Війна навічно залишає рубці у вашому серці…

Війна навічно залишає рубці у вашому серці…

Я завжди з гордістю розповідаю людям, що я народилася і виросла у м. Луганську, на Донбасі, або, як я його називаю, «дикому Сході» України. Коли ти говориш людям, що війна з Росією триває вже більше семи років, а ти втратила рідне місто, будинок, частину родини, вони зазвичай кажуть: «Мені дуже шкода…». Але насправді це не так. Це проста ввічливість. Було б набагато чесніше сказати: «Мені важко уявити, через що тобі довелося пройти». Тому дозвольте мені розповісти, через що ж нам довелося пройти.


Відчуття справедливості

У березні 1992 року я народилася в бідній сім’ї анестезіолога (гірничорятувальника) з вищою медичною освітою та бухгалтерки з середньо-спеціальною освітою.


Мого тата та його брата, який збила на смерть автівка в початковій школі, виховувала мама, бо їхній тато був алкоголіком, який гамселив свою дружину та дітей. Врешті решт, він пішов. Мій тато мусив попрацювати, щоб вижити. Яким би важким не було його життя, він вступив на бюджет у медичному університеті в Луганську – одному з найсильніших медичних навчальних закладів країни.


У моєї мами нічого не було, коли вона вийшла заміж за мого тата. Батьки, мабуть, вважали, що подарувати їй килим на весілля — гарна ідея. У неї не було власної квартири, машини або чогось іншого, що могло б допомогти їй жити нормальним, незалежним життям. Вона вийшла заміж за мого тата пізно – можна сказати, її вже вважали «старою дівою». Я народилася, коли мамі було 30, і це вважалося дуже пізно. Я ледь не померла під час пологів. Дуже талановита гінекологиня врятувала мені життя. Нещодавно я запитала у мами, чому вона не вступила до університету. Вона сказала, що не вважала себе достатньо розумною. Це зовсім не дивно. Як можна вірити в себе, коли поряд ніхто не вірить?


Як я вже писала, моя сім’я була бідною. Справді бідною. Зрозумійте мене неправильно: ми жили в квартирі мого тата, у нас була їжа, одяг і навіть трохи хороших людей поряд. У нас був телевізор і магнітофон. Коли у моїх так званих друзів були ігрові приставки, відеоплеєри, мені доводилося ходити до них, щоб подивитися фільми чи пограти. Але мені цього вистачило, жодних нарікань. Мої батьки дали мені все необхідне, щоб бути здоровою і щасливою, але були занадто чесними, щоб заробляти гроші.


Я була наймолодшою ​​дитиною у своєму дворі. Мене ніхто не любив, бо вважали занадто серйозною і з дорослою поведінкою. Одного разу, коли зі мною не хотіли грати, я навіть сказала дівчині-підлітку, що вона «безсердечна». Сміливо, правда? З мене посміялися від всього серця (виявилося, що серця в них таки були). Ще один дуже «приємний» спогад: мені 4 роки, а старші діти розповідають татові, що я програла їм гроші. Не пам’ятаю, чи сварився тато, але гроші їм точно віддавав. Дивно, що він вірив їм, а не мені. Але ще більш дивним було те, що старші діти навіть мали комп’ютери та свіжий ремонт у своїх квартирах. Проте вони брехали і брали гроші мого тата, які він заробив, рятуючи життя.




Зараз я лише з сумом посміхаюся, коли це згадую. Навіть тоді моє почуття справедливості переслідувало мене, щоб усі могли цькувати мене за це.


Флер СРСР

Але це історія не про цькування. Це був лише невеликий вступ, щоб ви зрозуміли, наскільки бідною була моя сім’я, а також наскільки жорстоким і розділеним було суспільство, як відсутність освіти вплинула на розвиток громади, як наркотики вбивали підлітків і руйнували сім’ї. Це суспільство, в якому я виросла. Донбаське суспільство без ідентичності, без амбіцій і без майбутнього. І я зрозуміла декілька днів тому: війна почалася набагато раніше, ніж ми думаємо.


Хтось колись сказав, що для знищення людства потрібно знищити систему освіти. Це правда, і українці відчули це як ніхто. Людьми, які недостатньо освічені, дуже легко маніпулювати. Вони довіряють пропаганді та неправдивим новинам, довіряють своєму ворогу, який вдягає маску святого миротворця.


