматурою, загорнутою вже в інтернет, і цілком реальними танками та головорізами на Донбасі…


Володимир ДАНИЛЮК.

На фото порталу «Livejournal»: генерал Ніколай Юдін (у центрі), який був на боці заколотників.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

Піду на війну в перших лавах (8) - 32%
Для цього є армія, прикордонники, поліція і СБУ (4) - 16%
Буду підпільником (5) - 20%
Ми приречені на поразку (2) - 8%
Мене це не стосується (4) - 16%