→Рубрики →Колонка редактора

Школа «Свободи»

Нещодавно одному з найшановніших мас-медіа вільної та демократичної журналістики – Радіо «Свобода» – виповнилося 60 років. Дуже поважний ювілей для станції, яка й зараз продовжує свій вихід в ефір багатьма мовами світу, зокрема – й українською…

Чому цей ювілей має стосунок і до багатьох із нас? Спробую поділитися власним досвідом знайомства зі «Свободою», яка певним чином дала путівку в журналістське життя.

Для мене Радіо «Свобода» розпочалося з… «Уралу». Але тут маю на увазі не гігантську російську територію (її споглядав хіба що через ілюмінатор літака «Ил-62», на борту котрого мене серед інших солдатів везли служити на Далекий Схід), а назву старої лампової радіоли.

В одній із кімнат батьківської хати й досі збереглася велика зелено-коричнева коробка, яка стоїть на саморобній дерев’яній етажерці. Це – саме той «Урал». Кажуть, що спочатку в ньому все функціонувало справно, і навіть на мої хрестини сім пар кумів (гуляти так гуляти!) та інші гості жваво витанцьовували під мелодії платівок, що кружляли у верхній частині радіоли. Але вже перші свідомі роки дитинства зафіксували незаперечний факт: щось у тому хитромудрому пристрої зламалося, тому музику з платівок слухати було неможливо. Кілька пропозицій батькові знайти майстра та нарешті відремонтувати того музичного монстра успіхом не увінчалися: відповідь була простою, але категоричною – нема там чого слухати! Бо основним призначенням «Уралу» та сенсом його існування була велика зелена лампочка, яка засвічувалася щоразу, коли батьківська рука вмикала тумблер живлення, а потім із допомогою чорного коліщатка переміщувала на екрані червону смужечку… Це означало пошук на тому чи іншому діапазоні тієї чи іншої радіохвилі…

Тріщання, скреготіння та нестерпні шуми, і ось через них прориваються далекі «Голос Америки», «Свобода», «Голос Ізраїлю», «Бі-Бі-Сі», «Німецька хвиля» і навіть «Голос Ватикану»…Щоправда, ввечері неодноразові спроби «піймати хвилю» дуже часто закінчувалися нічим: тоді не знали, що зовсім близько біля нашого Луцька, як і скрізь по західних кордонах СССР, влада встановила потужні системи для створення перешкод на шляху радіосигналів «ворожих голосів».

А от удосвіта чи то радіоефір був прозорішим, чи маститі оператори в підвалах КГБ спали, проте чути закордонні радіостанції було набагато чіткіше. Саме тоді першою моєю реакцією на їхній голос було роздратування. Чому? Уявіть собі підлітка, який, окрім загальноосвітньої, ходить ще в школи спортивну та художню! Весь день розписано щохвилинно, ввечері – за уроки… Тому одна радість залишалася – це хоча б уранці відіспатися. А тут удосвіта: «Говорить радіо…». Потім звуки «Улю-лю», «Вау-вау», «Фіть-фіть», «Гр-бр…» і подібна какофонія! І хоча все це лунало із сусідньої кімнати, проте ніякі двері не могли зупинити звукову атаку, яка заполоняла буквально всю хату!

Так, хочеш-не-хочеш, юний радянський школяр був змушений щоранку слухати «ворожі голоси», серед яких найбільший інтерес викликала «Свобода»: своєю оперативністю та доступністю.

Тепер настав час сказати кілька слів про батька, бо саме він відкрив для мене і «Свободу», і багато інших «ворожих голосів».

Він у дитячі роки став фактично сиротою: моя бабуся Оксана в 1946 р. померла від голоду та хвороб, а діда Оксентія «визволителі» зробили «ворогом народу» і відправили в ГУЛАГ. Без опіки залишилися всі неповнолітні діти (їх було четверо), тож потрапили в дитбудинок. Там, як розповідав мій батько Олексій, їх учили: «Ваш отєц Сталін, а мать – Родіна!». Після інтернату, як усі сироти-хлопчаки, помандрував на Донбас, де закінчив так звану «Горно-проходчєскую школу» (абревіатуру ГПШ розшифровували як «Голодний піде в шахту»). А звідтіля його призвали на 3 роки в армію. Там один із військових, читаючи документи, суворо запитав: «А гдє твой атєц?», на що батько відповів: «Такі, як ви, краще знаєте, де він є!». І потрапив у Карелію, в залізничні війська, щоби по горло в багнюці прокладати залізницю й зрідка на плацу співати «Желдорвойска – Атчізни гордость, а ніх пайот гєрой-народ!»…

Тож із цілком зрозумілих причин батько втратив можливість здобути не те що вищу, а хоча б середню спеціальну освіту: все життя трудився робітником у будівельній галузі. Ось тому й лунали в нашій хаті «ворожі радіоголоси» на чолі зі «Свободою», хоча на столі лежали примірники журналів «Перець» та «Крокодил» із карикатурами на ці радіостанції…

І – про те, коли я в інформаційному просторі зробив остаточний вибір на користь вільного слова, яка з такими труднощами долало тодішню «залізну завісу». Це був 1981-й, коли в сусідній Польщі ввели воєнний стан. Наші радіо, преса та два телеканали розказували, що там борються з «ворогами соціалізму» та «ставлениками імперіалізму». А люди, які раз по раз навідувалися в ПНР, говорили зовсім інше. Та й мобілізовані в армію волиняни, хоча й були вишколені для чергового «визвольного походу» на Захід, однак із політінформацій від політруків чули не тільки те, що хотіла пропаганда. Тому саме інформація «з-за бугра» й дозволила краще зрозуміти, за що насправді бореться «Солідарність» і хто проти неї виступає.

Тому вільні голоси й тепер потрібні демократичному суспільству, як і раніше. А ми, українські журналісти, маємо стати не гіршими від закордонних колег.

Володимир ДАНИЛЮК.