З голови – у старости

З голови – у старости

З очільником Жиричівського старостинського округу, до складу якого входять с. Жиричі, Прохід, Конище, Старостине та Комарово, Сергієм Вашестюком ми познайомилися в офісі Ратнівського територіального округу.

– Певний період, – каже Сергій Петрович, – я працював головою Жиричівської сільської ради. У самому селі нараховувалося 700 дворів та проживало 2370 людей. Населений пункт дуже великий. У тих поєднаних селах проживає десь 2200 людей. Склад громади нараховує 4600 жителів.
Ось таке велике господарство після проведеної адміністративно-територіальної реформи і отримав під свою опіку вже як староста Сергій Вашестюк.

– Яка територія Вашого округу?
– Територія? – на хвильку задумується староста. – Якщо відкинути ліси, то вона становить понад п’ять тисяч квадратних кілометрів. Разом із лісовим фондом потягне тисяч на тринадцять.

– Скільки каденцій Ви були головою сільради?
– Всього-на-всього одну каденцію. Обрали мене на цю посаду в 2015 р. Добув до жовтневих виборів 2019 р. До приходу в самоврядний орган працював ветлікарем в колишньому СВК «Росія», що знаходився в Жиричах. Якийсь період прислужився ковельському «КОМО», відповідав за приймання молока. Тільки підприємство з невідомих причин припинило своє існування...

– Депутатом Ви обиралися?
– Так, на останніх виборах поборовся за мандат депутата територіальної громади. І треба сказати, що успішно. Люди проголосували «за». Тільки довелося достроково скласти повноваження, оскільки обранець цієї ж громади не може бути старостою та членом виконкому.

– Сергію Петровичу, яка земля для Вас є найріднішою та найдорожчою?
– Та, що у с. Жиричі, де я народився і зріс в батьківській хаті, де живу разом із сім’єю.  Разом із дружиною Катериною Миколаївною, яка працювала в магазині продавцем, а нині в декретній відпустці, ростимо четверо дітей: Софію, Тетяну, Івана та Серафима. На батьківському подвір’ї звів нову хату, мама Галина Степанівна лишилася в старій, так що живемо поруч. Мої дівчата ходять ночувати до бабусі, там їм комфортніше, та й мамі веселіше, вона любить з ними погуторити, пригорнути до себе, чимось смачненьким пригостити. З бабусею їм найкраще, знають, що нічим сама не зобидить та й іншому не дозволить. Онуки під надійним захистом, мов курчата під крилом у квочки. Мама все життя пропрацювала в колгоспі, який припинив існування разом з імперською системою. Нині, як модно говорити, на заслуженому відпочинку. От тільки роки її старання, як і більшості сільських жителів, та, може, й міських, поцінували не дуже. Добре, що люди мають ще якийсь шматочок землі, де ростять городину та картоплю. А так навіть не знаю, як би вижили?.. Щоправда, не всі дають раду порати невеличкі клаптики-наділи.

– На жаль, така сьогодні реальність, яку маємо змінювати разом кожен на своєму місці. Ось, приміром, стали Ви головою сільради і, зрозуміло, не сиділи, склавши руки, щось робили, аби односельцям почувалося комфортніше. Раз довірили, то довіру треба випавдати.
– Знаєте, відразу навіть важко щось сказати, – щиро зізнається наш співрозмовник. – Що вдалося зробити, оцінити можуть лише люди. Хвалити сам себе не звик. Як тільки прийшов, відразу почав займатися дорогами, почав підсипати їх білоющебеневою сумішшю. Зробили це на відрізку не менше двох кілометрів. Шлях з с. Проход до Жирич вдалося заасфальтувати. Там колись асфальтували, але покриття давно стало непридатним. Проїхати тудою стало проблемно. Грошей витратили достатньо. І не тільки з бюджету сільської ради, але й з обласного. Одночасно з підсипанням доріг провели вуличне освітлення. Досі його не було. Добре, що не був байдужий і наш народний депутат Степан Івахів. 
Що ще? Спільно з людьми огородили сільське кладовище. Гроші виділила сільська рада, допомогли коштами і люди. Спільними зусиллями зробили добру справу. Усі дуже задоволені, бо ж там, як кажуть, наші батьки, діди і прадіди. Ніхто ж, опріч нас самих, не проявить піклування про місця спочинку наших предків. Вважаю, що люди задоволені, в іншому випадку вони не обирали б мене депутатом. Проголосували за мене багато, якщо порівняти з іншими претендентами.



