→Рубрики →Колонка редактора

З ким дружить путінська голова?

Неадекватна поведінка правителя РФ Владіміра Путіна та не прогнозований хід подальших дій щодо України все частіше примушують замислитися: чого домагається цей претендент на пост російського імператора?

Сказати, що ця людина просто з’їхала з глузду – легше всього. Але тим самим ми розпишемося у власній безпорадності. Бо Владімір Владіміровіч насправді дуже розумна людина. Тільки геній розуму спрямований виключно на створення зла. І тут – найбільша проблема. Бо Владіміра Путіна, який ніколи не зупинявся перед найкривавішими методами розв’язування політичних проблем як усередині своєї країни, так і за її межами, спонукає до агресії та втручання у внутрішні справи як нашої держави, так і інших суверенних країн, якийсь особливий чинник.

Звичайно, довготривале сидіння в ГСВГ (російська абревіатура «Групи радянських військ у Німеччині) на посаді другорядного співробітника КГБ у німецькому містечку Потсдам та споглядання на «залізну завісу», яка саме в цьому місці розділяла не лише саму Німеччину на ФРН і НДР, але й Європу на світ демократії та тоталітаризму, не могло не накласти відбитку на цю доволі примхливу та манірну натуру. Ну, а сусідство кагебешного офісу (зберігся й до сьогодні) з історичним будинком, де влітку 1945-го Сталін, Черчіль та Трумен ділили між собою не лише наш континент, але й увесь світ, підсвідомо підказувало майбутньому російському Президентові, що в цьому житті все вирішує сила.

На офіційному сайті глави Росії розміщено повний текст липневого виступу ВВП перед своїми підлеглими, де він, торкаючись інших тем, мимоволі озвучив власну версію того, що відбувається в Україні, а також умотивував свої дії щодо нашого народу.

Ось що сказав Владімір Путін (мовою оригіналу):

«Однако сегодня в мире всё чаще звучит язык ультиматумов и санкций. Само понятие государственного суверенитета размывается. Неугодные режимы, страны, которые проводят независимую политику или просто стоят на пути чьих-то интересов, дестабилизируются. Для этого в ход идут так называемые цветные революции, а если называть вещи своими именами – просто государственные перевороты, спровоцированные и финансируемые извне.

Конечно, упор делается на проблемы внутри стран. Проблем всегда достаточно, особенно в нестабильных государствах, в несостоявшихся государствах, государствах со сложным режимом. Конечно, проблемы всегда есть, только непонятно, зачем использовать эти проблемы для полной дестабилизации и развала стран, что мы часто видим в последнее время в различных регионах мира.

Часто ставка делается на радикальные, националистические, а то и просто на неофашистские, фундаменталистские силы, так, как это происходило, к сожалению, во многих странах постсоветского пространства, и то, что происходит сейчас на Украине, практически то же самое – то, что мы сейчас видим.

Люди пришли к власти вооружённым антиконституционным путём. Да, после переворота провели выборы, но странным образом почему-то во главе государства опять оказались те, кто финансировал либо осуществлял этот переворот. А часть населения страны, которая не согласна с таким развитием событий, также силой пытаются подавить без всякой попытки провести хоть какие-то переговоры.

А перед Россией при этом чуть ли не ультиматумы выставляют: или позвольте нам часть этого населения, которая и этнически, и культурно, и исторически близка к России, уничтожить, или мы будем в отношении вас вводить какие-то санкции. Странная логика. И, конечно, она абсолютно неприемлема»…

Як бачимо, Владімір Путін вважає сам і намагається переконати інших, що насправді в усіх бідах України винна складна міжнародна обстановка, де править сила, а також ми самі, оскільки посміли всупереч волі Кремля самі вирішити, чи мав право Віктор Янукович і надалі керувати нашою державою. Тому російська агресія в Україну – не випадковість, а закономірність, яка виникла після війни в Ічкерії (Чечні) та Грузії. А путінські теревені про якийсь там захист інтересів російськомовних східняків, які «історично, культурно та етнічно» є нібито близькими до Росії, це не більше, ніж фіговий листок, що прикриває сороміцьку кремлівську правду. Бо нацистський фюрер здійснив анексію Австрії з таким самісіньким аргументом: мовляв, там живуть такі ж самісінькі німці, але штучно відділені від Німеччини. А сам кремлівський диктатор під час серпневої, 2008 р., агресії в Грузію, вже навіть не намагався говорити про якусь там спорідненість з абхазами та осетинами (бо вони і не слов’яни, і не православні!), а пояснив усе іншими аргументами: мовляв, влада Грузії всіляко переслідує національні меншини, ті звернулися за допомогою до Росії, а остання, у свою чергу, має виконати свій миротворчий обов’язок у стратегічно важливому для неї регіоні…

Тільки що сталося потім? Ніким не визнані утворення (як і Придністров’я, силоміць вирване з лона Молдови), потерпають від економічної розрухи та тотального зубожіння. Крім російських військ у гірських районах та замків кремлівських олігархів на узбережжі Чорного моря, нічим іншим кремлівська хунта після анексії цих територій не вирізняється. Власне, така ж доля очікує й Крим, де щодня затуркані ворожою пропагандою та вражені власною відсталістю люди все більше будуть відчувати свою нікчемність та третьосортність.

Проте нам усім від цього не легше. Путін і ті, хто за ним стоїть, ніколи не відмовляться від зазіхань на Україну. Він терзатиме нашу державу, намагаючись якщо не повністю її проковтнути, то з’їсти, розділивши на шматочки. А це означає одне-єдине: тільки боротьба здатна принести нам успіх.

Володимир ДАНИЛЮК.