З європейським прицілом

З європейським прицілом

 «Волинська ягідка»: здобутки та перспективи

Ягідництво – один із наймолодших напрямків сільськогосподарського виробництва на Волині. Кілька десятиліть тому тут з’явилися промислові плантації смородини, малини, поричок. Ними професійно займаються як знані підприємства, великі виробники, так й невеличкі підприємці та фермери.

Наймолодшою ягідною справою, втім, вважається вирощування лохини або ягоди високорослої. Волинська область, завдяки своїм грунтам, вважається найбільш перспективною для цієї культури. В Україні друга за величиною плантація лохини зараз знаходиться у витоках Прип’яті на землях Шацької ТГ Ковельського р-ну. Ініціаторами створення ТОВ «Волинська ягідка» виступили депутати обласної ради В’ячеслав Богдан та Володимир Бондар.

Про вплив ягідництва на розвиток цього краю, зокрема, й становлення, діяльність та перспективи розвитку самого підприємства журналісти громадського-політичного часопису «Волинська газета» говорили із директором ТОВ «Волинська ягідка» Василем Голядинцем.

– Василю Володимировичу, так вийшло, що останній раз ми з Вами спілкувалися, коли Ви були головою Шацької районної державної адміністрації. «Волинська газета» тоді надрукувала інтерв’ю. З того часу відбулося чимало змін. Уже нема названого р-ну, нема ні адміністрації, ні інших органів районного рівня. Чим Ви займалися у період реформ, як складалося Ваше життя, доля?

– Ще до того, як зайняти пост голови райдержадміністрації, я багато років попрацював головою Грабівської сільської ради. Тричі обирався на цю посаду. Коли запропонували очолити райдержадміністрацію, я не відмовився. Два з половиною роки був головою.

– Це сприяло надбанню більшого досвіду, адже значно розширилися рамки впливу на різні сегменти діяльності.

– Звичайно. Відкрилися зовсім інші можливості. Виникло бажання щось змінити, поліпшити, збудувати. Хоча два з половиною роки – період не значний, але, вважаю, що очолювана мною команда попрацювала досить плідно. Бачили, що можна зробити набагато більше, й бажання таке жило з нами, але все впиралося у фінансові можливості, вони обмежували нашу діяльність. Оскільки наш р-он вважається екологічно чистим, саме таким хочемо його зберегти, вдалося започаткувати будівництво каналізаційних мереж на території Шацького р-ну, зокрема, в самому райцентрі та с. Світязь, Пульмо. Адже маємо пишатися, що маємо перлину світового значення – озеро Світязь. Маємо його оберігати і створювати всі умови, аби й люди могли змістовно відпочивати, й природа від того не страждала. Нам вдалося започаткувати приведення до належного стану набережної, яку ще треба розбудовувати й розбудовувати. Вона не повинна бути така одна лише в с. Світязь. Подібні мають з’явитися і з боку с. Пульмо та інших населених пунктів, які знаходяться навколо озерного плеса. У цьому напрямку треба дружно та спільно працювати владі та бізнесу, керівництву Шацького національного парку. Було б дуже добре, якби до такого гарного інфраструктурного проєкту долучилася і громадськість. Адже він в інтересах усіх людей не тільки даного регіону, всієї України і навіть зарубіжної спільноти. Треба зробити так, щоб сюди хотілося приїжджати.

– Думка слушна. Ми пригадуємо, що у Вас була хороша співпраця з Польщею.

– Ми, хоча зараз не на державних посадах, займаємося суто господарськими питаннями, але й далі підтримуємо зв’язки з поляками. Спілкуємося, в окремих питаннях консультуємося. Живемо по-сусідські, тож маємо дружити та допомагати один одному. Світ глобалізується, прогресує у своєму розвитку, аби люди почувалися достойніше та економічно стабільніше. Те ж саме стосується і сусідів-білорусів, хоча на даному етапі стосунки дещо ускладнилися і стали напруженішими. Упевнений, що це тимчасове явище. З історії знаємо, що люди переживали ще не такі кризи. Та на зміну їм приходила філософія мудрості і життя входило у звичний ритм. Люди, яким випала доля бути сусідами, мають дружити та спілкуватися і розвивати свої території, на яких поселилися та працюють. Вони добре знають один одного, буває навіть родичаються. Жоден політик не в силах вплинути, тим більше поміняти природу людських стосунків та віками усталених звичаїв.

