Руслана ДИБЕЛЬ: «Захотілося щось зробити для своєї мрії»

Руслана ДИБЕЛЬ: «Захотілося щось зробити для своєї мрії»

У цьому році комунальному санаторію «Лісова пісня», що в шацькому с. Гайове на березі чудового озера Пісочного, виповнилося 50 років. І – очевидний факт: це одна з найвідоміших і найавторитетніших здравниць в Україні.

Про сьогодення та майбутнє цього лікувально-оздоровчого закладу говоримо із його директоркою, заслуженим лікарем України Русланою Дибель. Свого часу вона із золотою медаллю закінчила Павлівську середню школу, відтак було навчання у Чернівецькому медичному інституті. Там зустріла свого судженого Володимира Дибеля – нині депутата обласної ради, генерального директора КНП «Любомльське ТМО». На запрошення тодішнього керівника санаторію Миколи Шидловського подружжя приїхало на Волинь. З тих часів їхні долі тісно пов’язані із колективом санаторію. Руслана Дибель розпочинала свою кар’єру медичного працівника тут терапевтом, два десятиліття пропрацювала заступником директора санаторію з медичної частини. Дбала про розвиток і модернізацію лікувальної бази, комфортне проживання і харчування пацієнтів, підбір персоналу. З 8 лютого 2018 року очолила цю відому здравницю. 

– Руслано Євгенівно, «Лісова пісня» від свого заснування відіграє важливу роль у житті поблизьких населених пунктів, зокрема, й села Мельники. З санаторієм пов’язані долі чи не кожної сім’ї. Тривалий час тут працювали моя мама Горпина Федорівна і батько Назар Степанович. Мабуть, Ви, як керівниця, ще й встигли підписати йому, як ветерану, декілька подяк, якими він і гордився, і шанував. Думаю, такі за вашим підписом є у багатьох мельниківців. Шанувати своїх працівників Ви умієте. У цьому переконуюся на День села Мельники, яке мої односельці святкують на храмовий празник праведниці Анни 7 серпня. Щороку до дня села Ви також нагороджуєте і своїх працівників, які тут живуть…
– Щонайперше скажу Вам, що незалежно від того, чи це жителі Мельників, Піщі, Затишшя, смт Шацьк чи якогось іншого села, якщо вони є нашими працівниками, то ми в певній мірі відповідальні за них. Ви повинні зрозуміти, для мене основним пріоритетом є, якби там не було, звичайно, санаторій. 
Ми повинні тут створювати хороші умови для проживання, харчування, лікування, дозвілля самих відпочиваючих, але люди, які тут працюють, також повинні бути на першому місці. Тобто, для мене дуже важливо, щоб вони почували себе, мов би у якійсь великій родині, мали відчуття захищеності. Дуже важко зараз цього досягнути... У минулому році санаторій почав працювати тільки з половини липня, бо був закритий за рішенням місцевої і обласної техногенних комісій... Хоч ми, як медичний заклад, мали б працювати, але нам з якихось причин цього не дозволили... Я з великим острахом переживала за людей: а як же і за що вони зможуть жити? А дізнавшись, що держава пообіцяла для певних підприємств – незалежно від того, будуть вони працювати чи ні, при умові заключення своєчасних угод зі службою зайнятості – виплачувати дві третини заробітної плати, але не більше мінімалки, одразу ж таку угоду підписали. Ми приклали максимум зусиль, – Руслана Євгенівна говорить це емоційно і співпереживально, – щоб потрапити у цей перелік закладів, аби всі люди були захищені. І тільки тепер, через 10 місяців, люди змогли отримати ці кошти. Ми всі співпереживаємо за їхні сім’ї. У селі Мельники живе дуже багато наших працівників. Є три основних населених пункти – Мельники, Піща і Шацьк, які постачають нам кадри. У Мельниках свято завжди відбувається якось дуже гарно, грандіозно, з підходом, правильно, широко, як кажуть, на всі груди. Ми із задоволенням туди їдемо. 