Донбаські школи були джерелом для американських трилерів і драм. Навчальні програми були російською мовою з вчителями української, які не могли скласти речення державною мовою країни, в якій жили. Це були викладачі, які отримали дипломи в СССР за спеціальністю «Російська мова». Вчителі, які могли схопити вас за волосся і повернути вашу голову, бо ви розмовляли зі своїми однокласниками під час пояснення. Вчителі, які були настільки психічно неврівноваженими, що виводили дітей у коридор і били за погану поведінку на уроках.


Дітям було не легше. «Плоди кохання» дівчат, які не мали статевого виховання і завагітніли в підлітковому віці, діти-наркомани у батьків-алкоголіків, діти, які починають займатися сексом у 7 класі, – я була свідком всього цього. У мою школу №54, де я пережила 9 класів, діти приходили з однієї причини: дочекатися перерви, щоб піти за школу покурити або поцілувати старшокласника або побитися з кимось.


Література, яку ми читали, була перекладена російською або написана росіянами. Пушкіна вважали генієм, а українська література поринула в забуття. Пам’ятаю, як я розповідала «Бородіно» і пишалася, що можу все вивчити напам’ять. На зовнішньому незалежному оцінюванні я б взагалі нічого не знала про українську літературу та історію України, якби не мала репетиторів.


У часи виживання в школі я почула «Океан Ельзи», українську рок-музику. Думаю, що це було вперше під час Помаранчевої революції. Це кардинально змінило мій світогляд. Я повернулася обличчям до бунтівного київського духу і відтоді слідую за ним. Саме так я почала писати вірші українською. Мене постійно запитували, як я так добре розмовляю українською – я ж з Донбасу. Мене навчили українські пісні.




Не кажи мені, що ти не розумієш

Ми були небезпечно близькі до Росії та доступних залізничних сполучень Луганськ – Москва. Українці з Заходу їдуть до Польщі, Румунії, Угорщини, шукаючи кращого життя у збиранні полуниці. На Донбасі у нас був найпростіший варіант – поїхати до Росії. Моя старша зведена сестра не розглядала інших, більш складних шляхів. Коли мені було 6 років, вона завагітніла, зробила аборт, бо її хлопець був наркоманом, і поїхала до Москви на заробітки – продавати одяг.


Через деякий час вона приїхала до нас у гості. Важко сказати, що більше змінилося, її вимова чи сприйняття «братерства» Росії та України. Нам казали, що ми «брати», але вона приїхала і не зрозуміла української. Точніше, робила вигляд, що не розуміла, і навіть трохи кепкувала з цього приводу. Це був один із дзвіночків, які голосно пролунали в моїй голові: щось не так. Якщо кажуть, що ми «брати», а наші мови лунають однаково, то чому ми розуміємо росіян, а вони нас не розуміють? У той час це доводило мене до сказу. То був момент, коли я не знала, що таке пропаганда, але відчула, що вона працює; Росія докладала неймовірних зусиль для переконання росіян, що вони є нацією номер один у світі. І це спрацювало з моєю сестрою на ура. Продаючи одяг на відкритому ринку навіть взимку, замерзаючи так, що пальці рук і ніг не рухалися, вона все ще вважала, що Росія — найкраща відповідь на всі її молитви.


Це те саме, що зараз відбувається на Донбасі: Росія вбиває українських солдатів, мирних жителів, руйнує будинки, а потім привозить якусь гуманітарну допомогу, дає російське громадянство, щоб створити ілюзію, що вона також приносить мир, що вона хоче захистити людей. Телебачення, радіо та інші медіа повторюють, що у людей Донбасу «російські душі». Ні, у них просто промиті мізки.




Світле майбутнє

Незалежність. Здається, я вперше дізналася, що це таке, коли була немовлям. Б’юся об заклад, що своїми крихітними ручками я вперше схопила не чийсь палець, а викрутку. Звичайно, у бідних людей немає нянь. Діти залишаються на роботі з батьками. Усі колеги мого тата добре знали мене. Досі пам'ятають цей сильний запах сигаретного диму і радянського приміщення. Зате тепер я можу користуватися молотком, лагодити водопровідні крани та різдвяні вогники та навіть робити ремонт. Але повернемося до справи.


