Вийшов черговий номер "Волинської газети"

Вийшов черговий номер

Знакові постаті. Заслужений будівельник України Леонід Стефанович: " Будуємо гарно і з душею"

Учора черговий день народження відсвяткував відомий в Україні будівельник, багатолітній керівник «Житлобуд-2» Леонід Стефанович.

Журналісти «Волинської газети» поспілкувалися з цією доброю та мудрою людиною напередодні.

– Леоніде Степановичу, наші земляки, особливо молоді мами с. Мельники, яке колись знаходилося в Шацькому, нині в Ковельському районі, вдячні Вам за садочок, який спорудила Ваша будівельна організація.

–  О, це давно сталося. Але люди добре пам’ятають довго. У фірму, яку сьогодні волиняни знають як «Житлобуд-2», я прийшов у 1982 році. Тоді мені виповнилося двадцять два.

– Цього року буде сорок років Вашої трудової діяльності.

– Так, сорок! Сорок років на одному місці. Але давайте до більш конкретної розмови. О 12 годині мені треба бути в сесійній залі. Щойно повідомили, що відбудеться нарада щодо оборони. Буквально п’ять хвилин тому зателефонували. У нашому розпорядженні тридцять хвилин. Можемо ще, на ваш смак, випити кави. Кажіть свою пропозицію.

– Як скаже господар.

– Господар, слава Богу, завжди радий пощедрувати гостей.

Так вже співпало, що нанесли візит Леоніду Степановичу якраз напередодні його дня народження. Він тут же пригадує слова колишнього, добре знаного нами та й більшістю волинських журналістів світлопам’ятного Бориса Клімчука, що після 60 літ, то кожен день, якщо не ювілейний, то важливий. Що скажеш, воістину далекоглядна мудрість проявлялася в чоловікові. Таким постав перед нами і сам Леонід Степанович. Ні, він абсолютно не стушувався перед пресою. Чоловік лишався сам собою. Що запитаєте, те я вам відповім. Професіонали, до яких з нашою нескромністю можемо віднести й себе, ніколи не тушуються. Завжди будеш на коні, коли бездоганно робиш своє діло. Вмієш пекти хліб – тим і займайся, знаєш історію – більше здобувай даних про рідний край, свою родину. Кого до чого Бог покликав.

Вибачайте авторів даного інтерв’ю, які  дещо трохи відволіклися, аби продемонструвати й свою мудрість. Тож вертаємося на круги своя. Маємо й далі слухати вчорашнього іменинника, людину толерантну, мудру, далекоглядну, зробимо такий висновок, аналітичним складом розуму. І, знову, абсолютно ніякого гіперболізму. Не вірите нам, поспілкуйтеся особисто з таким народним самородком. Він готовий прийняти й вислухати кожного, мов добрий доктор Айболіт. Ми тут же пригадали колишнього (йменуватимемо за колишньою посадою)  головного лікаря обласної клінічної лікарні, мудрого й далекоглядного керівника, якому ще довго  заздритимуть молоді фахівці і в професіоналізмі, і в людських якостях щедрості та доброти.

За багаторічну добросовісну працю, вагомий внесок в розвиток будівельної галузі Степан Леонідович неодноразово нагороджувався Дипломами, Почесними грамотами, Подяками Міністерства регіонального розвитку та будівництва України, Волинської облдержадміністрації та Луцького міськвиконкому. В 2008р. На його лацкані закрасувався знак «Почесний працівник будівництва та архітектури» Міністерства регіонального розвитку та будівництва. У 2009 р. став «Заслуженим будівельником України». Неодноразово визнавався кращим платником податків.

За період роботи побудовано і введено в експлуатацію близько 5 тисяч квартир загальною площею понад 54 тисячі м2, і це далеко не реальна цифра.

«Житлобуд-2» добре знане на Волині, адже його працівники звеличисленну кількість будівель у Луцьку та області, серед яких лікарні, дитячі садочки. Новітні технології та здобутий роками досвід, на думку Степана Леонідовича, дає можливість споруджувати сучасні, добротні житлові будинки, які швидко знаходять своїх власників та поліпшують загальну інфраструктуру нашого міста та інших населених пунктів Волині, до яких долучилися рука професіоналів «Житлобуду-2», у колективу якого чимало різноманітних державних замовлень, приватних проєктів і водночас нагород найвищого гатунку.

