Світочі України

Світочі України

Як Євген Сверстюк захотів мандрувати рідним краєм

Євгена Сверстюка  справедливо називали совістю української нації. У цьому не компліментарному визначенні – сутність  цієї багатогранної та дивовижно цілісної особистості. А ключ до розтаємничення – здатність бути вірним своїй життєвій місії, повсякчасно (і непоказово, неепатажно) звіряти свої помисли, слова та діяння з приписами християнського віровчення. Зрештою, це і спроможність за будь-яких обставин залишатися собою, бути чесним і  вдячним, не нарікаючи.

Утім, про те, як не розминутися, торуючи земний  шлях,  із собою, Євген   Олександрович  мовив в есеї «Перед входом до тунелю»: «Бути – це бути сином! Бути – це бути в опозиції, бути зі шпагою». Але при цьому навряд чи варто його сприймати у якихось донкіхотських  параметрах. Іноді Сверстюк, худорлявий та  водночас енергійний, внутрішньо зібраний, здавався вірним старозаповітним підходам. Дивлячись прямо в очі, тихим голосом він міг сказати (зазвичай несподівано) співрозмовнику  мало не   вбивчу правду. Євген Олександрович надзвичайно шанував тих, хто колись йому простягнув руку допомоги. У цьому переконувала повсякчасна, щира дружба з Андрієм Криштальським-старшим, а відтак його родиною, зокрема синами  Петром та Андрієм. Пам’ятаючи про тих, хто чинив добро, Сверстюк не забував про носіїв злай особливо не панькався з ними. Однак якщо була спокута, то чинив вже у відповідності з новозаповітними  біблійними принципами. Приклад дружніх та й, напевне, братерських стосунків зі Святославом Пирожком – підтвердження вище висловленого.

Роздумуючи про долю нашого земляка, унікальної  особистості, чиє ім’я, поза жодним сумнівом, - назавше  на нетлінних сторінках  незнищенної книги буття нашого народу, мимоволі  розумієш, що це невипадково. А відтак і бодай побіжно згадуєш про феномен Горохівщини, яка лишень у ХХ сторіччі дала Україні Олексія Брися (курінного, одного з найперших командирів УПА), Валентина Мороза, Василя Слапчука… Тут формувався характер Ростислава Братуня, цими шляхами ходив Борис Степанишин, педагог і літературознавець, лауреат Державної   премії України. І цей перелік можна (і, безумовно, треба) продовжувати. Та, вочевидь, чи не найзнаковішою  залишатиметься     саме  Сверстюкова   постать.

«Я народився під щасливою зіркою: вона висвітлювала моє обличчя і ніколи не ховала його в тінь того місця, на якому  сиджу. Навіть у найтемніші дні без просвітків я відчув, що моя зірка висока»,  –  писав Євген Олександрович («На моїм віку»), попередньо зізнавшись: «І тільки  і тюремній камері   навпроти Св. Софії я остаточно прокинувся і  зрозумів, що душа тужить до Вічного Неба».  Ця зоря вела його з рідного Сільця до духовний верховин. Тож і Євген Олександрович душею намагався пригорнутися до свого отчого краю. І коли приїздив, аби помолитися на могилі  батьків, поспілкуватися  з земляками.  Не завше при цьому за його тепло адекватно відповідали. З рідної сільської церкви виштовхувати в спину, бо ж вона  стала московською, а він – вірний української.  На зустріч із визначним краянином, коли він у Луцькому палаці  культури презентував  книгу Юрія Луцького «Листування з Євгеном Сверстюком», прийшло з десяток осіб.

Якщо у середовищі постсовкової волинської інтелігенції, що зодягла урапатріотичні українські маски, він був  чужим, то що вже  казати  про владців, що засідали в «білому домі» на Київському майдані. Кажу це не задля того, аби комусь робити закид.  Говорю, бо нема сенсу та й часу на неправду. Пригадую, у день 80-річчя Євгена Олександровича, записавши інтерв’ю з тодішнім  головою ОДА,  нагадав йому, що нині – у столичній філармонії урочистості з нагоди такого ювілею. Світлої пам’яті  Микола Ярославович   Романюк  аж зрадів: він буде ввечері у Києві, має там свої справи, тож  прийде і  на ювілейні урочистості. Однак йому цього зробити не вдалося. Як і  тодішньому голові  облради Анатолієві Грицюку. Тож коли  очільник України Віктор Ющенко  (він вручив ювілярові орден Свободи) у фойє філармонії запитав, де ж волинська влада, ситуацію, після хвилинної ніякової паузи, «розрядив», жартуючи,  Микола Жулинський: «Пане Президенте,  її сьогодні представляють не  голови ради та адміністрації, а президент «Волинського братства». Отак!»