– Особливо хочеться  подякувати Вам за дуже високий і людяний барв Вашої душі: надали матеріальну допомогу хлопчині, мати якого загинула під час грози від блискавки. Якось навіть подумалося, що ми, жителі села, забули про його долю, а Ви нам нагадали, що є така дитина, є така сім’я. Спасибі Вам.
– Знаєте, у цій сім’ї – не тільки цей хлопчик, є й інші діти. Але вони перебувають у школі смт Головно. Їх забезпечує необхідним держава, а безпосередньо ця дитина проживає з бабусею і, звичайно, їй дуже важко. Є батько, але без мами, й сім’ї як такої фактично нема. Хотілося цю дитину виділити, показати, що ми пам’ятаємо про його маму. Цій сім’ї допомагаємо постійно. І не тільки цій. Стараємося підтримувати усіх дітей із менш забезпечених сімей. Щороку проводимо для них свято школярика. Допомагаємо і пенсіонерам. Хто б до нас не звернувся, навіть коли санаторію дуже важко, намагаємося якось десь викроїти якісь кошти і допомогти. Бо ми стараємось жити проблемами тих людей, які у нас працюють або ж працювали. Ви ж побачили тільки цю прилюдну частинку... 

– Скільки працівників має санаторій у літній період?
– Майже 270. Є династії, трудяться цілі сім’ї. Взимку ця кількість зменшується. Але ми стараємося так вибудовувати нашу діяльність, аби всі, хто працював влітку, ішли на біржу праці. Відділ кадрів дуже ретельно стежить за тим, щоб термін стажу таких працівників був не менше півроку, щоб вони могли побути на біржі, а щойно в когось закінчується граничний термін, ми одразу забираємо його знову на роботу. 

– А Ви, як керівниця, задоволені своїм медичним персоналом, кухарями, культпрацівниками, прибиральницями, сантехніками, будівельниками? Це ж майже 270 людей! Не так і просто ними керувати.
– Коли ти починаєш надавати певну послугу, хоча зізнаюся, мені дуже не подобається це словосполучення стосовно медичної сфери. Ми надаємо медичну допомогу. Але сьогодні чомусь вона «послуга». Хай буде послуга. Ми ж санаторій незвичайний. Ми ще є великим реабілітаційним центром. У нас люди після інфарктів та інсультів, після травм, з ревматологічними різними захворюваннями, з цукровим діабетом –  їдуть до нас прямо з лікарні зі своїми лікарняними листками. Їдуть на оздоровлення. Звичайно, коли вони потрапляють після лікарні до нас, то кажуть: «Боже, як тут добре кормлять!». Я розумію, що в лікарні по-іншому харчують, бо там зовсім інші кошти. Ми ж закладаємо на харчування стільки коштів, щоб люди були задоволені харчуванням на всі смаки. Щоб покращити харчування, ми також проробляємо дуже багато роботи. Укладаємо угоди із підприємцями і постачальниками продуктів. Щонайперше, при цьому нас цікавлять якість і ціна. Якщо немає якості, ми не будемо говорити з цією людиною, навіть якщо й підписали угоду. Якщо ціна нас не влаштовує або якась вона завелика, ми скасовуємо з цією людиною угоду. Ми їздимо до Ковеля, у Львів, інші великі міста, шукаємо продукти, які були б якісними і водночас не надто обтяжливими для гаманця, бо в Шацьку на все  дуже високі ціни. Так само й щодо проживання. Стараємося постійно покращувати побут людей. Бригада будівельників працює впродовж усього року: весь час проводимо ремонти. Іноді думаю: «Коли ми вже з них вийдемо?!». Але будівлям санаторію вже півстоліття, їх потрібно постійно ремонтувати, осучаснювати. Так само багато уваги приділяємо самій лікувальній базі. Тому що тут працюють прекрасні спеціалісти, хороші, чуйні, досвідчені медсестри. У нас є своя родзинка: ми розробили грязеве родовище і на його базі створили власне грязеве відділення, маємо фітоаплікації, яких більше ніде нема. А ще застосовуємо для лікування більше 60 трав. 