Підприємство вкладає значні кошти у розширення і технічне переоснащення виробничих баз, придбання нового обладнання, що дає змогусамостійно виконувати весь комплекс робіт, яких вимагає замовник.

Зрештою, лірики більш, ніж достатньо. Досить вихваляти самих себе. Хай у подальшому оцінять читачі, які вже не можуть дочекатися, а що скаже сам Леонід Степанович.

– Я прийшов у фірму зовсім молодим... Здається, тільки вчора й було, а цьогоріч 14 червня вже виповниться 40 років моєї професійної діяльності.

– Чим вас почастувати – чаєм чи кавою? – уточнює і тут же рушає до шафи, дістає цукерки, ставить на стіл. Разом з тим і роздумує про цей військовий період: «У три рази стало менше аварій з летальними випадками... Люди стали більш обережні... Хоча є і вітряні водії...»

– Леоніде Степановичу, чотири десятиліття у будівельній галузі. Збудовано і на Волині, і в Луцьку, і в усій Україні. Яка з будов найбільш пам’ятна для Вас?

– Цікаве питання!.. – задумується на мить господар кабінету, подумки охоплюючи всю Україну, заглядаючи до шкіл, лікарень, дитячих садочків, житлових будинків. – Об’єкти всі цікаві. Якщо будувати житло, а там від першого до дев’ятого – все те ж саме: що на першому, що на дев’ятому. А будувати нестандартне– лікарні, дитячі садочки, де кожна кімната має своє призначення, це цікаво. Першим моїм самостійним об’єктом, а я тоді працював майстром, стала Луцька школа №16 в районі цукрового заводу. Велика школа із басейном. Ось там я набирався серйозного будівельного досвіду, а вдосконалював його вже під час спорудження дитячої обласної лікарні. Я її будував. Усі ті блоки. Знаю, де котельня, підземні і надземні переходи, їдальня, до десятка різних ліфтів, а ще тоді була серйозна цивільна оборона, то ж ми облаштували ще й бомбосховище. Думаю, воно дотепер діє.

Ми тоді ще підпорядковувалися «Волиньпромбуду» на чолі з Петром Яковичем Пронем, на жаль, нині покійний, він був наді мною куратором, а я тоді працював начальником дільниці «Житлобуді-2», а керуючим тресту був Василь Степанович Замирайло. До сьогодні їм вдячний, згадую з повагою і вважаю їх своїми вчителями, які дали основу. А далі були різні об’єкти – маленькі, великі, середні – усі цікаві. Споруджували і цегляні будинки житлові, а потім вже різні реконструкції... Якби колись сів та написав, то вийшло би до ста об’єктів у Луцьку. Але пригадую, якщо стати обличчям до ЗАГСу, ото ЗАГС починали будувати і це все поле, де й наша фірма на Конякіна, усе було пусто. Нічого не було. Де автостанція...

– Ми ще пригадуємо тут пшеничні лани, аеродром, з якого літали «кукурузники»...

– І кукурудза росла... Скрізь було поле... Потім автостанцію будували...

– І всю цю місцевість забудовували ви?

– І зліва, де «Там-Там», поля... Район ДПЗ ми  забудовували... Гуртожитки, крамниці, є один великий супер-магазин, який я будував... Стільки літ промайнуло... Що згадується, що вже й призабулося... Адже просили нас відбудовувати різні міста... Під час землетрусу у Вірменії, коли було повністю зруйновано місто Спітак і 58 сіл, частково – Ленінакан (Ґюмрі), Степанаван, Кіровакан (Ванадзор) і ще понад 300 населених пунктів і загинуло щонайменше 25 тисяч осіб, а близько ста сорока тисяч отримали інвалідність, 514 тисяч людей залишилися без даху над головою, ми також вирушили на їх відбудову. Коли сталася аварія на ЧАЕС, знову нас долучили до відбудови Сквирова, Козачанки, ціле селищне Дубище в колишньому  Рожищенському, тепер Луцькому районі, збудували. Ось тільки кілька штрихів...

– Дивовижні історії, цікаве життя, багато добрих справ... Ви щаслива людина..

