Родинне почуття патріотизму

Родинне почуття патріотизму

З Григорієм Павловичем добре знайомі давно. Знали, що він служив в Афганістані. З різного приводу зустрічалися десятки разів, а ось нагоди поспілкуватися чомусь досі не знаходили. Не так давно вона, все-таки, віднайшлася...


Візитна картка.Григорій Павловичнародився13 жовтня 1965 р. в горохівському с. Лемешів, що нині в Луцькому р-ні. Вищу освіту здобув у Луцькому педагогічному інституті імені Лесі Українки. Попередньо в 1984-1986 рр. відслужив у Збройних силах СССР (Афганістан). Згодом у 1986-1987 рр. працював токарем на заводі СТО м. Нововолинську. З 1992 до 2002 р. – заступник  голови Волинської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану; з 2002 року і до сьогодні  – очільник цієї громадської організації. З 2015 р. – депутат Волинської обласної ради VII скликання, член постійної комісії з питань соціального захисту населення, охорони здоров’я, материнства та дитинства. Нині обіймає посаду заступника голови Луцької райдержадміністрації.Одружений. Двоє дітей.




Зустрілися якраз напередодні чергової річниці введення радянських військ в ДРА… Тож найперше поцікавився його ратною службою. Тим паче, що Григорій Павлович із усіх обласних керівників афганських спілок один-єдиний у званні рядового! Як колись казали, чисті погони – чиста совість…


– Минуло сорок два роки відтоді, як 25 грудня 1979 р. так званий «обмежений контингент радянських військ» висадився в Афганістані на летовищах Кабула, Баграма і Кандагара, – каже воїн-інтернаціоналіст. – Приводом для вторгнення стало бажання тогочасного керівництва Кремля змінити очільника Афганістану – Аміна. Що цьому передувало? У вересні 1979 р. тогочасний Прем’єр-міністр Демократичної республіки Афганістан Таракі відвідав із офіційним візитом СССР й за усталеною у ті часи між «комуністичними лідерами» звичкою – розцілувався із Генеральним секретарем Компартії Радянського Союзу Леонідом Брежнєвим.


Але після до Кабула Таракі був заарештований і убитий ще більш «лівим» своїм однопартійцем – Аміном, який жорстоко розправлявся з усіма, хто не хотів визнавати його владу. Проти нього у різних провінціях почалися збройні виступи... Амін звернувся до СССР з проханням про військову допомогу. І її надали, пославши у далеку країну на нікому не потрібну війну дітей робітників та селян. Чиновники своїх берегли.


Вас коли покликали в армійський стрій радянської армії, в якій мав відслужити кожен юнак тодішньої імперії?


– Призивався зі свого рідного села Лемешів, яке колись знаходилося в складі Горохівського р-ну, 14 квітня 1984 р. Вже так розпорядилася доля, що служити мені випало в Афганістані, де вже п’ятий рік точилася незрозуміла і водночас жорстока війна. Що цікаво: з мого села в цій азіатській країні протягом військового періоду більше нікого не було. З інших населених пунктів Горохівщини хлопців воювало багато. Уже після звільнення я проаналізував ситуацію, яка склалася в моїй родині, і дійшов висновку: Афганістан – це не випадковість. Радше, закономірність. У далекому 1941 р. мій дід Іларіон Федорович (прізвище таке, як і в мене) сидів у Луцькій тюрмі. Його в числі інших бранців енкаведисти розстрілювали в перші дні війни. Дід у числі кількох чоловік чудом вижив, був поранений, і його прикрили інші розстріляні своїми трупами. Про це є спогади в книжці «Ту-ту на Колиму»... Ще віднайшовся протокол допиту в колишньому обласному управлінні міліції, в якому діда звинуватили, що він не доносив, а також мав зв’язки з ОУН. Це єдиний архівний документ, оскільки решта, що стосувалися мого діда, були спалені.


За що провинився дід перед радянською владою, де так «вільно дихалося людям», про що навіть співалося в пісні?


– Посадили за статтею «за недоносітєльство». Насправді забрали за те, що в селі дід на честь днів Шевченка був організатором постановки  п’єси. Як самодіяльні артисти, так і глядачі-любителі прийшли у вишитих сорочках... Зрозуміло, що тодішня каральна система кваліфікувала це проявом націоналізму. Простити подібного не могли. Вистава відбулася ввечері, а на ранок діда, як тоді казали, повезли в «казьоний дом». Тато Григорій Іларіонович довго боявся про це згадувати. Знаєте, як тоді це сприймалося? Дід у тюрмі сидів! Ніхто подібного не афішував.   


– Як у подальшому склалася його доля?


– Коли після розстрілу все стихло, Іларіон Павлович разом з п’ятьма іншими в’язнями, окремі з них були поранені, вибрався з-під трупів. Всі вийшли за територію тюрми. П’ять діб вони переховувалися в каналізаційному колодязі на «Пугачова». Вночі добралися до Горохова, а вже звідси – додому. Помер дід, знову-таки, при «других совєтах» у 1966 р., коли мені виповнився тільки рік. Я його не пам’ятаю, але один документ, який зберігаю, протокол допиту мого предка ще в 1956 р. Він проводився капітаном Алютіним.


Патріотизм, любов до України передалася Вам у спадок від діда?


– Це так. Гени мусять передаватися. Любити свій край, рідну землю, на якій народився, повинна кожна людина. Але, знаєте, що коли я проаналізував своє життя та моїх предків-попередників – хто вони були, які вони були, – то я не міг не потрапити в Афганістан. За два роки служби жодного сина чиновника я там не зустрів. Батьки або колгоспники, або робітники. Радянська влада добре пам’ятала тих, хто народився в патріотичних родинах, і намагалася мстити всіма доступними методами. Звичайно, цього ніхто не афішував. Раз я пройнявся духом націоналіста, то ним буду до кінця життя. Значить, мене треба послати на війну, з якої може й вернутися... Посадити у ті роки було якось не з руки, хоча «без вини винуватих» були маси.