І в нас, і в білорусів, і поляків – одне бажання: жити в дружбі та злагоді і берегти те, що надбали покоління попередні та нинішні. Можемо поділити землю, але як поділимо небо чи природу, що нас оточує. Наше завдання берегти її для дітей та внуків, які йтимуть за нами. Маємо будувати, а не руйнувати. Ворожнеча нікому ніколи не приносила ні добра, ні достатку. Лише горе та сльози.

Повернуся знову до питання природи та екології. Коли прийшов на посаду голови райдержадміністрації, приїхали бізнесмени з пропозицією організувати на території р-ну випалювання деревного вугілля. «Знаєте що, хлопці, – кажу, – край цей не для того, аби ми забруднювали територію». «Ми у Вас створимо робочі місця». «Я не проти нових робочих місць, але тільки не в такому бізнесі, краще пошукайте собі інші території». Ми зробили акцент на туризм, екологію, садівництво... Зараз у нас найбільші площі американської лохини. Працює підприємство «Волинська ягідка», яке опікується флорою та фауною, інші відомі структури». Ягідництвом почали займатися й окремі фермери, які мають чималі площі. Не міг я переступити через свій принцип, батьків, до речі, також. Він усе своє свідоме життя боровся за чистоту екології Шацького краю, хоча це безслідно не минало. Є складнощі і в нас. Нічим іншим, окрім як рейдерською атакою, не поясню той факт, коли нас звинувачували у тому, що ми забираємо воду зі Світязя, тому озеро міліє. Робилися й інші, на перший погляд благовидні речі, аби припинити роботу підприємства. При обласній раді навіть створили комісію, яка нічого грішного в наших діях не побачила. У той період склалися складні погодні та кліматичні умови. Кількість опадів була дуже низькою, що й призвело до зниження рівня води в Світязі. Обміління тоді зазнали і річки. Нині циклічність погоди помінялася, пішли дощі і все стало на свої місця. Наші канави, які прокладені серед рядків лохини, заповнені водою.

– Справа, якою Ви займаєтеся зараз, нова не тільки для Вас, але й багатьох жителів цього чудового приозерного краю, у той же час і необхідна, оскільки відкриває можливості і для росту економіки, і для росту добробуту людей, які матимуть роботу.

– Реформи відбуваються, навіть й адміністративні. Райони укрупнилися. Але повноваження, на моє переконання, надали більше громадам. За чиновниками районного рівня лишилися якби наглядові функції. Люди, які нині працюють в райдержадміністраціях, по суті, ніяких повноважень не мають. Добре, що утворена одна Шацька громада, яка має все для подальшого розвитку. А планка для Шацька завжди була завищена і вона такою буде і далі. Тут ряд баз відпочинку різного профілю, розвивається туристична інфраструктура, є непогана спортивна база. Сюди завезено чималий капітал, який має віддавати віддачу не протягом трьох-чотирьох місяців, а цілорічно. Для того треба зробити правильні комфортні умови. Друге, те, що в нас робиться, слава Богу, вже багато виконано. Робиться каналізація, проводиться світло. До того у невеличких будиночках були проблеми зі світлом, водою, каналізацією. Зрозуміло, що така ситуація не приваблювала інвестора. Тож ці складові потрібно прибрати. Адже коли серйозний інвестор приходить, він дивиться, які можливості є для розвитку бізнесу. Є, значить працює, нема – шукає кращі умови. Гроші бізнесу допомагають інтенсивніше розвиватися і територіальним громадам.