– На початках «Житлобуд-2» майже нічого свого не мав. У нас окремо були ЛУМ, де була механізація, автобаза... А з часом стали заробляти гроші і купувати потрібні механізми... Зараз маємо практично все своє, що можливо. Маємо свій автомобільний транспорт, практично усім забезпечені, маємо сантехнічну і електричну дільниці, відповідно мулярів, штукатурів, оздоблювальників, маємо невеличкий цех з виробництва бруківки, цех з виготовлення пластикових вікон, столярний цех, пилораму, невелику художню ковку, арматурний цех, бетонний вузол, невеликі вироби залізобетону. Ми панелі не робимо великі, але блоки робимо... Ось так коротко...

Колись у нас працювало багато людей. Доходило до 700-800 чоловік, зараз 300. На це сьогодні є суб’єктивні причини, але у нас всі зайняті роботою... Більше зараз робимо ремонтів у лікарнях, будуємо житло трохи... Люди, які в нас вірять, а ми в людей, інвестують... Допомагаємо, чим можемо, ЗСУ... Не відмовляємо нікому, якщо можемо допомогти.

– Ви кажете, що були майстром, як будували школу №16. Де набралися майстерності, щоб стати майстром?

– У нас тоді, як я вчився, а я не  маю вищої освіти, маю середню технічну,  навчався у Львівському технікумі сільського будівництва, але ми два рази в рік проходили практику, брали до рук кельму і мурували... Штукатурили, зварювання робили, геодезією займалися, ми виходили спеціалістами... Я вдячний викладачам технікуму... Сьогодні навчання йде по-різному. Я не бачу сьогодні, щоб була практика, як у нас... Так, ПТУ проходять її, а університети мають невеличку практику, дивляться візуально і думають, що все знають. Ось така система... Вони не люблять старе, дивляться на нас по-іншому, думають, що ми все неправильно робимо... Непогана була система навчання...

– З дитинства, мабуть, як і кожен хлопчак, за щось вподобали цей фах...

– Коли через років десять ми з одногрупниками зустрілися у Львові, то з 30 тільки чоловік 6 працювали за спеціальністю, інші – хто де. Після десяти років ми ні разу більше не зустрічалися... Декілька друзів є, ми переписуємося з ними... Це товариші, з якими вчилися... Декотрі, на жаль, не в Україні... Один у Фінляндії, має досвід і пенсію отримує, а сам із Закарпаття...

– Від кого ж ця мрія – стати будівельником? Хто ваші батьки, діди? Де Ви народилися?

– Народився я в Олиці, там закінчив школу, мама Галина Микитівна бухгалтер, батько Степан Матвійович – слюсар, а дідусь Іван за маминою лінією був колгоспним різноробочим та ще майстром на всі руки – і мурував, і шив, і ремонтував... Я його пам’ятаю... Вдома і погреба робили, і хату будували, і це все я пам’ятаю, ще й сам розчин допомагав замішувати...

– Мабуть, дідусь брав вас у підмайстри?

– Знаєте, тоді у селі всі допомагали... Приходиш зі школи і щось допомагаєш...Це так давно було, час проходить... Маю ще молодшу на п’ять років сестру, яка живе в Олиці... Племінники також будівельники, маємо двох доньок:  Олю і Наталю, зятів Сергія і Володю, також будівельників. Сім онуків у нас. У старшої доньки четверо – два синочки і дві донечки, у молодшої три донечки. Ніколи не думав, що буду мати так багато внуків. У нас завжди в сім’ї було  двоє дітей, а тут Бог послав вже семеро... Я радий цьому. Колись мене запитували: «Скільки ти хочеш мати пенсії?» Кажу: «Кожному онукові  тисячу і щоб собі трохи залишилося...» На пенсії вже два роки, але ще працюю...

–А свого земляка лікаря Ільчука Ви знали?

– Звичайно.

– Чи доводилося Вам щось будувати у рідному селі?

– Не будував, а ремонтував дитячий садочок і вежу у замку Радзивілів. Це було, коли при владі був Борис Клімчук... Ми перші подали ідею, щоб цю вежу зробити і зробили. Були ще плани перекрити увесь дах, але життя міняється, як і плани...

