Як позбутися вірусу «ДНР-ЛНР»?

Кожна ідея, яка втрачає свого носія у вигляді живого людського організму, приречена на загибель. Донбас, який за роки Незалежності ментально так і не став українським, а продовжував рух вузькоколійкою «совковізму», довів це з особливою жорстокістю. А хіба можна було сподіватися на щось інше, коли ця територія, перетворившись на резервацію з власними гласними та неписаними законами, за десятки років по суті своїй стала чимось архаїчним та войовничим?

І навіть після перемоги сили української зброї там нічого за своєю суттю не зміниться. Тому лише внутрішня міграція хоча б у віддаленій перспективі дає нам шанс бачити на Сході не опонентів чи ворогів, а – однодумців та друзів.

Їхали ж наші предки в чужі краї у пошуках кращої долі в усі часи! Особливо активним процес еміграції став у період, коли в 1921-1939 рр. Волинь належала до Польської держави: економічні чинники та свобода пересування штовхали цілі родини до виїзду не лише в інші країни Європи, але й за океан. 

Розпочалася Друга світова війна – й мотиви залишення рідної землі були зовсім іншими: кожен, хто вважався українським патріотом або міг бути репресований за зв’язок із окупантами, тікав світ за очі – подалі від червоних «визволителів». Так величезна маса наших співвітчизників опинилася в Західній Європі, а ще – країнах Латинської Америки, США, Канаді та навіть Австралії.

Не сиділи по хатах і ті, хто тут залишився. Одних у перші ж дні відновлення радянської влади засудили як «ворогів народу» та відправили в ГУЛАГ, табори якого були розкидані чи не по всіх північних, східних та південних територіях колишнього Союзу. Інших вивезли туди ж як «неблагонадійних». Певна частина представників обох категорій таки повернулася на рідну землю, але чимало залишилися на постійне проживання на Далекому Сході, в Казахстані чи Крайній Півночі.

А далі – пішло-поїхало! Серпасто-молоткаста імперія, відгороджена від усього світу «залізною завісою», всередині своєї гігантської території успішно застосовувала процес асиміляції місцевого населення тих чи інших республік. Тому не тільки до нас прибуло чимало військовослужбовців та їхніх родин неукраїнських національностей, але й нашого брата – і як молодих спеціалістів, і як офіцерів різних видів військ  – посилали на роботу чи службу за багато тисяч кілометрів від рідного дому. 

Система внутрішньої міграції набирала обертів і ставала все більш організованою та масовою. Тому люди їхали «піднімати шахти Донбасу», «освоювати цілину», добувати природний газ, «вербувалися» в Крим, а останньою конвульсією стало будівництво Байкало-Амурської магістралі, куди скерували не лише цілі армії ув’язнених та солдатів, але й комсомольських активістів чи просто молодих людей, які прагнули підзаробити в гонитві за «довгим рублем».

Все це я пригадую для того, щоб, так би мовити, підвести фундамент під ідею розуміння простої речі: зриватися з насиджених місць для нашого народу – не дивина, бо ж і зараз тисячі волинян в поті чола трудяться на сезонних роботах і в тій же Росії, і в країнах ЄС, де поповнили доволі відчутний прошарок співвітчизників, які тимчасове перебування в Італії чи Португалії перетворили вже на постійне місце проживання.

Але тепер держава повинна подумати про логіку організації внутрішніх міграційних процесів. Так, дуже добре, що ми з відкритими обіймами приймаємо вимушених переселенців із зони проведення АТО. Але яким чином наповнити українським патріотизмом та державницьким духом території, звільнені від бойовиків та сепаратистів? Тимчасові відрядження міліціонерів (кожна область України повинна укомплектувати особовим складом один райвідділ внутрішніх справ у Донецькій та Луганській областях) цього питання не вирішать. Побудуть там наші правоохоронці, та й повернуться додому. А хто залишиться? Генетично налаштовані на сепаратизм та зраду місцеві депутати, судді чи прокурори? І через рік-два Донбас знову почне хворіти на вірус «ДНР-ЛНР»? А тоді з Києва доведеться вкотре відправляти регулярні війська та добровольчі батальйони для відновлення конституційного ладу?

У такому разі – це рух по колу, який ніколи ніякого позитиву не принесе.

Відтак починати треба з основ. Як у повоєнні роки, тільки не зі Сходу на Захід, а в протилежному напрямку повинні їхати на Схід учителі, інженери, будівельники та представники інших професій. У розташованих на Донбасі військових частинах та прикордонних військах мають служити не місцеві чоловіки. Національно свідомі та патріотично налаштовані релігійні конфесії повинні заповнити вакуум бездуховності та стати противагою «православного тероризму», відкриваючи на неспокійних землях свої храми. А командири та активісти добровольчих батальйонів, які пройшли з боями всі села та міста Донбасу, – це основа для формування органів місцевої влади абсолютно іншого, ніж зараз, ґатунку. 

І лише коли ми наповнимо Донецьку та Луганську області справжніми громадянами та патріотами, можемо розраховувати на мир у цьому регіоні та стабільність в усій Україні.