Нині на порядку денному є ще одне важливе питання – кадрове. Скажіть, хто сьогодні вчить керівників громади, які вперше прийшли на ці посади. У них же ніякого досвіду. Новій людині не так просто впрягтися в громадський віз та тягнути його в правильному напрямку. Державі їх варто було б навчити, аби вони не винаходили велосипед по-новому. Бо в декого після приходу до влади з’являється багато амбіцій. Гонор тут ні до чого, треба засукувати рукави і працювати. До кожного питання треба підходити з позицій державника. Іноді й приймати не дуже популярні рішення... Вони можуть не подобатися комусь. Керівник має бути не тільки добрим, а ще справедливим та вимогливим.  Адмінреформу провели, багато працівників з організаторськими здібностями позвільняли, а вони могли б прислужитися не одній громаді.

– Ви мимохідь згадали про свого батька Володимира Васильовича, котрому свого часу довелося боронити озерний берег Пісочного від «загарбання»  високопосадовцями. Стати на прю з владою відважився б далеко не кожен. Василю Володимировичу, розкажіть про це детальніше.

– Колись я вже розповідав про цю історію. Ще за часів Леоніда Кучми хтось, як писав Тарас Шевченко, неситим оком накинув на берег озера Пісочного. Там є досить гарне місце, яке влучно охрестили Піцундою. Якусь його частину зі шматком паркової території і хотіли прихватити, незважаючи на порушення земельного законодавства. Батько, на жаль, його вже зараз нема в живих, якраз і займався земельними питаннями. Він категорично заявив, що ніколи не поставить свого підпису під документом сумнівного походження. Батько завжди займав державницьку позицію і мав свою думку, яка, можливо, не завжди всім імпонувала. Закон для нього завжди був на першому місці, а ще мав повагу до кожної людини, вболівав за край, в якому народився, жив та працював.

– Тоді, свого часу він про це згадував з гіркотою, його кликали і в райдержадміністрацію, і в Службу безпеки, але на компроміс із власною совістю він не пішов.

– Якщо чесно, то всіх деталей не знаю. Радий, що батько не побоявся тиску ні з боку влади, ні з боку силових структур і в очах земляків лишився патріотом рідного краю. На той час він обіймав посаду начальника земельних ресурсів Шацького р-ну.

– Така позиція, напевно, у спадок від батька передалася і синові. Будучи головою райдержадміністрації, Вам доводилося також стикатися з питаннями земельного характеру, які були і лишаються досить  болючими для багатьох.

– Ви, знаєте, мене досі дивує позиція Держгеокадастру, який  колись в нас самовільно поділив землю на власний розсуд, не запитавши ні в кого думки. Так свого часу міг розпоряджатися тільки поміщик, який був повновладним власником певної території, яку отримував з волі царя-батюшки. Роздані ділянки «своїм людям» і неподалік озера Світязь, які мають кримінальну історію. Ми ж розуміємо, що ці ділянки виділялися не для того, щоб на них картоплю садити. Цим наділам необхідно міняти цільове призначення. На такі кроки я не пішов. Можливо, згодом хтось візьметься за це всупереч законодавству. Аби все внормувати, потрібно розробити містобудівну документацію, в якій передбачити, приміром, навантаження на те озеро, підвести туди каналізацію, зробити під’їзд. Роздати найлегше, але все треба робити з толком. Хаосу природа не терпить. Народ досить влучно сказав, що перш, ніж щось відрізати, треба сім разів подумати. Ми над цим замислюємося, коли разом з купіллю виплескуємо на вулицю і дитя. Те, що натворили держгеокадастровці, доведеться не один рік розплутувати керівництву територіальної громади, в якого і так клопотів хоч відбавляй. Проблема не виникла сама собою, її спричинили чиновники, які б мали стояти на сторожі держави, яка витрачала на ту братію чималі кошти. Як нині вийти з такої ситуації, я затрудняюся сказати. До мене, повторюся, підходили і просили перепрофілювати призначення земельної ділянки. Я казав чітко: поки не буде генерального плану, нічого підписувати не буду. Для того має бути юридична підстава.