А потім допомагали робити пішохідні доріжки... Колись там було багато серйозних підприємств, тепер їх поменшало... Є ще одна велика фірма – «Олика Агробуд», вона у нашій структурі, але самостійна, там працює до 70 місцевих людей... Там є виробництво, працюємо, підтримуємо зв’язки, зараз створилася об’єднана громада, планів було багато до війни... У минулому і позаминулому мали ту ж саму школу в Олиці, де я навчався, відремонтувати... Коли я її закінчував, там було п’ять випускних класів... Коли комусь кажу про це, не вірять, усміхаються... Я у клас «В» ходив, а був ще «Г» і «Д». П’ять випускних класів... І школа з тих пір стоїть ще неремонтована, а ми вже мали там розпочати ремонт... Щоправда, в Доброму почали ремонтувати, але все перебила війна. Думаю, ми до цього ще повернемося...

– Олицька школа – красива, має гарне подвір’я... Закінчиться війна, мрія ваша – відремонтувати рідну школу – збудеться...

– Хотів би це зробити.

– Леоніде Степановичу, свого часу Ви були депутатом обласної ради. Чи часто зверталися або й досі ще звертаються люди?

– Відверто! Я не в захваті, що був депутатом. Не моя це робота. Я відбув термін і більше не хочу. Мені це не подобається.

– Політика втручається...

– Так, я допомагав і зараз допомагаю, та цього не афішую... Зараз з висоти досвіду, вважаю, що може й моєю помилкою було, що пішов у депутати. Визнаю це. Ось хоч би й таке. О, чому ти виграв тендер, бо ти депутат. Програв, так само: «Ти ж депутат». Оця політика дещо заважає. Вважаю, що професійність має бути окремо, політика окремо. Не потрібно все це змішувати, але маємо те, що маємо. Та більше в депутати йти не хочу і зятям не рекомендую, хоча й без політики також погано.

– Леоніде Степановичу, дивимось на вас і радіємо. Ви щира усміхнена людина, яка прожила достойне життя, зберегла душевну доброту і людяність, можливо, це від того, що даруєте радість власного гніздечка багатьом і багатьох нашим людям, де одружуються, народжуються діти. Чи нема у вас статистики, скільком людям дали власне гніздечко, де сім’ї мають радість жити і розвиватися.

– Такої статистики ніколи не вів. Тож скільки людей купили у нас квартири, не знаю... Скажу, втім, про наших працівників... А в нас працюють цілі сім’ї, вже їхні діти переймають естафету будівельників. Будують гарно і з душе.. Мені з ними добре, думаю, і їм зі мною також... Я не конфліктний, усіма дорожу, ставлюся до людей з повагою, тож усі наші новобудови мають добру ауру, хорошу енергетику, закладену її будівничими... Не для похвальби, але зі скромністю скажу, що дуже спокійно і виважено реагую, коли хтось придбає житло і щось комусь не сподобається. Йду назустріч, виправляємо, як мешканець хоче... Хоча і тут бувають різні ситуації. Принаймні, відповідаючи на ваше запитання, скажу так: не було за ці сорок років якихось великих прецедентів, щоб люди на нас тримали образу...  Мені подобається робота будівелька. Тяжка-важка, думаю, всі знають це...

– Йдучи до вас, ми прочитали про будови «Житлобуду-2». Думаємо, збудовано під вашим керівництвом різноманітних будівель на добре містечко...

– Так, селище міського типу – зі школами, садочками, лікарнями, крамницями, житловими будинками – стовідсотково було би а, може й, більше... Хтось рахує квартири, каже: «Я побудував увесь Луцьк».

Не знаю, може, й побудував. Ми ж такого обліку не ведемо, але їх у нас дуже багато. Йдеш, бува, і показуєш дітям чи онукам: «І оце ми будували, і це...» Бувало, що вже й те, що будував, встиг перебудувати, по-новому зробити по-сучасному. Є й такі об’єкти...

– Леоніде Степановичу, знаємо, що влада завжди звертається до будівельників чимскоріше збудувати той чи інших об’єкт. А якщо ви звертаєтесь до влади, вона вам у чомусь допомагає чи відмовляє, що нема ресурсів, не проси у мене?