Правда, тоді Євген Олександрович таки був пошанований рідним краєм. Відзнаку Почесного громадянина Волині вручив світлої пам’яті Іван Корсак, який був депутатам облради. Та й, власне, зініціював таку ухвалу Волинської обласної ради. Як дитинно, з іскрометним гумором тішився   ювіляр! З прикріпленою до лацкана піджака відзнакою він всміхався перед мікрофоном: «От приїду додому, сяду в своєму Сільці (село, де він народився 13 грудня 1927 року, - В. В.) на ровера – і жоден собака не гавкне. Бо ж їде   Почесний громадянин Волині». Згодом титул почесного професора отримав Сверстюк й у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. А нині, неподалік головного вишу Волині, – затишна вулиця його імені.

До речі, Євгенові Олександровичу довелося втрутитися в суперечку між групою волинських письменників старшого покоління та Оксаною Забужко.  Він публічно виступив   на  захист цієї талановитої та епатажної мисткині, якій докоряли за те, начебто її батько, викладач педінституту, «здавав» когось у КДБ. Це, звичайно,  не сподобалося місцевим літераторам. Але Сверстюк не вмів перед будь-ким запобігати. І тим паче  «загравати», щоб утішити чиєсь еґо. Пригадую, йому нарікали, що біля Луцького  міського рагсу має бути пам’ятник Бандері, а от влада зволікає. Просили підтримати, «натиснути». А Євген Олександрович чітко «відшив» вимагальників: «Якщо ставити пам’ятник, то це має бути пам’ятник українському повстанцю».

Бували й кумедні випадки. Євген Сверстюк  після мандрівки Волинню у письменницько-журналістському товаристві у доброму настрої попрощався на Луцькому вокзалі з компанією. А відтак захотів (потяг за кілька хвилин мав вирушати) придбати пляшку пива. «Пані, шановна, будь ласка, пляшечку пива».Та атлетична продавчиня, виблискуючи перснями та вставними золотими зубами, переповнена байдужою зверхністю, була невблаганна: «Мужчина, у нас переучот». Зрештою, ситуацію вдалося виправити – я dcnbuпридбаnb пиво у білявокзальному кіоску та передав пляшки Євгенові Олександровичу у відчинене вікно вагона: поїзд уже почав рухатися.

Згадуючи цю світлу, дивовижну зібрану, витриману, сильну  людину, вкотре переконуєшся: Сверстюк був молодий душею. Навіть у тих глибоких літах залишався таким, яким художньо зафіксований Іриною Жиленко в її автобіографічному прозовому шедеврі «Homoferiens» («Людина, яка святкує»).  Колись світлої пам’яті Левко Григорович Лук’яненко  казав, що навіть кілька днів ув’язнення  якщо не ламають, то деформують людину. Але цей «діагоноз» не стосувалося  Євгена Олександровича, якому судилося відбути у неволі 12 літ. Звісно, на всі складові «чому» годі відповісти. Та, поза сумнівом, його порятунком була віра. Тож і по-своєму промовисто, що Сверстюк став і засновником, і редактором християнського часопису «Наша віра».

До речі, в повсякденному житті він повсякчасно звертався до Бога у молитві. У тому числі, перед сніданком, обідом чи вечерею. Він підводився, повертався обличчям до ікони і мовчки, подумки молився, по завершенню осінивши себе хресним знаменням. Суворо дотримувався посту. У ці дні зазвичай його раціоном була вівсянка.

У верлібрі «Молитва», шо вміщений у листі до Юрія Луцького (датовано 3 жовтня 1982 року) Євген Сверстюк пише:

Слава Тобі Господи

           за все що Ти послав мені в цім житті

за розкішний і вбогий край під сонячним небом

           де я родився

за дарований мені духовний скарб

           пісню і віру батьків…

Він був глибоко віруючою людиною. І ця віра ставала запорукою гідного життя, що було «святом надій». Навіть за кілька днів до смерті, долаючи нестерпні болі і розуміючи, що залишається зовсім небагато, не нарікав, відмовляючись від знеболюючих препаратів. Радше сприймав ту  невиліковну онконедугу як ще один іспит на право бути з Богом.

А земний шлях Шевченківського лауреата, українського мислителя, літературознавця, філософа завершився 1 грудня 2014 року. До речі, у дату, яку було обрано до назви його дітища – ініціативної групи «Першого грудня», що об’єднала тих наших співвітчиників-інтелектуалів,  слово і чин яких – дороговказ для українського народу.   

Свого часу Євген Сверстюк зазначив, що «нація тримається духовними зусиллями особистостей». І ця констатація, безумовно,  стосується і його самого.

Віктор ВЕРБИЧ.

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (404) - 87.1%
Пізно (15) - 3.2%
Яка різниця? (8) - 1.7%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (20) - 4.3%
Мені байдуже (16) - 3.4%