– Василю Володимировичу, ми з Вашим татом досить часто обговорювали питання, як розвиватися Шацькому р-ну. Тут бідні поліські землі, багато води, болота. Він вже тоді заявляв, що цей край дуже сприятливий для розвитку ягідництва. Сьогодні Ви директор одного з найбільших в Україні цікавого підприємства, яке є екологічно чистим. Чи не простежується тут вплив батька?

– Мені важко сказати, чи позначився в даному випадку вплив батька. Іноді все стається мимо нашої волі. Покійний батько в мене був за освітою та фахом агроном. Тривалий період віддав сільському господарству, працював і на державних посадах. Добре розумів, що таке земля і що з нею робити. Він був щирим патріотом цього краю, повірте. Я також не уявляю цієї унікальної території з димовими заводськими трубами, якимись іншими шкідливими виробництвами, які б забруднювали повітря. У цьому році в мене був випадок з пасічниками. Є  тут підприємства, які займаються вирощуванням сої, іншої сільгосппродукції. Вони чимось покропили поля, нікого не попередили. Власники ж бджіл прийшли з претензією до нас, мовляв, ви потруїли бджіл. Пояснюю, ми лише вчора завезли джмелів і випустили їх для запилення ягідок. Як же ми можемо струїти  бджіл, коли апарати, з якими ми працюємо, для них не шкідливі. Тож і ми не повинні боятися тої ягоди. Такі випадки бувають непоодинокі та дуже цікаві (не втримується від посмішки наш співрозмовник). Наше ж завдання зробити такий продукт, щоб він був і смачний, і приносив користь для людей.

– Які методи використовуєте, щоб обігріти ягоди під час заморозків і тим самим підвищити урожайність плантацій?  

– Ми закупили спеціальні гармати, які стріляють парою. Вода на п’ятдесят відсотків розбавляється гліцерином. Гармата працює за принципом паяльної лампи. Вона розігрівається бензином, вода випаровується і в такій концентрації  утримується в повітрі на висоті п’ятдесяти сантиметрів. Палимо також вогнища, аби задимлювати плантації і таким чином обігріваємо кущі лохини. А ще дбаємо про те, щоб в меліоративних каналах було побільше води, яка у період заморозків випаровується і також створює своєрідний тепловий ефект над посадками. Використовуємо всі можливі засоби, аби зберегти урожай. Це основне наше завдання. Нема врожаю – нема зарплат. Гроші маємо тоді, коли реалізовуємо вирощену продукцію.

– Яка вартість однієї гармати, які маєте в наявності?

– Знаєте, коли подивитися на неї, то, здається, що це якась зайва річ. Але ціна досить достойна – чотири тисячі євро.  

– Скільки вогнищ треба запалити, щоб зберегти плантацію ягідника?

– Кількість різна буває, залежить від періоду та температурного режиму, а ще треба враховувати напрямок вітру. Він має спрямовувати дим на площі з лохиною. Так, нюансів є багато. Не така проста річ, як, здається, на перший погляд. Зрештою, складнощів у сільському господарстві завжди вистачає.

Володимир Голядинець пропонує нам оглянути плантації ягоди високорослої. Тож розмову продовжуємо і в автівці, і на плантаціях. І знову не обходиться без згадки про його тата – і вправного агронома, і експерта з земельних справ, і державника, бо ж свого часу він очолював Шацьку районну раду, й знаючого історика, краєзнавця, патріота рідного краю – Володимира Васильовича.  

– Ваш тато розповідав, що в давнину від Західного Бугу до Ратна через ліси вздовж Прип’яті йшла Наполеонівська дорога. Чи не до неї нас везете?

