34 роки і 27 днів

34 роки і 27 днів

За свої шістдесят із лишком років я, запеклий літературолюб, безліч разів читав у книгах про те, що відчувають люди, котрі через десятиліття повертаються в місця, з якими пов’язані якісь визначальні події у їхньому житті.  Попри різні описи цього стану їх, здається, найбільше об’єднує відчуття раптової чіткості спогадів тих, хто повертався у конкретні місця з минулого. Це ніби як наводиш різкість у біноклі, і з розмитої плями перед зором постають виразні обриси навколишнього.

Я ліквідатор, який у 1986 р. 77 днів провів у всіх трьох зонах навколо ураженої вибухом Чорнобильської атомної електростанції імені Лєніна, і з них 10 діб у Чорнобилі, Прип’яті та на самій АЕС. Був мобілізований як командир відділення радіаційної розвідки в запасі. В зонах виконував завдання здійснення дозиметричного контролю забрудненої території та очищення даху сусіднього з четвертим, котрий вибухнув, третього енергоблоку.
За фахом я журналіст, і на той час працював завідуючим відділом молодіжної газети. Всі ці два з половиною місяці участі в ліквідації аварії на ЧАЕС я день у день вів щоденник, який став підґрунтям для написання серії репортажів для моєї «молодіжки», а згодом повісті «Попіл Чорнобиля». Тож у травні 1987 р., перебуваючи у відпустці,  я ще раз поїхав у 30-кілометрову зону як журналіст, аби завершити збір матеріалу для задуманої повісті.  А через 34 і 27 днів мені випала нагода знову побувати в Чорнобилі, Прип’яті і на ЧАЕС.
 «15 травня я чекав Олександра Юрченка в аеропорту Бориспіль. Він повертався у Чорнобиль після короткочасної відпустки, першої за 11 місяців роботи в 30-кілометровій зоні…
…З аеропорту поїхали в штаб Міністерства енергетики, щоб оформити мені перепустку в зону… До вахтового селища Зелений Мис за якихось півсотні кілометрів від Чорнобиля вирішили їхати звичайним рейсовим автобусом. А звідти вже службовим ЛАЗом до кінцевого пункту маршруту – с. Лелів.  У ньому з чистих автобусів вахтовики пересідали в «брудні» і їхали вже безпосередньо на АЕС…
…На кордоні із зоною у нас перевірили перепустки. На околиці Леліва ми з Юрченком вийшли з автобуса і далі вже ішли пішки. До Чорнобиля залишалось десь у межах кілометра…», – (із моєї повісті «Попіл Чорнобиля»).

«Союз інвалідів Чорнобиля» 
Комфортабельний біплан «Вольво» виїжджає з Луцька і бере курс на Рівне-Житомир-Київ. На дворі  спека за 30, а в просторому салоні прохолодно, бортовий кондиціонер працює на повну.
З чотири десятки пасажирів розташувались у зручних сидіннях і стиха гомонять чи слухають музику. Пасажири – це ліквідатори аварії на Чорнобильській атомній електростанції, вимушені переселенці з 30-кілометрової зони чи їхні діти. Кінцева мета нашої подорожі – місто Прип’ять, ЧАЕС.
Такі поїздки Волинська громадська організація «Союз інвалідів Чорнобиля» за сприяння облдержадміністрації та Луцької міськради влаштовує періодично. Серед нас є такі, які за 35 років, котрі пройшли після аварії, відвідували таким чином зону вже кілька разів.  Я ж їду вперше, тому вже зараз у передчутті зустрічі з місцями, перебування в яких залишило глибокий слід у моїй пам’яті.
Під вечір ми приїжджаємо до м. Києва і зупиняємось в готелі національного Центру радіаційної медицини. Це символічно і наганяє сумні спогади. Саме тут лікувались від опромінення після аварії ліквідатори і прип’ятчани, зокрема – діти. Мені згадується  нарис першого президента «Союзу Чорнобиль» професора Георгія Лєпіна «Оксанка» – про 12-річну дівчинку, яка 26 квітня 1986 р. гуляла з подружками поблизу АЕС, а згодом потрапила на лікування сюди, в тоді ще Інститут радіології.  І таких дітей було сотні…