– То хто ж вони – сучасні цілителі «Лісової пісні»?
– Кожен із наших лікарів та медсестричок має фахову освіту. Здобували її в різних вишах. У нас є випускники Чернівецького медінституту, а тепер вже університету, є із Вінниці, Львова і Тернополя. Розумієте, неважливо, хто і де здобував профільну освіту. Це та освіта, яку ми отримали спочатку. Багато залежить від того, як цей фахівець розвивається потім. Адже можна закінчити на відмінно медичний факультет, а потім не знайти себе у медицині. У нас фахівці дуже хороші. Практично всі лікарі, хіба що комусь стажу не вистачає, – з вищими категоріями. А щоб здобути вищу категорію, потрібно постійно стажуватися, їздити на курси підвищення кваліфікації. Ми на це не шкодуємо ні грошей, ні часу. І бажання у наших фахівців також предостатньо для цього. Минулий 2020-й коронавірусний рік був своєрідним, не можна було кудись їздити, всі конференції проходили онлайн. Але, на моє велике здивування, за цей час наші лікарі отримали стільки сертифікатів з підвищення кваліфікації, що я була вражена. Звісно, запрошуємо різних спеціалістів і до себе, тут відбуваються дуже цікаві пізнавальні конференції. Ось і тепер, наші 2 психологи поїхали до Полтави  на двотижневий тренінг, який проводить Центр психічного здоров’я та психосоціального супроводу Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) спільно з університетом Джонса Гопкінса (JHU, США).  Санаторій – це те місце, куди приїжджає багато відомих фахівців з різних сфер діяльності. У тому числі – і з медицини. Багато кандидатів і докторів медичних наук, науковців, дуже цікавих людей. До речі, у нас працює і свій кандидат медичних наук.

– Хто ж це?
– Це Олена Іванюк. Вона закінчила Чернівецький медичний інститут, там захистила дисертацію і все ж вирішила долю поєднати зі своєю малою батьківщиною, адже народилася і виросла у с. Гаївка. Тут працювали її батьки і вона повернулася у санаторій і продовжує тут свою діяльність. Олена Петрівна зараз завідує загально-терапевтичним відділенням і реабілітаційним центром по неврології.

– Хотіли б ще когось назвати?
– Хотілося б, та боюся когось не згадати, щоб не образилися, бо всі лікарі і медсестри заслуговують на добре слово. У нас працюють цілі сім’ї. Ось, для прикладу, сім’я Лопошуків: це і кардіолог Тетяна Володимирівна – завідуюча лікувально-діагностичним відділеннями і кардіологічним центром, сюди ж прийшов і її син Петро Іванович – зараз завідувач центру по цукровому діабету. Це й Ірина Миколаївна Жмурко. Вона молодий прекрасний спеціаліст. Чуйна, гарна, самодостатня. Окрім професії терапевта, опанувала ще й фах УЗД-діагноста. У нас працює прекрасний спеціаліст Володимир Дубневич. Це людина, до якої їдуть з усіх усюд. Він безпосередньо займається лікуванням хребта і супутніх хвороб. Молодець, просто хороший спеціаліст. Це і досвідчений лікар Мирослава Демчунь, Роман Бобик, який прийшов до нас зі Згоран і заслужив уже хороший авторитет. 

– Свого часу саме санаторій був піонером травматології. Багато хто скептично дивився, чи справиться «Лісова пісня» з такими людьми? Але чув і таку думку, що хворі, які отримали травми, з надією їхали до вас на реабілітацію.
– У нас є травматологічна реабілітація з ревматологією, і дійсно, знаєте, тут всі умови є, щоб вона була. Грязі, підводне витяжіння,  ударно-хвильова терапія й інше. Доступність для інвалідів, кілька стаціонарних номерів для візочників. Тут сьогодні є прекрасний спеціаліст Андрій Бондаренко, котрий паралельно працює ще й у Любомльській лікарні. Він зумів поєднати ці два лікарські заклади. Можливо, тут є і свій плюс, тому що він також дуже добрий клініцист. Людина, яка працює в клініці і бачить, що відбувається з переламаною ногою, рукою чи чимось іншим, приїжджаючи сюди, вже знає, що потрібно робити далі, як реабілітовувати, яку процедуру призначати. Це вже досвід. До речі, до нього також їдуть усі жителі Шацька. Часто мені телефонують і питають: «Коли приймає ваш травматолог?». Я не забороняю йому лікувати, бо розумію, що медицина стає все менш доступною для простої людини. Не так просто сьогодні простій людині, і це буде з часом все важче і важче, потрапити на прийом до вузького спеціаліста, тому що сімейні лікарі акумулюють усе на собі. Вони вважають, що самі можуть розібратися з цим і не завжди відсилають до вузького спеціаліста, коли навіть у цьому є нагальна потреба. Нічого не маю проти сімейних лікарів. Це система так працює. Люди знають куди їхати за допомогою стоматолога, знають, як і де до них ставляться і де можуть допомогти. Я не забороняю їх лікувати. Кажу: «Приймайте цих людей, надавайте їм допомогу».