– Вперше від вас чую, мені батько про Наполеонівську дорогу ніколи не розповідав. Але що він любив і добре знав історію рідного краю, це факт. І я її люблю і непогано знаю, цікавлюся, аналізую, читаю книги. У мене й менший син захоплюється історією, хоч ходить тільки у 7 клас, та інколи запитує про такі речі, що й не знаєш, як йому відповісти. А ось про Наполеонівську дорогу чую вперше.

– Ми бачимо на території підприємства різну техніку. Яке її призначення?

– Тут і трактори, і коси, й вентилятори... Ось гірбицидна палка. Використовуємо її при забур’янені гребенів, щоб позбутися бур’янів. Ось зараз обкосили, бачите, тут чистота і порядок.

– У вас тут завжди все по-господарськи...

– У нас дуже правильні інвестори В’ячеслав Богдан і Володимир Бондар. По-другому у них не буде. І нас вони так привчають і це правильно. Якщо ми вже взялися працювати, то маємо робити все фахово, якісно, правильно.

– Василю Володимировичу, Ви й самі з такої сім’ї, починаючи від тата і мами, дідуся і бабусі, дружини, де всі любили і люблять порядок – і в домі, і в саду, і на городі. І ваш тато, попри державні клопоти, любив домашню господарку...

– Це правда. Батько дуже любив господарку і мене привчав до цього. Часто саме мені й доводилося все виконувати. Задач понаставляє і, як чиновник, поїхав по справах, а я остався менший, бо брат – старший, пішов вчитися, і вперед, до роботи... Я розумію, що таке поле... Коли прийшов з посади голови районної держадміністрації у поле, деякі люди думали, що я не розумію, що таке земля і як на ній робити. Кажу: «Хлопці, мені в полі довелося працювати з 6 класу». Навіть своїм дітям кажу: «Так діло не піде». Дід по маминій лінії Адам Петрович садив 35 арів картоплі, і в нас дома було під гектар... У діда були проблеми з ногами, він і зараз біля мене живе, 85 років дідові... Так ось, мені конем доводилося все обробляти...

– Розкажіть ось про цю плантацію лохини... – просимо, коли Василь Володимирович призупиняє свою автівку серед поля, на якому рівненькими рядочками висаджено кущі ягід високорослих.

– Ми називаємо її «Площа №3», заклали у цьому році. Разом з дорогами, лісосмугами, каналами тут 50 га. Праворуч – так звана П-2, закладка була у 2019 р., вже дала свій перший невеличкий урожай. А загалом маємо уже 200 га. Це друга за величиною плантація ягоди високорослої в Україні.

– Тут доволі гарно, моріжком можна й у футбол грати... Чи не заширокі міжряддя?

– Раніше ми їх робили шириною у 3,5 м, цього року прийняли рішення розширити до 4 м. 

– Чому?

– За десять років лохина так виростає, що при вужчих міжряддях обробити кущі технікою неможливо. Хоч ми й підрізаємо її, однак дуже кущиться...

– А як у світовій практиці? Мабуть, Вам доводилося бувати на подібних плантаціях не лише в Україні, а й за кордоном? Чотири метри – досить широке міжряддя, принаймні, в Ростані, де одна з перших плантацій, вони значно вужчі...

– Ми прийняли таке рішення самі... У нас були партнери з Білорусії – «Поліська журавіна». Це біля Пінська. Вони контролювали, розповідали, підказували. Їхнім плантаціям вже 25 років... Розміщені так само на болотах біля Прип’яті... Схоже і в Польщі. Я працюю два роки на посаді, а підприємство розпочало свою діяльність значно раніше. Тож більше про досвід знає наш інвестор В’ячеслав Петрович, який скрізь буває, цікавиться, переймає досвід, любить і знає цю справу. Ми виконавці. Але чому ми зробили чотириметрові міжряддя? Це була суто наша спільна ініціатива спеціалістів-агрономів, механіків, бо ми вже маємо досвід роботи на перших двох плантаціях... Ось заїдемо на П-1, там кущі вже більші і МТЗ-80 там вже не попрацюєш, потрібні малі трактори... Інакше буде збивати ягоди, догляди ж потрібно робити. Дехто просто не має землі і економить, щоб побільше посадити саджанців, одразу бере калькулятор і гроші рахує... Ще й не виростив, а гроші в нього вже пораховані. Вважає, чим більше саджанців, тим більшим буде прибуток... Не робім помилок. Коли кущ розростеться і буде працювати на повну потужність, він і віддасть вам більше. Чим більше кущів росте в лісі, це не значить, що там буде ще й добрий врожай.

