Сьогодні була… окупація

Сьогодні була… окупація

Рівно 75 років тому, 18 вересня 1939 р., у Луцьк, а згодом і на всю Волинь вступили московські війська, яких спочатку, вихваляючи, називали «визволителями», а потім, проклинаючи, «першими совєтами»…

Історія має здатність повторюватися. Якщо не у вигляді трагедії, то як фарс. Тому дрібні сепаратистські прояви у Криму та на Донбасі, впавши на благодатний ґрунт реваншистських устремлінь Кремля та на нашу спільну безвідповідальність, проросли зернами братовбивчої війни та необхідності збройного захисту від агресії «старшого брата». Але ситуація, яка відбулася на Волині рівно 75 літ тому, фактично нічим від нинішньої не відрізнялася!

Не знаючи, що «визвольний похід» червоноармійців у Західну Україну є лише результатом сепаратних домовленостей між режимами Гітлера та Сталіна від 23 серпня 1939 р., частина населення нашого краю піддалася на кремлівську пропаганду і, замість того, щоби зі зброєю в руках зустріти коричневих та червоних агресорів, почала знищувати… державу, в якій жила! Друга Річ Посполита, звичайно, не була ідеальним середовищем для існування православних українців, проте порівняно з нацистськими концтаборами чи більшовицькими голодоморами саме вона стала острівцем, на якому наші пращури змогли вижити та зберегти генофонд патріотизму, працелюбності та віри.

То чому ж представники багатьох непольських національностей, які жили на Волині до 1 вересня 1939 р., не йшли на німецько-польський фронт, щоб відбити агресію з Заходу, та не націлювали зброю на Схід, звідки 17 вересня почала насуватися червона армада? Першими в Луцьк, до речі, увійшли підрозділи 36-ї танкової бригади та 45-ї стрілецької дивізії, які взяли в полон понад 9000 польських військовослужбовців.

Характерну особливість того періоду відтворює Галина Стандик у статті «Від окупації до окупації», яка оприлюднена на інтернет-сторінці «Німецької хвилі» 21 серпня 2009 р.:

«Очевидець подій, професор Ярослав Шашкевич, пригадує: «Був дуже помітний поділ за національностями. Поляки були дуже пригнобленими. І те, що ми спостерігали – навіть самогубства серед офіцерів. Реакція українців – насторожена, хоча були села, які радісно зустрічали Червону армію. А от євреї – вітали дуже, бо розуміли, що з приходом німців було б нелегко, і це могло означати кінець».

А чому у дуже багатьох випадках саме місцеві загони вчиняли щодо польського війська та представників цивільної влади злочини, які межують із геноцидом? У книзі «Вірити занадто боляче…», упорядник Володимир Данилюк, яка побачила світ у луцькому видавництві «Ініціал» 1995-го, у щоденнику священика із с. Романів Луцького р-ну Максима Федорчука є такі факти:

«19 вересня. Аж нараз приїжджає ровером посланець і сповіщає, що недалеко Червона Армія. Йде з Олики на Луцьк. Натовп зарухався. В кожного очі загорілися. Розвідка – і нарешті зашуміло-загуділо радянське залізо… «Слава Сталіну! Ворошилову! Тимошенку! – невпинно лунало з уст селян… Зіпсував настрій один червоноармієць, який, повернувшись до народу, голосно сказав: «Ори, ори, еще плакать будеш…». Кожен ці слова тлумачив по-своєму, а загальна думка така: то, мабуть, якийсь контрреволюціонер затесався між чесних бійців…

А 20 вересня сталася немила історія… Романівська міліція затримала польських утікачів. В двох авто було 4 особи. Знайдено біля біженців малу зброю і досить багато коштовностей. Усі речі розграбовано. Для людського ока деякі дрібнички роздали людям. Виводили цих, як виявилося, інженерів на катування до фігури на роздоріжжя. В дикунський спосіб знущалися над нещасними людьми. Ця картина зробила дуже гірке враження на людей»…

Схожою була картина й у багатьох інших містах та селах області. Рупор більшовицької партії – газета «Правда» – 26 вересня 1939 р. сповістила:

«Коли Червона Армія наближалася до Луцька, «отці міста» почали вербувати трудящих у місцеву міліцію, підпорядковану магістратові. Але робітники… створили свій комітет, озброїлися і, не чекаючи вступу в Луцьк червоноармійських військ, приступили до захоплення пошти, в’язниці і поліцейських дільниць. Пошту охороняли поліцейські і стражники. Робітник цегельного заводу Длугош і з ним ще 5 осіб увійшли в будинок пошти… Робітники сміливо атакували поліцейських. Один із поліцейських був убитий, інший – поранений».

А в Любомлі червоний ревком створили 18 вересня. З допомогою місцевих добровольців борці за радянську владу заарештували місцеву цивільну владу та правоохоронців.

«Робітнича гвардія кількістю до 150 осіб відбила два напади поліції на місто, з 18 до 23 вересня роззброїла кілька польських військових частин і забрала обоз із продовольством. Використавши його для допомоги тодішнім політв’язням, що поверталися з різних тюрем Польщі», – свідчить відомий радянський дослідник Іван Заболотний у книзі «Нескорена Волинь» (Львів, «Каменяр», 1964 р.).

Він же ж наводить й інші факти «червонізації» Волині:

«В місті Олика ревком арештував польського магната Януша Радзивілла. На станції Олика селяни затримали військовий ешелон і передали його Радянській Армії».

«Рожищенські комуністи Г. І. Мичик, К. І. Томашевський та інші 17 вересня створили ревком і загін робітничої гвардії, до лав якого того ж дня вступило близько 300 осіб. Ревком роззброїв поліцію, арештував представників польських місцевих властей і оголосив встановлення Радянської влади в містечку. Під командуванням К. І. Томашевича загін успішно відбив напади польської поліції, роззброїв кілька військових частин».

Але всі ці й інші неподобства та злочини виявилися лише «квіточками». «Ягідки» від Берії та Сталіна прийшли слідом: за кілька місяць відбулася тотальна націоналізація та конфіскація, десятки тисяч людей були заарештовані чи вивезені в райони Крайньої Півночі та Сибіру, всю повноту влади обійняли структури КП(б)У, які опиралися на багнети каральних органів та ховалися за лаштунками «рад народних депутатів». І так навіть недосконала польська демократія поступилася на Волині місцем тоталітаризму «культу особи».

На превеликий жаль, серед нашого населення виявилося чимало тих, хто з власної ініціативи та з більшовицьким поривом кинувся в обійми «нової влади», яка, здавалося, приречена на швидку поразку, проте протрималася аж до серпня 1991-го… Власне, рудименти минулого дошкуляють нам і досі. Тому правду люди кажуть: «Ви як на Волинь приперлися в тридцять дев’ятому, так від вас досі позбавитися не можемо!».

Володимир ДАНИЛЮК.

На фото: радянський пропагандистський плакат осені 1939 року, де озброєний «визволитель» стискає в обіймах беззбройного «визволеного», а Сталін нагадує: «Наша армія є армією визволення трудящих»…

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (306) - 85.7%
Пізно (13) - 3.6%
Яка різниця? (8) - 2.2%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (16) - 4.5%
Мені байдуже (13) - 3.6%