Життя лісівника

Життя лісівника

Життя сповнене любові і праці

Василь Домарецький – старійшина лісівничого товариства. Великого досвіду і мудрості людина. Понад півстоліття присвятив його Величності Лісові. Починав верстатником Шацького лісозаводу, працював лісничим, директором лісгоспу, заступником голови Камінь-Каширської райдержадміністрації... Має чимало нагород і давно заслуговує на звання «Заслужений лісівник України». Зараз – мисливствознавець ДП «Камінь-Каширське ЛГ». А лісівником став завдяки дідусеві, який мав золоті руки, був народним майстром і виготовляв з кори сосни кошілки для чорниць... Власне, цьому посприяв неординарний випадок – місцевий лісник оштрафував його за зрізану сосну, з якої дід дер кору... Василько був з дідусем... Заспівпереживав, звісно, за дідуся і там же, не знаючи, як зарадити горю, пообіцяв: «Дідусю, не журися... Я стану лісівником і дозволю зрізати тобі сосну, яку тільки забажаєш...»

Ця наша розмова відбувалася у Волинському ОУЛМГ, куди по роботі завітав знаний лісовод.

 

Учень людини-легенди

– Після 10 класу у 1970-му я став верстатником лісозаводу Шацького лісгоспзагу, у 1971 р. за направленням вступив на навчання до Шацького технікуму, – розповідає Василь Павлович. – У 1972 р. мене призвали в армію, потрапив на флот, три роки відслужив і у 1975 р. знову повернувся у технікум. У дверях зустрівся з його засновником і першим директором Валентином Сульком: «О, Домарецький! – потиснув руку. – Відслужив! Будеш начальником штабу ДНД і замсекретаря комітету комсомолу...»

– Питань нема, – відповідаю.

– Яким був Валентин Сулько?

– Це Людина-легенда! – каже на те Василь Домарецький. – Він же з концтабору втік, важив всього 45 кг... При нашій зустрічі йому було вже під 60. А був дуже простою і порядною людиною... Дбав за студентів, любив порядок... У наші часи кожен ранок студента розпочинався з оркестру... Був такий у технікумі... Духовий оркестр виходив на майданчик і грав марші, а ми всі йшли на фізарядку... О 7 годин підйом...  Не дай Бог, щоб хто на зарядку не вийшов... Чомусь дуже дбав, щоб студенти зростали фізично активними, були загартованими, тримали дисципліну...

Роки навчання швидко пролетіли, Василь закінчив Шацький технікум, влаштувався на роботу у Камінь-Каширський лісгоспзаг, звідти його одразу забрали на помічника лісничого Велико-Обзирського лісництва, яке згодом і очолив.

 

У 1978 р. вступив на стаціонар в Українську сільськогосподарську академію на лісівничий факультет. Закінчив навчання у 1983 р.

– Чи пам’ятаєте Віктора Дударчука, він у ті роки також там навчався? – розпитую про односельчанина і товариша, котрому свого часу і порадив цей виш для навчання.

– Чого ж ні? – усміхнувся на те лісовод. – Віктора добре знаю. Це мій товариш. Він до виходу на пенсію працював лісничим Мельниківського лісництва Шацького національного природного парку. Був скромним студентом.

Після навчання в академії, збагатившись знаннями, Василь Домарецький повернувся у рідне Велико-Обзирське лісництво на посаду лісничого. За два роки зумів вибороти перше місце в обласному змаганні з побічного користування.

– У 1985 р., щоб вручити перехідний прапор переможця, до нас приїхав особисто начальник лісоуправління Дмитро Телішевський, – мовить лісівник. – Дмитро Антонович дуже любив і заохочував цей напрямок роботи. Ми того року відкрили ще й рекреаційний пункт... Виробничі показники були чудові... Тож начальник мене хвалив... Дмитро Телішевський мені також сподобався... А що був неординарним, мудрим і далекоглядним керівником, то підбадьорив мене і похвалив, як молодого і перспективного лісівника... А в 1986 р. мене вже прикликали на посаду головного лісничого Камінь-Каширського лісгоспу, а в 1993 р. призначили його директором.