В 30-кілометровій зоні 
Вранці ми покидаємо столицю і їдемо в Чорнобиль. Молодий гід Євген уточнює, що спочатку ми Чорнобиль проминаємо і прямуємо в м. Прип’ять та на саму ЧАЕС, а вже за тим відвідуємо знамениту «Дугу» (станція війсь Протиракетної оборони СССР, – ред.) і зупиняємось у місті, котре дало назву відомій тепер на весь світ атомній станції.
Якось зненацька перед очима виникає щось схоже на маленький прикордонний перехід: шлагбауми по обидва боки траси, ряд невеликих будиночків, кіоски з кавою і сувенірами, біотуалети. Це і є перший пункт пропуску в зону. Нічого спільного з тим, що було тут у 1987 р. Усе по-іншому. Крім неба і поліського пейзажу – усе. Найперше, українські поліцейські в гарних одностроях з тризубами і знаками національного прапора, серед них і жінка. Друге, що впадає тут в очі, ідеально рівне асфальтове покриття, яке починається відразу за шлагбаумами у бік Чорнобиля.
– Цю дорогу відремонтували до приїзду в зону Президента Володимира Зеленського на відзначення річниці аварії, – гордо відповідає на моє запитання наш гід. – Правда, Глава держави тоді прилітав вертольотом.
Мій мозок відразу видає асоціацію із схожим сюжетом майже тридцятип’ятирічної давнини. Холодний листопад 1986 р. і намагання урядової комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи прозвітувати в Москву про повне очищення атомної станції від радіоактивного сміття до чергової річниці «Великої жовтневої соціалістичної революції».  
Сучасна дорога в 30-кілометровій зоні – це добре. Чи  «під президента» вона зроблена, чи для іноземців, які все масовіше відвідують зону, не важливо. Проте, все це зовнішнє. Форма. А зміст, котрий, як відомо, первинний, у мізках , свідомості людей. А вона, як бачимо, не дуже змінилась. 



Особливо в чиновників.  
Наступним пунктом пропуску був «Лелів». Ми пройшли його швидко і за кілька хвилин вже їхали околицями Чорнобиля. Проминули малолюдні вулиці та взяли курс на м. Прип’ять. 
Рівна, європейської якості траса лягала під колеса нашого біплану. До Чорнобильської АЕС залишалось якихось 15 км. І мене охопили  спогади.
«Встали ми того ранку на годину раніше, ніж звичайно. Збирались без поспіху, ретельно натягували на себе чорні спецівки, рукавиці, респіратори. Розмовляли мало. Виїхали лише о пів на восьму…
Я сидів на твердій лаві в кінці кузова вантажівки, біля виходу, напівзатуленого брезентом,  і спостерігав через трикутну щілину, як бігли назад ще сонні будинки міської околиці, попереджувальні знаки обабіч дороги. Врізалась у пам’ять хвилююча картина: на фоні криваво-червоного великого сонця, що випливало з-за обрію, раптом виникли нерівні обриси «рудого» лісу, знищеного ізотопами йоду, а за ним могутні опори ліній електропередач – безліч двоногих металевих конструкцій, які ніби підпирали небо. І це багряне марево, і мертвий ліс видались мені грізним попередженням цим довершеним витворам людських рук, котрі, здавалось, намагались переступити через небезпечну зону…
Під’їжджали до АЕС. Проминули якісь невисокі будівлі, а потім з правого боку, несподівано вся відразу, виникла темна споруда, схожа на величезний куб. Саркофаг!
Ще трохи проїхавши, вантажівки зупинились. Ми були вже біля третього енергоблоку. Видно було триярусний дах блоку, над яким зависла стріла височенного крана. А над усім цим панувала товста труба у червоно-білу смугу…», –  (із моєї повісті «Попіл Чорнобиля»).