– Сергію Петровичу, під опікою старости, як і голови сільської ради, і далі залишаються як заклади освіти, так і культури та медицини… А грошей на все – мало.
– Традиційно поліські села є багатодітними. Жиричі у їх числі. Сьогодні в місцевій школі, яка споруджена ще у вісімдесятих роках (цьогоріч вона відсвяткувала сорокарічний ювілей),  навчається понад 400 учнів. Навчання однозмінне. У 2019 р. розпочали добудову садочка, яка вийшла на фінішну пряму. Сподіваємося, до кінця року відсвяткуємо новосілля. Цей двоповерховий освітній заклад розрахований на 100 діток. Місць поки що достатньо. Ясельна група не дуже чисельна. Мені приємно спостерігати, що село розвивається, молодь не поспішає покидати обжиті місця. Стараються будувати власні оселі. Знаєте, якби покращилася ситуація з роботою, то і силою нікого не вигнав би звідси! Сьогодні масовий виїзд на заробітки є найболючішою проблемою, якою мали б найбільше перейматися урядовці. Буде робота тут, багатшими ставатимуть бюджети всіх рівнів. Поки що чимало наших земляків, які відзначаються сумлінням та працьовитістю, зміцнюють економіки інших держав. 

– Зрозуміло, що в сільських людей одна надія на землю, яка споконвіку служили їм годувальницею. Тільки ж не завжди вирощене можна збути за оптимальною ціною, аби мати хоч якийсь зиск. Поки що в державі нема чітко розробленої програми розвитку приватного аграрного сектора економіки. Через те один рік люди сіють чи садять одне, наступного інше.
– Цілком слушно. У 2010-12 рр. наші люди захопилися морквою. Цю культуру вирощувало кожне господарство. Сіяли і пів гектара, і гектар. Морква була в ціні, і люди навіть непогано заробили. Дехто навіть техніку придбав.

– Фермерство у Вашому окрузі потрохи приживається?
– Знаєте, я сказав би, що цей процес у зародковому стані. Маємо родину фермерів, яка вирощує моркву, у цьому році зайнялися капустою. Мають її кілька сортів. Вирощують також баклажани, хоча ця технічна культура дуже примхлива, вона потребує до себе чимало уваги. Курчат, як кажуть, восени рахують.

– Сергію Петровичу, за рахунок чого наповнювався бюджет сільської ради у період Вашого головування?
– Його поповнювали підприємці, окремі з них мають кілька машин, у тому числі й «фури», люди у нас законослухняні та працьовиті, вони регулярно платили податок на землю. Сума виходила солідна. Бюджет сільської ради сягав майже півтора мільйона.

– Заготівельники до Вас навідуються за картоплею?
– Безперечно, і зараз машина стоїть у селі. Платять 4-4,5 гривні за кілограм. Добре, що картопля в цьому році вродила непогано. Але ціна людей не задовольняє. Торік платили 6-7 грн за кілограм. Тепер хочуть нажитися на селянах... Розумію, що ринок є ринок, але ж працю кожного треба оцінювати по-належному. Сільським людям живеться не просто, все заробляють важкою працею, в більшості ручною, бо ж далеко не всі мають техніку.

– Скажіть, яку першочергову мету Ви визначили для себе, коли очолили старостинський округ?
– Зробити хочеться дуже багато, але все впирається у фінанси. Треба було б дозаасфальтувати 150-метровий відрізок дороги та прокласти 300 метрів тротуарної плитки. Стукаємо в різні двері, аби віднайти необхідних 3 млн грн на цю дорогу, господарем якої є Служба автомобільних доріг. Ми готові зробити її за програмою співфінансування, бо це ж для наших людей. На найближчій сесії буде виділено 100 тис. грн для співфінансування. Наш голова громади Віталій Бірук особисто клопотався, щоб цей відрізок включили в перелік цьогорічних об’єктів. Є надія, що так і буде. 
У Жиричах також потрібно перекрити частину школи. Проєктно-кошторисна документація розроблена. Віталій Іванович їздив у Луцьк, аби допомогли коштами. Приємно, що керівництво області з розумінням поставилося до прохання. Правду ж кажуть: коли стукати, то двері відчиняють. Далі продовжуємо займатися дорогами, окремі місця підсипаємо. Не припиняються роботи з освітлення вулиць у населених пунктах округу, де необхідно, міняємо лампочки.

– Де розміщенні ваші освітні заклади?
– Про школу у Жиричах я вже казав. Вона в моєму старостинському окрузі найбільша У Проходах своя школа, в якій навчається 210 учнів. У  Конищах та Комаровому відповідно 120 та 60 дітей навчається. Старшокласників із цих населених пунктів возять у Ратне та Рокитне. Голова громади також шукає можливості, аби в нормальний стан привести дорогу з Комарово до Ратного. Будемо просити наших депутатів, аби її зробити.

– Розкажіть про культурно-масову роботу у селах округу.
– Гордістю Жирич є будинок культури, де, окрім директор, є також художній керівник, який має 0,5 ставки. Це молода та талановита дівчина, яка опікується ще одним закладом культури, де має повну ставку. На жаль, при нинішній пандемічній ситуації якісь масові заходи проводити небезпечно. Тож щось загадувати наперед не будемо. Краще працюватимемо.

Степан ШЕГДА, Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Віктора РАЙОВА: Віталій Бірук (ліворуч) та Сергій Вашестюк.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (7) - 63.6%
Пізно (1) - 9.1%
Яка різниця? (1) - 9.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (1) - 9.1%