→Регіони →Регіон

«Таваріщ Калгоз»...

Тотальна колективізація на Волині ще довго буде нагадувати селянам не лише про нові трактори та комсомольські путівки на Цілину, але й про жалюгідні трудодні та безпаспортний статус новітніх кріпаків.

Проте й досі, коли люди вже отримали у власність свої земельні наділи, тривають дискусії, чим були оті «колгоспи» (в деяких селах їх називали «калгоз») – благом чи пеклом…

Чим були сталінські колгоспи для людей насправді, красномовно свідчить один із моментів відкритого судового процесу над агентом КҐБ СССР Богданом Сташинським, який убив провідника ОУН Степана Бандеру, а 12 серпня 1961 р. утік на Захід. Суд відбувався в західнонімецькому м. Карслруе 9 жовтня 1962 р., головував на ньому суддя Хайнріх Яґуш. Богдан Сташинський тоді повністю розкаявся у скоєному і пішов на повну співпрацю зі слідством після втечі в ФРН.

Ось як описує цей епізод «Вбивці Бандери перед судом», яка побачила світ в «Українському видавництві в Мюнхені» в 1962 р.:

Голова: «Як ви поставилися до пропозиції доносити органам КҐБ?

Підсудний: «Я знав, що коли прийму цю пропозицію, то розсварюся з моїми батьками, але я опинився в таких обставинах, що для мене було ясно, що мені краще прийняти цю пропозицію. Я вірив, що таким чином мені вдасться оберегти моїх батьків від Сибіру, а моїх сестер від тюрми».

Голова: була це справжня причина?».

Підсудний: «Я вже знав, що агент Ситніковський уже знає все про мене і про мої обставини. Інші односельчани, які менше знали, давно вже були заарештовані, а деяких заслано в Сибір. Отже, я усвідомив собі, що те, що він сказав про наміри нас заарештувати, а батьків відправити в Сибір, відповідає дійсності. Я також бачив недоцільність боротьби українського підпілля».

Голова: «Проти чого була звернена боротьба підпільних груп у 1950 році?».

Підсудний: «Боротьба підпілля була скерована проти совєцького режиму взагалі, а тепер вони звернули свої удари також проти тих осіб, що були схильні визнати нове розпорядження про колективізацію».

Голова: «В чому полягала протидія?».

Підсудний: «Людям було просто заборонено добровільно зголошуватися до колгоспів. Їм загрожували, а коли це не допомагало, їх убивали».

Голова: «Яким був стан населення»?

Підсудний: «Такий самий як у Східній Німеччині, коли там розпочалася «добровільна» колективізація, але впродовж 6 місяців усі були сколективізовані. Справу було представлено так, ніби все відбувається добровільно. В 1946 р. теж так було. Були деякі шари населення, які добровільно висловлювалися за колгоспи і вважали їх добрими. Це були найбідніші люди, і вони вірили, що матимуть від того користь. Інші не вірили».

Власне, не вірити словам Богдана Сташинського немає жодних підстав. Бо навіть легальні радянські документи тієї доби свідчили, що люди в колгоспи добровільно йти зазвичай не хотіли. І пальці під нігті від червоних агітаторів – це було навіть менше зло, ніж примусова депортація в Сибір.

Тому на Волині на кінець 1946 р. був тільки 21 колгосп, в 1947 р. – уже 256, а на початок 1950 р. – уже 1074 артілі, куди включили 164, 5 тис. особистих селянських господарств (99,4% від усіх).

«Волинська область першою серед західноукраїнських областей здійснила соціалістичну перебудову села», – констатував Владислав Наконечний у книзі «Нариси історії Волинської обласної партійної організації», випущеної в застійному 1981 р.