Прип’ять
«Рудого» лісу вже давно немає. Тобто, він є, але в «могильниках»,  які тоді вирили неподалік атомної електростанції. Хоча і з них обпалені радіацією сосни з того лісу вже, напевно, перемістили у нові сховища, збудовані за сучасними технологіями. Власне, саме зараз і відбувалось переміщення цих небезпечних відходів. За словами гіда, нам пощастило, що потрапили сюди зранку в неділю. В усі інші дні туристів пускають до АЕС лише після полудня, оскільки у першій половині дня тривають перевезення радіоактивних відходів у нові «могильники».
У Прип’ять в’їхали, як у джунглі, котрі приховують залишки величі якогось древнього міста. Густа рослинність щільно закривала будинки, наш автобус ледь протискався серед  дерев і гілля. Зупинились на єдиному відкритому майданчику біля колишніх  ресторану і будинку культури.  Вигляд занедбаних будівель  і зарослих деревами вулиць справляв гнітюче враження. Та найбільше були розчаровані прип’ятські переселенці, які їхали з нами. В таких пущах марно було розшукати будинки, в яких вони тут проживали. «Втішив» їх і наш гід, котрий повідомив, що через аварійний стан будівель адміністрація зони нещодавно заборонила входити у міські будинки і споруди. Тож колишні жителі 50-тисячного міста та їхні нащадки вже ніколи не зможуть потрапити туди, де колись було їхнє, можливо вперше в житті, житло.
До нашого гіда в Прип’яті долучилась дівчина-практикантка, і групу розділили на дві частини. Часу було обмаль, а побачити хотілось багато. Більш досвідчений Євген повів групу, яка складалась з переселенців, котрі не втрачали надії хоча б здалеку побачити свої колишні будинки. Я долучився до другої, яка прямувала в річний порт. Мені кортіло побачити тут річку Прип’ять, яку  тоді, у 1986 р, я на якусь мить зміг вгледіти з даху третього енергоблоку Чорнобильської АЕС.
Широке плесо річки у тому місті, де колись причалювали катери і невеликі кораблі, було чистим і спокійним. То там, то там викидалась з води велика риба. Патріархальну тишу порушив голос нашого гіда:
– Перебування будь-яких плавзасобів чи купання тут категорично заборонено. Тепер в річпорті господарює лише риба…
Від’їжджали з Прип’яті всі якісь мовчазні, ніби це була подорож в інші часовий і просторовий вимір, яку ще потрібно було осмислити. Мовчав і я, та з кожною хвилиною, яка наближала нас до АЕС, мені ставало легше на серці. Я не міг зрозуміти чому, аж поки не побачив його – новий саркофаг, який виблискував під сонячними променями усією своєю величезною срібною напівсферою. Видно, саме  очікування цього видовища (адже я знав, що темний куб саркофага накрили складною металевою конструкцією у формі пів сфери) давало таке полегшення ще до зустрічі з ним.
Саркофаг, названий тепер об’єктом «Укриття»,  наближався. Вже було видно третій енергоблок, на один із майданчиків  триярусного даху якого я колись виходив збирати радіоактивне сміття. Тепер він був далеким і недосяжним, як тоді річка, ліси і луки, котрі мені вдалось побачити з 70-метрової висоти.
«Кинувши вже непотрібний нам інструмент, ми заспішили до входу з даху на горище. Не дійшовши до дірки в стіні кілька кроків, я зупинився і озирнувся. І до того, як ще раз пролунала команда спускатись униз, встиг побачити залитий сонцем вигин річки, ліс за нею і луки, що стелились аж до горизонту. А десь там, за небосхилом, Прип’ять з’єднувалась з Дніпром…», – (із моєї повісті «Попіл Чорнобиля»).