Переглянувши новини про Помаранчеву революцію та послухавши українські пісні, єдине, що ти можеш зробити, це боротися за своє світле майбутнє. Якщо коротко, я приїхала до Києва з мамою в липні 2009 року, щоб вступити до Київського національного університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю 6.030301 Журналістика. Юнацький романтизм творить дива. Починаєш уявляти, що робота в газеті насправді може змінити ситуацію. Не в Україні. Коли ти нарешті розумієш, що не хочеш писати про панд, коли в країні війна, ти змінюєш професію або залишаєшся в науці та викладанні. Тому я вирішила зробити друге. Ніколи не йди, поки не спробуєш.


Війна з Росією почалася у 2014 році, на моєму першому курсі магістратури. Спочатку ми втратили мобільний зв’язок. Іноді не могли зв’язатися з родиною тижнями, іноді місяцями. Ми постійно хвилювалися і не могли поїхати до рідного міста. Снаряди, трупи, брехня, блокпости, скасовані поїзди, зруйновані мости – це взагалі танцює в голові, коли не знаєш, чи твоя мама ще жива. У серпні 2014 року, як бонус до браку грошей і їжі, я зламала руку. Тривога продовжувала зростати.


Моя мама тижнями не мала мобільного зв’язку, тож я збиралася поїхати на передову. Зі зламаною рукою. А що тут такого? Я хотіла привезти маму до Києва. У 2014 році їй було 52, і вона відмовилася кудись їхати. Сусіди казали, що вона не повинна їхати до Києва, бо «Каті потрібно влаштовувати своє життя». Впевнена, ці люди відправляють своїх батьків до будинків літніх людей. Мені знадобилося 6 місяців, щоб переконати маму. Мої батьки були давно розлучені на той момент, і мама зустрічалася з колишнім однокласником. Вона ховалася в холодному підвалі. Вона не мала нормальної роботи, не мала нормальної їжі. До речі, коли вона приїхала до Києва, я повезла її в гіпермаркет. Вона ще добре пам’ятає те відчуття, коли хотіла придбати все!


До того, як російські окупанти прийшли до Луганського національного університету внутрішніх справ імені Едуарда Дідоренка, моя мама була архіваріусом, заробляла достатньо грошей на життя. У неї був власний город, де росли картопля, огірки, помідори, капуста, кабачки, яблука, сливи, фундук і т. д. Тепер вона дуже яскраво згадує, як еленерівські вилупки зібрали всіх на плацу і цілилися в людей з автоматів. Співробітникам університету повідомили, що вони «відсторонені», оскільки «відтепер університет є базою “ЛНР”». Моя мама досі роздратована. Тих хлопців вона називає не інакше як «ссикунами». Вона досі не може зрозуміти, як молодий чоловік цілитися в жінок 40-60 років. Чому? Хто їм дозволив? Хто їх змусив? Хто їм заплатив?


Тоді, після так званих референдумів, відомий магазин «АТБ», було перейменовано. Нова назва — «Народний» (але народу чомусь потрібно було платити). Якийсь час моїй мамі довелося там працювати, щоб заробити гроші. Валюта була змінена на російський рубль. Росія крок за кроком окупувала українські території і досі контролює їх.


У лютому 2015 року моя мама нарешті зламалася. Вона більше не могла цього терпіти. Вона не бачила змін. Вона взяла нашого кота Леопольда і приїхала до Києва 1 березня 2015 року.




Внутрішньо знеславлені

Я нікому не казала, що мама приїде. Навіть подруга, яка жила зі мною, не знала. Я боялася комусь розповісти, бо все могло провалитися. Ми були налякані, але готові до викликів. Було зрозуміло, що нелегко почати нове життя в 52 роки, не маючи нічого, крім кота. Але ми вирішили зробити цей крок.


Моя мама відмовилася їхати з Луганська без Леопольда. Вона купила йому закордонний паспорт, спакувала найнеобхідніше, забрала кота, віддала ключ від нашого будинку чоловікові, з яким зустрічалася, і поїхала з Луганська. Це була активна фаза війни, тому треба було перетнути кордон з Росією, приїхати до Белграда, побути там кілька годин (якщо точніше, то мама з Леопольдом пробули там 7 годин), а потім в’їхати в Україну на Харківщині. Поїздка тривала 36 годин і коштувала приблизно 1000 грн (квиток на поїзд Луганськ – Київ коштував 120 грн).