– Скажу на це так. Скільки ми не спілкувалися з очільниками міст, головами районних та обласних адміністрацій і рад, не можу сказати ні одного поганого слова про них. Різні були керівники. Одні слухали, інші – ні, хтось прислухався до наших думок. По-різному було, але в загальному – моє враження від цих розмов, спілкування, стосунків непогане. Я люблю цю фразу і зараз покажу вам телефон, де записані телефони керівників, які давно вже не працюють, але я їх вітаю з різними подіями у їхньому житті і вони вітають так само мене. Ми підтримуємо зв’язки не тільки в Луцьку, а й у Ковелі. Хоч було по-різному, та й зараз по-різному, не все так гладко, кожен доказував свої позиції. Я розумію, що в голови облдержадміністрації є своя державницька позиція, але і в нас так само. Не можна сказати, що будівельники не розуміють державної політики. Розуміємо і йдемо назустріч зі свого боку. Де краще, де гірше, але в загальному є розуміння. Не хвалячись, скажу, що від кожного президента, голови ОДА я мав нагороди. Великі вони були чи маленькі, але вони були. А на сьогодні, може, вже й не потрібні ці всі нагороди? Якби колись ви зайшли до мене в приймальню, побачили б дуже багато грамот. Вся стіна у грамотах і дипломах. Люди вже жартували, що потрібно ще одну стіну добудувати, бо нема де їх вішати. Сьогодні я все познімав. Я знаю, що їх мав, кожна зароблена потом і працею, а молоді люди на це не звертають навіть уваги. Вважаю, усьому свій час. Я їх не викинув, а склав у коробку, хай будуть для онуків. Історія розсудить, хто правий. Я їх не купував. Хтось каже, що можна було давати гроші за медалі, я не давав, але шампанського рюмку за медаль потрібно було випити.

– Який подарунок чекаєте від дружини на день народження?

– Щось та купить. Може сорочку або  ж краватку, колись було модно їх купувати... Свого часу зо двісті було... А зараз, можливо, парфуми...

– Більш цікаво, що дідусеві онуки подарують?

– Є більші і менші.  Старші роблять подарунки. Я люблю рибалити, то вони мені чи вудку, чи щось інше... Взагалі ж, тепер модно дарувати «відпочинок на кілька днів». До речі, моя дружина Надія Василівна родом із Тернополя.

– Хто вона за професією?

– Також будівельник. Ми разом навчалися. Я, вступивши у Львів, рік провчився і мене забрали в армію, а коли відслужив два роки у Сибіру в стратегічних військах... Тоді всі служили... Якщо хтось не служив, дівчата задавали питання, що ж то таке з ним, що не взяли в армію, чи не хворий. А потім я повернувся в технікум на другий курс, якраз і поступила на навчання моя майбутня дружина... Ми разом закінчили і разом почали працювати, вона – в «Укрколгосппроєкті», я – в «Житлобуді-2», потім дома дітей гляділа. Ось так у трьох словах... Мені з вами легко говорити, бо в таких же літах... Колись моя бабуся казала, а в нашій родині всі довго жили, ось і батько, нещодавно рік виповнився як одійшов у засвіти, йому було б 95... Батько мій фізично здоровий, але інсульт. І бабуся померла у такому віці. То вони казали, що життя так швидко проходить, ніби в одні двері увійшли, а через другі вийшли... А в нас були усі під дев’яносто. Ще священик, коли ховав, казав: «От добре ховати людину, коли читаєш, що вона померла від старості...»

– Ви згадали бабусю. Як її було звати і чим вам запам’яталася?

– Звали її Фіонею. Була розумна жінка від природи. Не читала і не писала. Завжди гарні речі говорила, давала мудрі поради. Усе життя пропрацювала на буряках і все розуміла. Коли пенсію приносили, не вміла підписатися, але від природи була мудра, усе вміла...Це мамина мама... Ми всі з Олики... Я народився у самій Олиці.