– Ви активно працюєте з Одеським інститутом курортології  у справі водолікування, зокрема, використання власної мінеральної води…
– Це ціла історія, вже й кіно можна знімати. Ми відновили свердловину мінеральної води, яка була законсервована більше 30 років, із того часу, як працював тут головним лікарем Ярослав Грицак. 

– Дивовижна історія. Розкажіть...
– Коли він працював тут останні роки, задався ціллю, не знаю, як це починалося, але вони віднайшли тут мінеральну воду. Причому дуже високої мінералізації – 75%. Життєві обставини Ярослава склалися так, що він пішов із санаторію, а свердловину накрили звичайною куфайкою і забули. Якби ця мінеральна вода була піднята  ще тоді, доля санаторію була б дещо іншою, бо це міг бути бренд – мінеральна вода «Лісової пісні». Так само, як це трапилося з мінеральною водою у Моршині і Трускавці. Але склалось по-іншому.  Коли мене призначили виконувачем обов’язків керівника, на порядок денний постало питання, що десь тут, на території санаторію, є свердловина. Розпочала її пошуки. Де вона?.. Покликала старожилів, і вони мені розповіли цю історію, показали місце і свердловину, накриту куфайкою, яка вже зовсім зотліла. 

– Буде ця вода найближчим часом?
– Санаторій вже вклав серйозні кошти, щоб ця вода була. Пророблено велику роботу. Нам у цьому суттєво допомогла облрада. У Львові ми віднайшли старі документи, які були вже на той час зроблені, де досліджена ця вода. Але ж з того часу пройшло багато років і ніхто не підтвердив, що на сьогодні ці документи ще дійсні. Тож розпочали усе з нуля. Знову зв’язалися з Одесою, по-новому пройшли  шлях біохімічного дослідження цієї води. Тепер перейшли вже до другого етапу. Нам довели, що ця вода має дуже хороші лікувальні властивості. Окрім того, що вона має велику мінералізацію і хорошу лужну формулу, у ній є ще й бром. Сьогодні вода із бромом дуже потрібна для реабілітації ветеранів АТО/ООС та інших категорій. Їх багато. Час же мобільний, наше сьогодення не обходиться без стресових ситуацій, люди знервовані. То ж сьогодні ми вже на етапі клінічного випробовування. Що це означає? Вода з цієї свердловини піднята і вона вже у наших ваннах – це для зовнішнього використання, а також маємо дозвіл на її розведення для того, щоб люди почали її пити. Потрібно ще клінічно довести, що вона досить помічна, хороша для людей, чим ми зараз і займаємось. Вода залягає на глибині понад тисячу метрів. Це дуже глибоко. Вода надзвичайно високої мінералізації і якості. 
Але у нас є ще й інша вода – в озері. Це вода зі сріблом і гліцерином. І хто б що б не казав, якщо на слух не хоче чути, то нехай на дотик спробує. Не потрібно ні мила, ні шампуню – м’яка, приємна. Доказом цьому є чимало методик, які ми розробляли безпосередньо щодо лікування самою водою. Скажімо, пускали на електрофорез... Або й в озері лікували людей... Були такі методики... І заживали трофічні виразки, лікувалися псоріатичні захворювання (сонце плюс вода). Тому сьогодні так серйозно стоїть питання, щоб цю, ще одну цілющу воду, яку нам Бог дарував, запустити у наш басейн. Щоб його добудувати, п’ять разів подавали проєкти на ДФРР. Чотири рази були вже на межі проходження, та весь час потрапляли в резерв. У 2020 р. ми стали єдиним переможцем на Волині. Один проєкт, який переміг, – це добудова спортивно-оздоровчого комплексу з басейном. Але прийшов коронавірусний рік, і всі гроші, які потрібні були на співфінансування добудови басейну, спрямували на лікування цієї страшної хвороби. Та й вимоги були непрості: 50 відсотків співфінансування при вартості басейну понад 30 млн... Звідки у такий рік область могла задіяти 15 млн на «Лісову пісню»?.. Все ж, думаю, цього року наш проєкт буде розглянутий і він стане переможцем, бо цього усі хочуть. Мені думається, що довкола цього прагнення об’єдналися і депутати облради, і представники законодавчої і виконавчої влади, не кажучи про наш колектив. Всі, хто нам бажає добра, зичать, щоб цей басейн запрацював, цілюща вода озера Пісочне потрапила туди і цілорічно могла лікувати людей.