Після приїзду мами ми поговорили з подругою. Я запропонувала три варіанти: ми шукаємо нову квартиру, а вона залишається; вона шукає нову квартиру, а ми залишаємося; або ми разом шукаємо двокімнатну квартиру. Подруга, звісно, ​​була не задоволена. Я не звинувачую її. Хоча вона могла б бути добрішою до моєї мами. Врешті-решт, ми посварилися, вона з’їхала через місяць, і відтоді ми більше не спілкувалися. Але я все ще вдячна їй за те, що вона підбадьорювала мене і навіть допомагала фінансово, коли я найбільше цього потребувала. Щодо ставлення до мами і реакції на ситуацію – було б більше розуміння, якби подруга зіштовхнулася з такими ж проблемами, але я їй бажаю ніколи такого не знати.


Після того, як я втратила подругу, почалися веселощі. Я навчалася в двох університетах з однією стипендією (700 грн) і контрактом (5000 грн за семестр). Офіційного працевлаштування годі було й бажати. Ми мусили платити 3000 грн за оренду і приблизно 1500 грн за комунальні послуги. Мій хлопець кинув мене, тому що побачив у мамі проблему, мої друзі покинули мене, тому що я був бідною веганкою і жила з мамою. У травні 2015 року я мала пройти передзахист магістерської роботи, але вона була не готова. Більше того, мені доводилося постійно підбадьорювати маму. Перші місяці були пеклом. Ніхто не хотів брати її на роботу. Мама була розчарована, сумна, іноді навіть плакала. Вона була готова повернутися до Луганська. Кожен роботодавець хотів мати працівників не старше 35 років. В одній компанії ( «Українська архівна компанія»), де моя мама хотіла працювати архіваріусом, сказали, що вона «занадто повільна» і стара для цієї роботи. Вони запропонувала їй зарплату 1500 грн. У той день моя мама дуже плакала. Було боляче дивитися, як радянщина змусила нас повірити, що життя людей зупиняється в 40 років. Моя мама повторювала, що вона лише створює проблеми і що було помилкою приїхати до Києва, бо вона тут нікому не потрібна. Вона помилялася, бо була потрібна мені. Я не могла дозволити своїй мамі знову ховатися в підвалі. Вона досі підскакує від феєрверку.


Перше, що ми з мамою зробили – зареєструвалися як внутрішнього переміщені особи. Ми мали бути офіційно внутрішньо переміщеними особами для отримання фінансової допомоги від уряду. Щомісячний платіж становив 432 грн і це було дуже кумедно. Ці виплати могли отримувати лише працевлаштовані особи. Якщо ви не працевлаштувалися протягом 6 місяців, виплату зменшували до 239 грн, а потім взагалі призупиняли. Кожні півроку потрібно було реєструватися та надавати довідку з місця роботи і копію трудової книжки. Спочатку ми відповідально проходили перереєстрацію, стояли в довжелезних чергах, але через рік послали соціальні служби до біса. 400 грн вистачало на два візити до супермаркету в 2016 році, але на їжу для сім’ї не вистачало навіть на два дні.


Через два місяці після приїзду мами я була настільки виснажена і зломлена психологічно, що захворіла і втратила голос на тиждень. Ніхто цього не бачить, але війна назавжди залишає рубці на вашому серці і біль у ваших очах. Моя мама втратила надію. Ми все глибше і глибше поринали в борги і змушені були закласти все золото, яке у нас було – сережки, ланцюжки, гарні каблучки. У травні 2015 року я влаштувалася на роботу вчительки-асистентки в Британській міжнародній школі. Спочатку нам вдавалося щомісяця вносити відсотки ломбарду. Але потім маму знову звільнили, ми втратили все золото. Майже щодня мені телефонував мій науковий керівник і за два тижні змусив закінчити магістерську роботу. Він не знав, через що ми проходимо, але незважаючи на це допоміг.


Скільки б проблем не було, ми завжди слідкували, щоб кіт залишався живим і щасливим. Чи були у вас у житті такі моменти, коли вам потрібно було вирішити, хто сьогодні їсть – ви чи ваш кіт, – адже у вас є гроші лише на пакетик котячого корму або хліб? Ось як погано було. І от нарешті мережевий супермаркет прийняв маму на роботу і ми могли хоча б платити за квартиру і нормально харчуватися.