– Скільки саджанців в одному рядку?

– На 1 гектар, якщо застосовуємо схему 1,2 м між саджанцями в рядку та 4 м в міжряддях, виходить 2400 саджанців.

– У лісі на 1 гектар висаджують до 8 тис. саджанців...

– Ці культури не порівнюються. У мене ж перша освіта лісівника, добре знаю, що і як потрібно робити у лісі...

– Тут бачимо прокладені труби. Це у вас зрошення?

– Так, все автоматизовано...

– Лохина росте на нагорнутому грунті. Яка його консистенція?

– Ми завозили сюди щепу, тирсу і торф у кожен рядок, перемішували усе, маємо спеціальний гребенеукладач, який вкладає плівку і поливочнустрічку й нагортає ось такий гребінь..

– А культивуєте через кожен місяць?

– Тут тільки посадили, а на весні міжряддя засіємо травою. Також буде суміш із конюшиною... Конюшина – це й азот, і добрий медонос, бо ми ще хочемо зайнятися й бджільництвом, завести власну пасіку. Це потрібно для нашої рослини, бо коли працює бджола, а ми ще купуємо і джмелів, бо джміль працює у більш холодну пору, бо якщо бджола вилітає при +7-8  градусах, то джміль при +4 вже працює і має довший хоботок, що добре для лохини, бо квітка у неї велика. Наша місцева бджола, щоб запилити її, спершу надкушує квітку і тоді тільки може зробити цю дію.

– Тобто не завжди джміль – і трутень?

– Він працівник і дуже хороший. Ми беремо до себе «на роботу» джмеля голландського. Бачив, що й біля Києва є підприємці, які цим займаються. Ми ж уже два роки працюємо з голландцями.

– Ідеально вироблена площа... Хто цим займався?

 – За це хочу подякувати нашим працівникам. Ми розпочали тут роботи ще у лютому. Скрізь ріс ліс, лоза, було болото. Фактично за шість місяців зробили цю площу силами своїх та найманих працівників. Це дуже великий об’єм.

– У вас тут вже все технологічно відпрацьовано. Втім, хотілося б дізнатися, чи не плануєте у майбутньому для підживлення використовувати сапропель, який свого часу розпочали видобувати на озері Прибіч, що неподалік?

– Що таке сапропель, добре знаю. Зустрівся з цією проблематикою, ще будучи сільським головою. Може й завдячуючи мені, цей завод там і побудували.  З його директором Ігорем Середюком ми в дуже добрих стосунках. Свого часу було два озера – у Шацькому і Старовижівському р-ні, де планувався видобуток сапропелю. Але, як завжди, зустрілися з бюрократичними моментами, як це буває, комусь дати, комусь не дати... Я переконав місцевих депутатів, що Прибіч потрібно рятувати від замулення і на своєму рівні робив все, щоб завод був побудований і розпочав очищувати озеро. Зараз призупинилася його діяльність, бо міняються власники. Вони роблять сапрогум... Це стимулятор росту. Чим він хороший? У стресових ситуаціях, будь-то заморозки, паводки, інші якісь негаразди, ним можна обробляти і саджанці краще переноситимуть ці стресові ситуації. Поки що ми по цьому питанню ще не співпрацюємо, але в планах такі задуми є.

– Василю Володимировичу, а як щодо рибного господарства, маєте ж стільки каналів... Усі вони по вінця наповнені водою...