– Пригадую, що свого часу досить змістовну нараду проводив Ігор Палиця, відбувалися міжнародні транскордонні конференції. Як керівник санаторію, усвідомлюєте, що Ви вже не просто директорка, а ще й важлива людина, яка може впливати на регіональний розвиток цього краю? Чи вдається ставити такі питання?
– Кожна людина – особистість. Керівник будь-якого закладу, особливо ж обласного рівня, звичайно ж, має певний вплив на місцевому та обласному рівнях. Це залежить, мабуть, і від авторитету закладу, який він очолює, і від самої людини щось залежить. 
Не приписую собі якихось особливих заслуг, що на щось можу впливати. Радію з того, що якимось чином безпосередньо люди, які набагато розумніші і впливовіші від мене, звертають увагу на заклад, в якому я працюю. А це великий плюс. Надзвичайно вдячна Ігорю Палиці. Для нього цей санаторій також у пріоритеті. Вдячна голові обласної ради і депутатам всіх рівнів. Не знаю, чи варто про це казати, але хотілося б, більш близьких стосунків в розумінні проблем «Лісової пісні» з депутатами  Верховної Ради, які мають пряме відношення до нашого санаторію. А це Степан Івахів, до виборчого округу якого входить Шаччина, та Ігор Гузь, який опікується Згоранами, а ви знаєте, що у наше підпорядкування передали колишній протитуберкульозний санаторій. Вдячна  В’ячеславу Рубльову, який ніби й не має відношення до нас, бо це не його округ, але щораз  намагається чимось допомогти. 

– Скільки людей у вашій здравниці оздоровлюється за рік?
– Влітку санаторій завантажений повністю, всі місця зайняті. Це зазвичай 420 чоловік. У нас є ще сто місць у Згоранах, але вони використовуються на правах кемпінгів і готелю, які працюють тільки влітку! Лікувальна база там відсутня, харчування надавати не можливо, санітарно-гігієнічні норми не дозволяють. У «Лісовій пісні», якщо рік хороший, оздоровлюється до 5 тис. людей. Варто розуміти, що ми медичний заклад, готельних послуг як таких не надаємо. Ми не зацікавлені у відпочивальниках, які хочуть приїхати до нас на день-два. Хтось просить продати їм путівки просто на відпочинок. У нас такого нема. Лікування з путівки не вилучається і, як показує практика, це правильно. Якщо людина навіть приїхала на відпочинок, та знає, що може у нас пройти діагностику і пролікуватися, вона цим користується. Піде поп’є фіто-чаю, сходить на масаж, пройде якусь іншу процедуру, а потім розповідають, що і не знали, що в «Лісовій пісні» можна так оздоровитись.

– Ви надзвичайно висока і благородна людина. Буває хтось свої невеличкі образи за великі подає, за щось дрібне може гніватися роками чи сваритися, а Ви: «Мені все рідне!».
– Це сварливе – дрібне, мішура. Воно все проходить, а добрі справи залишаються. Із часом, можливо, нас уже не буде і люди будуть порівнювати, хто на що був гаразд, яке добре діло зробив. Ось хочу згадати Бориса Клімчука. Він стільки зробив для Мельник. Казали: «То він дорогу до своєї дачі побудував...». Де Борис Петрович, а де дорога?!

– Він залишив по собі не тільки дорогу, дитячий садок, нову електролінію з нічним освітленням для мельниківців, а й добру пам’ять. 
– Він любив це село. Любив людей.

– Риторичне, можливо, питання: санаторію виповнилося 50 років, потрібні оновлення, кошти на реконструкцію і навіть капітальну добудову. Чи вірите у майбутнє?
– Буде воно дуже гарне. Згадаєте, моє слово. Через кілька років це буде зовсім інша  «Лісова пісня»!

Розмову вів Сергій ЦЮРИЦЬ. 
На фото: Руслана Дибель з головою обласної ради Григорієм Недопадом.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (64) - 87.7%
Пізно (2) - 2.7%
Яка різниця? (2) - 2.7%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (4) - 5.5%