Леопольд помер 25 вересня 2021 року у віці 11 років. Він був єдиним сонечком, яке нагадувало нам про життя в Луганську. І ми зрозуміли, що не маємо нічого свого. Це було настільки гнітюче, що важко було припинити плакати. Цей кіт був членом родини, пройдена разом історія разом в Луганську, і в Києві. Він перетнув веселку, і 16 жовтня 2021 року нове кошеня знайшло мене в лісі. Тепер ми багаті; у нас зараз маленький Лакі – велике щастя. Залишається тільки сподіватися, що одного разу я скажу мамі: «Дивись, мамо! Це наш власний будинок». Я також сподіваюся, що колись зможу купити їй золоті сережки, щоб повернути хоча б щось втрачене.




Шляхи вкриті травою

Я б збрехала, якби сказала вам, що наша родина повна. На жаль, війна нас розлучила, а пропаганда розділила на два табори. Один табір – з промитими російською пропагандою мізками, а другий табір підтримує українську сторону.


Коли моя мама приїхала до Києва, я повезла її в Карпати, в Івано-Франківську область. Вона була такою наляканою! Пропаганда в Луганську запевняла, що українці на Заході України вбивають російськомовних людей. Як же здивувалася моя мама, коли вона розмовляла російською, а люди були з нею добрими та ввічливими! Тоді вона вперше зрозуміла, що Росія їм дійсно брехала.


З татом було не так просто. Він поїхав до Херсона зі своєю мамою і прожив там близько року. Він пройшов курси перепідготовки і підвищення кваліфікації в Києві, а потім влаштувався на роботу в Херсонській лікарні. Потім він познайомився з внутрішньо переміщеною жінкою з Первомайська (Луганська область).  Вони побралися. Для тата це був четвертий шлюб. Через вплив дружини, син якої залишився на окупованій території, вони повернулися на окуповану територію, оскільки дуже важко почати все спочатку, не маючи нічого свого. Там вони вважають, що Росія рятує життя, а Україна вбиває свій народ. Їх важко звинувачувати. Мій тато завжди легко піддавався впливу. Його мати маніпулювала ним до дня своєї смерті. Недарма він довіряє російському телебаченню. Але він все одно мій батько. Я буду з ним спілкуватися, незважаючи ні на що. Втратити сім’ю через злісного карлика з нездоровими імперіалістичними амбіціями було б справді безглуздо.


Не рівень освіти змушує нас довіряти фейковим новинам, а рівень довіри до людства загалом. Зрозуміло, що не варто вірити тому, хто говорить про братерство, а потім стріляє вам у спину.


У 2019 році ми поїхали на окуповану територію, щоб забрати частину своїх речей (книги та фотографії) і нарешті відвідати нашу родину на Великодні свята. На дорогах чомусь було щось жахливо схоже на російське «ГИБДД». Валютою був російський рубль. Людей змушували міняти автомобільні номери, щоб переконатися, що вони не можуть виїхати з «республіки» на таких автомобілях. Діти, яким виповнилося 14 років, отримують паспорт «Луганської народної республіки», а єдина країна, яка приймає ці паспорти, – Росія. З цими паспортами нікуди, крім Росії, не поїдеш. Викладання в навчальних закладах проводиться російською мовою. Українська мова є факультативом. Історію України переписує Росія. Діти змушені залишатися в «республіці» або їхати до Росії навчатися в університетах. Деякі молоді люди рятуються від того пекла без майбутнього, вступаючи до українських вишів через спеціальні освітні центри «Крим–Україна» та «Донбас–Україна». Менше з тим, російська пропаганда надзвичайно сильна, настільки сильна, що важко повірити у можливість її зупинити.




Але давайте продовжувати спроби. Знаєте, поруч із моїм будинком в Луганську є ​​колія. Її використовували для транспортування вугілля з Шахтоуправління «Луганське». Зараз наш будинок частково зруйнований, а колія вкрита травою. Так важко знайти дорогу додому, коли шляхи заховані. Можливо, колись наші серця підкажуть, як повернути те, що у нас було.


Катерина СОКОЛОВА.

На фото авторки: на подвір'ї рідного дому; піаніно, котре залишилося там; залізниця, де нічого не їздить; пейзажі Катеринівки; Катерина Соколова; попереду мінне поле…


Від редакції. На Волині проживає чимало родин вимушено внутрішньо переміщених осіб. І в кожної з них - своя історія про життя там і тут. Ми надаємо можливість висловитися всім. Якщо, звичайно, люди зможуть поділитися сокровенним так, як це зробила Катерина Соколова.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (7) - 63.6%
Пізно (1) - 9.1%
Яка різниця? (1) - 9.1%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (1) - 9.1%