Сутінки диктаторів

Сутінки диктаторів

Зустріч у Мінську президентів Аляксандра Лукашенкі, Нурсултана Назарбаєва, Петра Порошенка та Владіміра Путніа з участю високодостойних представників Європейського Союзу щодо шляхів урегулювання ситуації на Сході нашої держави вкотре засвідчила: демократія перед лицем диктатури або повинна змінювати стиль та методи роботи, або вона приречена на поразку.

Отже, постріли в зоні АТО не стихли ні до початку мінських консультацій, ні в процесі переговорів, ні після того, як поважні делегації відбули туди, звідки прилетіли. Та мінімум одна людина відсвяткувала гучну перемогу. Це – Аляксандр Лукашенка, який після виграшу на перших та, на жаль, останніх демократичних президентських виборах у Білорусі перетворив сусідню країну на власну вотчину, де для продовження терміну його перебування при владі зібрання повністю підконтрольних йому людей, яке називається парламентом, регулярно переписує закони на користь правителя, а всі форми протесту поодиноких представників громадянського суспільства нещадно придушуються.

Росію повністю влаштовує такий стан речей, адже мати справу зі слабким у міжнародному плані та патологічно залежним від Кремля білоруським столоначальником для Владіміра Путіна набагато комфортніше, ніж розбудовувати цивілізовані стосунки з якимось демократичним білоруським лідером.

Україна ж усі ці довгі роки існування авторитарного режиму в Мінську з одного боку ніби й засуджувала печальний стан речей, а з іншого – не хотіла псувати стосунків із північним сусідом.

Але найбільш парадоксальною виявилася позиція західних демократій. Брюссель та Вашингтон спочатку публічно звинуватили Аляксандра Лукашенку в порушенні всіх демократичних заходів, не визнали проведення виборів та повноважень «вічного бацьки», запровадили режим фінансових та економічних санкцій і навіть озвучили список персон нон-грата для країн ЄС і США. Але згодом несподівано для всіх переглянули власні ж рішення та почали не тільки співпрацювати з білоруським авторитаризмом, але й погоджуватися на участь у спільних міжнародних заходах!

Яскравий приклад – недавня зустріч у Мінську, де Аляксандр Лукашенка виглядав ледь не голубом миру і навіть узяв на себе роль лідера у встановленні контактів між ворогуючими сторонами!

Складається враження, що криваві придушення мирних мітингів та кримінальне переслідування кандидатів у президенти – це якийсь маленький грішок Аляксандра Григоровича, який можна простити навіть без спроби каяття самого Лукашенкі…

За таких обставин глава Української держави в Мінську не міг розраховувати на успіх у переговорах із Путіним навіть ще до їхнього початку.

По-перше, російський військовий злочинець із резиденцією в Кремлі й не думає відступати від своїх загарбницьких намірів. Слідом за окупацією Криму Владімір Владіміровіч прагне спочатку залити кров’ю та захопити східні області України, а коли це вдасться, то послати своїх яничарів і далі на Захід. А щоби Брюссель та Вашингтон допомогли Києву проковтнути гірку пігулку, то Путін запропонував у Мінську такий собі обмін: світова спільнота погоджується, що Крим – російський, і лише за цих умов можна про щось торгуватися стососовно Донбасу…

По-друге, забувши фундаментальний постулат, що кожна революція лише тоді чогось варта, коли вона вміє захищатися, західні партнери України так і не запропонували нарешті перетасувати політичні карти та змінити колір козирної масті з російського триколора та синьо-жовті символі ЄС та України. А раз так, то на тлі безініціативності та безхребетності партнерів по переговорах Аляксандр Лукашенка та Владімір Путін почувалися так, як окунь у ставку, заповненому карасями. Диктатори взагалі вміють тільки диктувати власні умови, а не дослухатися до чужих пропозицій. Тому, в поєднанні з авторитарними рисами власних характерів та за наявності поруч досвідченого та немилосердного правителя східного обряду Президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва, у Мінську створився такий собі тріумвірат диктаторів, які, врешті-решт, аргументами сили й перемогли силу аргументів Петра Порошенка та представників ЄС.

Будемо вірити, що ненадовго. А найкращим виходом із усього, що відбувається, буде перемога над ворогами, що осіли на Донеччині та в Криму, і початок кривавої усобиці між Лукашенком, Назарбаєвим та Путіним. Перші двоє, схоже, стануть наступними жертвами агресивного Кремля, а їхні маріонеткові держави буде приєднано до Російської імперії… В усякому випадку, білоруський правитель лише в останній момент «зістрибнув» із потягу об’єднання Росії та Білорусі в одне ціле, а щодо Казахстану Путін недавно заявив: ніколи в історії такої країни не існувало. А раз так, то хто завадить Кремлеві згадати про давнє існування Північноказахстанської області та потім примусити якщо не пристаркуватого Нурсултана Абішевича, то його наступника до «добровільного возз’єднання» зі «старшим братом»? Вигоди для Владіміра Владіміровіча очевидні: й енергоносіями заволодіє, і навіть за космодром «Байконур» не треба буде орендну плату на рахунки в Астану переказувати! Бо коли можна не за гроші, а безплатно користатися не лише військово-морською базою в Севастополі, а й усім Кримом, то якийсь сенс давати якісь преференції казахам чи білорусам?

Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (306) - 85.7%
Пізно (13) - 3.6%
Яка різниця? (8) - 2.2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (16) - 4.5%
Мені байдуже (13) - 3.6%