Отакі були пріоритети КГБ та радянської влади в цілому до нас, українців-націоналістів, до яких відношу і себе. Тепер, вважаю, в нас держава єдина й Україна єдина. Наші діди й прадіди  багато зробили, щоб вона стала вільною та демократичною. І ми це маємо робити. Не доведи Господь, якщо дійде до бойових дій, то всі воїни-афганці, які мають здоров’я, візьмуть у руки зброю. Вони, до слова, першими з’явилися на Майдані, коли беркутівці за Януковича побили дітей та жінок. Про це нещодавно нагадав Олег Рибачук.Це восьма афганська сотня, яка з першого до останнього дня відстояла на Майдані. Її очолював мій друг, Герой України, який загинув у батальйоні «Айдар» в Георгієвці, Олег Михнюк. Дві бойові нагороди мав і за Афганістан...


Сьогодні мої побратими-афганці єдині у своїй думці: Україна – це наша держава. Можливо, не все в ній робиться, як би нам хотілося, але вона в нас єдина та найкраща. Ми її цінуємо та шануємо. Тут родилися наші батьки, ми, наші діти та народяться наші внуки. Це наша земля! Свого часу Дудаєв застеріг гарячі голови російського політикуму: не турбуйте і не зліть українців, можете їх потіснити, але коли вони повертаються назад, тоді живі можуть позаздрити мертвим. Ми є народ, який завжди відстоює інтереси своєї землі, своєї держави.    


– Григорію Григоровичу, давайте повернемося до ратної служби, де Ви дислокувалися в Афганістані?

–Я служив у провінції Кундуз. Службу проходив в автомобільних військах. Більше двох років провоював в Афганістані, після чого був демобілізований 3 червня 1986 р. Тобто, у 18 років я пішов служити, а у 20 повернувся назад.


Ще у Хмельницьку до нас вийшов майор, який сказав: «Дорогіє рєбята, мужайтесь, ви єдєтє ісполнять інтернаціональний долг в ДРА!». Я ще тоді навіть подумав, що це за такі війська «ДРА», а потім майор чітко розшифрував – Демократична Республіка Афганістан.Але в той час патріотичне виховання молоді було на такому рівні, що, незважаючи на те, куди нас відправляли служити, ми йшли без будь-яких питань. Нас було 200 чоловік в карантині з Західної України, окремі батьки приїжджали і вирішували «питання», аби їхня дитина не йшла на війну, але практично 99% – це були хлопці, які готові були їхати куди завгодно.


– Війна – це завжди небезпека, яка чигає на тебе щоденно кожної миті. Ніхто не знає звідки її чекати. Вона не обминала кожного воїна-інтернаціоналіста, думаю, не була поблажливою і до Григорія Григоровича.


– Розповім про один з таких епізодів. Ми зупинилися на ночівлю біля якогось сухого русла, неподалік міста Тулукан. Проводжали колону і поверталися назад з міста Файзебада. Вночі нас обстріляли… Кулі потрапили в машину зі снарядами, поверх яких спав водій, бо було дуже жарко. Рвонуло так, що рештки бідолахи довелося шукати довго. Їх збирали… в рюкзак. У мене зберігається фото, на якому видно командира взводу з рюкзаком, в якому знаходилися останки того 18-річного солдата. А ще через пів доби біля міста Тулукан ми знову потрапили під душманський вогонь. Від пострілу з гранатомета я дістав сильну контузію. Вибуховою хвилею мене на кілька метрів відкинуло... Пару діб повністю був глухий. Повернувся додому інвалідом другої групи. Думаю, що в кожного, хто побував на афганській війні, подібні випадки траплялися. Можливо, й гірші, бо не всі вернулися живими… Дякую Богу, що залишився живим. Мама щодня молилася…

 

– Тривалий період Ви очолюєте Спілку воїнів-ветеранів Афганістану, розкажіть про її діяльність.


– Основною метою є гарантія та соціальна підтримка усіх ветеранів Афганістану та сімей загиблих. Наша спілка утворилася уже дуже давно. І у кожному районі  області вшановано пам'ять полеглих героїв. Не за кошти держави, а за свої власні і кошти громади, ми відкриваємо пам’ятники. Ми виховуємо молодь. Щороку проводимо чимало різних заходів щодо вшанування пам’яті колишніх учасників афганської та АТО/ОСС. Традиційним також став турнір пам’яті Шиманського-Ткачука, який проходить у Підгайцях. Треба молоді показувати, що ветерани-афганці дбають про полеглих побратимів. Ветерани-афганці перші, хто став на захист держави на Донбасі, перші, хто почав займатись волонтерством і займається ним до сьогоднішнього дня. З 2002 р. у нас щорічно відбуваються заходи на високому рівні: концерт, нагороди, покладання квітів, урочиста хода та польова кухня. Ми стараємося зробити так, щоб ветерани відчули, що вони нам потрібні. І я, як керівник, роблю за максимумом  усе від мене залежне. Держава, яка не шанує своїх ветеранів,  не має майбутнього.


– Ми щиро вдячні Вам, Григорію Григоровичу, за цікаву розмову.


Володимир МИРКА.

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото авторів і Петра КРИВОШЕЯ: Григорій Павлович у службовому кабінеті заступника голови Луцької райдержадміністрації; разом із побратимами-афганцями під час вшанування полеглих в ДРА на Луцькому меморіалі «Вічна слава».

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (603) - 86.3%
Пізно (25) - 3.6%
Яка різниця? (13) - 1.9%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (29) - 4.1%