Звичайно, про каральні заходи органів НКВД-КГБ він у ній не згадував. Але вказав інший красномовний факт масової окупації волинського села:

«У селах області в 1948 р. нараховувалося понад 50 тис. активістів, працювало 198 агітколективів 15 тис. 873 агітатори, в тому числі 2 тис. 65 комуністів і 5 тис. 132 комсомольці»…

А з другого боку – перші колгоспники ставали ворогами українського підпілля, і їх нещадно карали…

«У селі Городище колишнього Сенкевичівського р-ну бандити напали на клуб і там розстріляли 6 чоловік – ініціаторів заснування колгоспу. У Мельниках Морстицьких вони закатували голову сільської ради Адама Кіпеня і секретаря Івана Ладана. По-звірячому були вбиті перший секретар Старовижівського райкому партії П. О. Жуков, працівники обкому партії А. С. Гонтовенко, М. І. Близнюк та інші. Згодом були виявлені страхітливі сліди злочинів націоналістичних банд щодо колгоспників у лісі біля с. Романів колишнього Теремнівського р-ну, в с. Луковичі Локачинського, в Мокрецькому лісі Турійського», зазначав уже згадуваний Владислав Наконечний.

Згодом, коли останній опір останніх господарів був подоланий, коли голова колгоспу і бригадир стали новітніми панами, котрі мали право розпоряджатися колгоспниками як кріпаками, почався новий етап. Трудодні без виплати грошей, безпаспортна система, боротьба вручну з колорадськими жуками і вирощування екзотичного коксоґизу залишилися в минулому…

В СССР намагалися силами колгоспів хоча б нагодувати власне населення, не кажучи вже про постачання хліба на експорт. Тому почалися масові фінансові вливання в ці безперспективні господарства: видавалися кредити, які насправді ніхто ніколи не віддавав. А для замилювання очей організовували різноманітні змагання, передовиків нагороджували грамотами і червоними прапорами. Обраних – орденами, медалями і навіть званнями Герой Соціалістичної праці…

Щоб оспівувати «колгоспний рай», застосовувалися всі форми та методи. Ось класичний уривок із радянського видання «Історія міст і сіл УРСР. Волинська область», надрукованого в 1970 р. про щасливу родину колгоспника М. І. Кухарука з с. Чаруків Луцького р-ну:

«До встановлення Радянської влади він не вилазив зі злиднів, сім’я жила в старій, вгрузлій у землю халупі з підсліпуватими вікнами. Все господарство складалося з поросяти і кількох курей… Тільки Радянська влада принесла селянам щастя і достаток. Став на ноги і М. І. Кухарук, одним із перших вступив до колгоспу. Разом із дружиною трудилися, не покладаючи рук. Міцнів колгосп, заможнішими ставали колгоспники. Незабаром М. І. Кухарук збудував цегляний будинок на 3 кімнати, кухню і сарай. Сім’я придбала новий телевізор, радіоприймач, пральну машину… Дочка Кухаруків – Люба – закінчила Горохівський технікум сільського господарства і працює в колгоспі бухгалтером. Її чоловік – В. П. Гайдук – після закінчення 8-річної школи і спеціальних курсів успішно трудиться в бригаді механізаторів. Онуки навчаються в школі. Для них відкриті всі дороги в житті. І таких прикладів багато, всі вони – свідчення безустанної турботи партії та уряду про добробут трудящих».

А насправді?

Частину її привідкрила чергова дискусія в соцмережах, де люди згадували вже не про трудодні (їх закарбували в пам’яті представники старшого покоління), а штучне створення передовиків виробництва, масова безгосподарність, відсутність належного побутового обслуговування колгоспників, і – найголовніше! – постійне використання праці школярів на полях… Цілими класами учні, студенти у складі курсів, навіть солдати строкової служби в числі взводів, рот і батальйонів – усі гнули спини, щоб зібрати овочі та фрукти, відправивши їх потім у бездонні «засіки Батьківщини».

Тільки ж закінчилося це все повним крахом. Колгоспи і радгоспи розвалилися одразу після розпаду СССР. Відтак, те, що було створене внаслідок наруги над колишніми землевласниками як безславно виникло, так само й ганебно пішло в минуле. Хіба що ностальгія про безтурботну юність залишилася…

Підготував Сергій ШРАМЧУК.

На фото з архіву: плантація кормових буряків у с. Пнівне, колгосп «Правда»; пропагандистські колгоспні волинські будні: вручення «акта на довічне користування землею» артілі імені Андреєва в смт Голоби; збирання жита на зелений корм у с. Дідичі; теплиці колгоспу «8 Березня» у с. Чаруків; убивця Степана Бандери – Богдан Сташинський; радянське свято Івана Купала на річці Стир біля м. Рожище.