– Це мережа ще радянських меліоративних каналів. Три роки тому їх почистили, доглядаємо, дивимося, щоб не заростали і вони продовжують служити добрій справі. Коли багато води, ми її спускаємо у Прип’ять, в іншому випадку намагаємося її зберегти, накопичуємо у каналах і дощову воду, і від танення снігу. Загалом же, ми дуже уважно моніторимо погоду. Якщо бачимо, що попереду нас чекає посушлива пора, закриваємо канали і намагаємося воду берегти. Коли задощило, води надміру, ми її скидаємо у річку. Щодо риб, то у  нас є стави, куди ми запустили і рибу... Тож можна й з вудочкою посидіти... Така можливість у нас є, були би для цього час і бажання. Але рибництво, як підприємницька діяльність, у нашій статутній діяльності не прописане.

– Мабуть, у сезон достигання ягід вам дошкуляє місцеве птаство?

– Найбільшими любителями ягід є шпаки. Щоб стримати їх апетит, ми обзавелися яструбами... Вони цілком справляються із захистом ягоди... І в минулому році, і в цьому шпаки ці ягідники обминають. Хоч зараз є господарства, які роблять всілякі страшилки, щоб вони не прилітали, і ми також їх закупляли для захисту ягід, та найкраще з цим завданням справляються яструби. Їх, до речі, підприємливі люди назумисне розводять саме для захисту ягідних плантацій. Та в нас є свої яструби, які живуть на цій території у природі і ми дякуємо їм за захист.

– То вони у вас «на зарплаті»?

– До речі, й така платна послуга є... Це коли зумисне привозять яструбів для захисту. Наші ж живуть у природі...

– А як захищаєте плантації від бобрів?

– Буває, що гідротехніки змушені розбирати їхні дамби, особливо, коли все заллє водою.

– Василю Володимировичу, може й не зовсім доречною буде наша аналогія, та все ж хочемо поцікавитися таким. Ви маєте дружину Наталю, дітей, знаєте, їх характери, що вони люблять, що ні... А як з чорницею високорослою? Ви казали, що вона не терпить ранніх весняних приморозків, а як переносить спекотні і дощові дні? Це ж вибаглива культура...

– Вона любить вологу, але не терпить, коли її заливає водою. Коли в природі все нормально відбувається, є і дощик, і сонце, це добре не тільки для людей, але і для кущів лохини.

– Для кого плануєте продавати ягоду?

– Поки що працюємо з українськими підприємцями – Київ, Одеса, Харків, Львів... Але націлені і на Європейський ринок. Такі напрацювання уже є.

– А чи не плануєте на базі вашого підприємства збудувати якийсь консервний цех, налагодити виробництво вина чи якихось ліків?

– І такі можливості розглядаємо... Відпрацьовуємо різні і варіанти, включно з переробкою. Має бути й те ж вино, бо ж трапляється і нестандартна ягода, її не викинеш, а для певного напою вона буде у самий раз.

– У вас потужна техніка, а польові дороги м’ягкенькі...

– Якоїсь потреби прокладати спеціальні тверді покриття у полях нема потреби, а біля холодильника, де ходить важка техніка, як ви бачили, ми насипали білощебеневу дорогу, а в майбутньому плануємо прокласти асфальт.

– Чи маєте свердловини на випадок нестачі поверхневих вод?

– У нас є дозвіл на експлуатацію шести свердловин глибиною до 20 м і забір води з Прип’яті. Та поки що ними не користуємося, води у нас вдосталь і ми регулярно поповнюємо нею ще й Прип’ять.

Розмову вели

Володимир ПРИХОДЬКО.

Сергій ЦЮРИЦЬ.

Фото Віктора РАЙОВА.   

             

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (64) - 87.7%
Пізно (2) - 2.7%
Яка різниця? (2) - 2.7%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (0) - 0%
Мені байдуже (4) - 5.5%