Пам’ятаю колись дзвонить Борис Петрович і каже: «Льоня, прийде до мене додому... І скажи тому і тому...» Кажу: «Чому?» Льоня: «У моєму віці кожен день народження важливий, а він у нього був у березні, ми посидимо...» А тоді якраз почалася війна... Стіл... На столі стоїть напій... Я так глянув, а там написано: Руская». Він заважив це і каже: «Що поміняти?» Найбільше згадується, це робота до 1991 року. Бачите книжкову шафу, колись там все було заставлено документацією у папках з твердими палітурками. Цілий стос. Я знав, що маю робити. Всі мої виробничі відділи знали, що робити завтра. Сьогодні, бачите, що там стоїть? Ікони, сувеніри... Ось вам і відповідь...  Сьогодні, ніхто не скаже, що будемо будувати завтра, післязавтра... У Луцьку непогано. Хай молодий у нас голова, він розуміє, що будувати, але так не скрізь... Колись їду у Шацьк, будую там лікарню, а Борис Петрович звертає увагу на вивіску: «Потрібен ще й англійський напис для білорусів, бо ж лікарня біля траси».

– Шацьку школу також ви будували?

– І Шацьку школу добудовував, і шацький районний суд... Там чудова будівля...

– Наскільки за ці роки помінялися будівельні технології, матеріали, техніка, кадри? Все ж на ваших очах пройшло...

– Помінялося багато. По-перше, пішли нові технології, матеріали... Колись, як я будував, хвалилися шпалерами, але не казали, якого кольору. Купив плитку, ніхто не питав яку, головне дістав... Меблі і взагалі... Яка б не була, аби була... А сьогодні асортимент великий, можна що хоч придумати... . Маю дачу з дерева, щоправда, рідко можу там відпочити, але коли вже приїду, радію, сплю там, як дитина...

– Борис Петрович завжди казав, що найкраще йому спиться в будиночку біля озера Пісочне...

– Так і є. Я радію своїм літам... Колись, як будували обласну дитячу лікарню, працювали у три зміни... Я, будучи виконробом, вставав у три ночі і йшов перевіряти кочегарів, не дай Бог хто випив і заснув, а я молодий пішки йшов... Жінка прокинеться: «Ти куди?» «Тихо, бо діти сплять, розбудиш»...

Я, звичайно, переживав, виконував свою роботу, хотів працювати, я задоволений, я у молодому віці мав автомобіль. Мені дали дозвіл купити, бо був тричі переможцем соцзмагання і мені дали можливість купити три автівки: собі і двом робітникам. Половину, звичайно, позичили батьки, але потім кажуть: «Добре, не віддавай...» Мені було 28, а в мене новеньке авто...

Хтось каже: «Не згадуй, що було колись...» А чому ж не згадувати? Це наше життя...

Я зараз копаю город лопатою, онук допомагає ще... Тоді ж не

– Хочемо вас запитати, наскільки діяльна співпраця у вас зі лісівниками Волині? Наскільки вона важлива і успішна?

– Тісно, нормально завжди співпрацювали з «Волиньлісом». Були періоди, коли лісу не можна було купити, але будівельників завжди лісівники виручали. Ми будували разом багато об’єктів. Навіть взяти той же Маріуполь. Там спільно з лісівниками показали вищий пілотаж у роботі... Там було три фірми – «Волиньсантехмонтаж № 536» Віктора Чорнухи, наша «Житлобуд-2» і Волинське обласне управління лісового та мисливського господарства.. Вони виконували усі роботи, пов’язані з лісом дуже якісно і фахово. Чогось до нас приїхав президент, щоб побачити, як збудували ми. А там же були зі всіх областей... Але чомусь приїхали до нас, бо було що подивитися... Все якісно... І прості солдати, і керівники нам дякували за якісні фортифікаційні споруди. А ми були за два кілометри від передової... Для снайпера відстань досяжна...

– Ви там багато зробили свого часу, чи не болить душа за все, що зараз робиться у Маріуполі?

– Думаю, сьогодні нема такого чоловіка, що серце болить тільки за Маріуполь. Це все болить усім нам. Болить за державу. Коли з кимось говорю, бажаю миру, а що таке слово «МИР» можна годинами розповідати, що таке слово мир...

– Дякуємо за цікаву і відверту розмову.

Інтерв’ю вельми

Володимир ПРИХОДЬКО,

Сергій ЦЮРИЦЬ.

Фото Вітора РАЙОВА.

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (603) - 86.3%
Пізно (25) - 3.6%
Яка різниця? (13) - 1.9%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (29) - 4.1%