Крихка «стабільність»
Тут, біля ЧАЕС, де я востаннє був 34 р. тому, чіткість спогадів і яскравість вражень були максимальними. Тоді і там я усвідомив, чому варто було приїхати сюди ще раз. Щоби освіжити спомини, наситити їх новою енергією. Бо життя коротке, а пам’ять – вічна.
Подальша годинна подорож до однієї зі знаменитих радянських «дуг», яка мала попереджувати про ядерну атаку і будівництво якої ще до самої Чорнобильської АЕС коштувало більше, аніж усі її енергоблоки, не викликала у мене особливого зацікавлення. Я був під враженням від побаченого на ЧАЕС, яке породжувало у мене якісь змішані почуття.  Це була і гордість за те, що, попри всі негаразди, ми змогли впоратись із цією страшною бідою, і вдячність сотням тисяч людей та десяткам держав, котрі допомогли нам у цьому. Та поряд з цим я думав про те, яка крихка ця «чорнобильська стабільність», коли в закритому саркофагові, в руїнах  четвертого енергоблоку АЕС все ще знаходиться близько дев’яноста відсотків радіоактивного палива. Як і крихкий сам наш світ, котрий розривають протиріччя.
Ми повертались у Чорнобиль приблизно тим шляхом, яким я в 1986 р. 10 днів поспіль їздив зі своїми побратимами з нашої невеликої групи добровольців на АЕС і назад на ночівлю в чорнобильській школі номер два. І сама дорога, і багато чого з довкілля кардинально змінилось тут за 35 літ. Та, як і тоді, мене не покидало відчуття якоїсь глибинної тривоги. 
Ми під’їхали до діючої чорнобильської церкви, і я поставив свічку за упокій всіх тих, хто боровся з цією катастрофою, і помолився за здоров’я нині сущих моїх співвітчизників, котрі і сьогодні на передовій.
«Чорнобиль…починався з одноповерхових будинків, які тягнулись майже до центра міста. На покритих товстим пластиком тротуарах зрідка траплялись лише чоловіки в респіраторах. Зате на центральній вулиці міста, Радянській, було досить людно. І всі ці стурбовані люди у напіввійськовій формі, і скупчення техніки, і дерев’яні стрілки з надписами «На АЕС», «На Прип’ять» надавали Чорнобилю вигляду прифронтового міста. Напевно, так воно і було, тому що лінія цього фронту – зона підвищеної небезпеки – відсунулась тепер ближче до міста енергетиків Прип’яті, самої Чорнобильської АЕС…», – (із моєї повісті «Попіл Чорнобиля»).

Футболки із зображенням ЧАЕС
На пропускному пункті, повертаючись назад, ми на пристроях, схожих на рентгенівські апарати, пройшли перевірку на радіоактивність. У всіх висвітилось на табло «чисто», хоча в Прип’яті у деяких місцях дозиметри показували і під 0,60 мілірентген при нормі 0,16.  Це свідчило про те, що в зоні і досі були місця, залишатись довго в яких було небезпечно.
На кордоні з 30-кілометровою зоною ми ненадовго зупинились, аби чогось попити чи купити сувеніри. З «попити» було ще так-сяк, а ось із сувенірами зашкалювало. Проста бейсболка із знаком радіаційної небезпеки коштувала 450 грн, футболки із зображенням ЧАЕС – від 550.  Пересічний ліквідатор із середньою місячною пенсією лише разів у десять більшою за вартість цих сувенірів не міг собі дозволити їх придбати. Тож ті з нас, хто був тут уперше, обмежились  пластиковими браслетами, магнітиками і ручками. 
Я дивився в бік зони і думав про те, що людство все ж живе попри глобальні катастрофи, війни і пандемії. Навчилось виживати. Та це не означає, що ми повинні з цим миритись. 

Юрій  ЗИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

«Чи готові ви в разі збройної агресії Росії на Волинь зі зброєю в руках боротися з окупантами?».

Піду на війну в перших лавах (8) - 32%
Для цього є армія, прикордонники, поліція і СБУ (4) - 16%
Буду підпільником (5) - 20%
Ми приречені на поразку (2) - 8%
Мене це не стосується (4) - 16%