Василь Павлович на якусь мить задумується, багатозначно зиркає мені у вічі, мов роздумує, казати чи ні, і зважується розкрити свій давній директорський секрет: «На той час у Шацькому лісному технікумі була проблема з вугіллям, тож щонайперше, згадавши свої студентські роки, відправив до навчального закладу два КаМАЗи, ще й із причепами, наповнені вугіллям. А, що там казати... Люблю я цю свою першу Альма-Матер... Отримав перший комп’ютер на лісгоспзаг, також – до Шацька. Хай діти вчаться. Директори змінювалися. Виховну лісівничу естафету Валентина Васильовича продовжили Михайло Вікторович Львович (1980-1989), Микола Михайлович Моісеєнко (1989-1993), Михайло Антонович Шумський (1993-2004), зараз лісовий фаховий коледж ім. Валентина Сулька очолює Ігор Васильович Жмурко... А відданість студентській лісівничій обителі так само живе у серці знаного лісовода.

– Це як перша любов... – мовить лісівник.

 

Довірена особа і депутат

Йшли роки. Василь Домарецький набував досвіду, прийшов час проголошення Української Незалежності... Його стали залучати до виборчого процесу. Спершу був довіреною особою знаного уродженця Маневиччини Антона Бутейка. При активнім сприянні Василя Домарецького він обійшов по голосах свого найближчого суперника – головного лікаря Камінь-Каширської райлікарні Романа Івановича Шпарика, нині вже покійного, став депутатом обласної ради і... «забрав у депутати» й Василя Павловича. Після Антона Денисовича був Сергій Шевчук, довіреною особою якого став знаний лісовод, і знову ж Сергій Володимирович, як і його попередник, оцінив мудрість свого помічника... Василя Домарецького вдруге обрали депутатом Волинської обласної ради, працював заступником голови комісії з екології, яку очолював знаний письменник, журналіст, громадський і політичний діяч Іван Корсак.

– Надзвичайно гарна людина, – каже про нього Василь Павлович. – Допомагав мені навіть розробляти буреломи у 1997 р. Тоді сильно поламало ліс. Я звернувся до голови райдержадміністрації Ростислава Кухтея, аби дав листа, щоб я поїхав у Київ до Бутейка, довіреною особою в якого був і свого часу посприяв стати депутатом... До речі, Михайло Самоплавський, приїжджаючи до Маневич, також підтримав саме Бутейка: «Голосуйте тільки за свого...» Другим кандидатом був покійний головний лікар Роман Іванович Шпарик... Тож із цим листом я поїхав до Києва і, дякуючи Бутейку, отримав все необхідне...

 

Президентська допомога

...На той час Леонід Кучма перебував з офіційним візитом в Америці... Антону Бутейку довелося задля свого товариша дзвонити Президенту у США. Бутейко на той час встиг вже 5 років побути послом в Америці, повернувся в Україну, займав відповідної ваги державну посаду. Леонід Кучма його дуже шанував. Одразу взяв слухавку: «Що в тебе, Антоне, сталося?» – Та ось, буря пройшла, люди загинули, лісу багато поламало, потрібна ваша допомога.

Хвильку подумавши, Президент одразу ж прийняв рішення, мовляв, Америка Америкою, а Вкраїна дорожча... Каже, Антоне, я планував п’ять днів бути в Америці, скорочую свій візит на один день і приїжджаю у Камінь-Каширський...»

– Так і було, – мовить Василь Павлович. – Я особисто його зустрічав у райцентрі.

– Як спілкувалися з Кучмою?

– Пригадую, стоїмо біля лікарні. Тут приїжджає нині покійний Борис Петрович, хай земля йому буде пухом, із Президентом: «Ну, хто буде перший із вас? Ви чи Шпарик?».

– Звичайно, Роман Іванович, – відповідаю. – Ми ж на території його лікарні.

У нього тоді покрівлю зняло на роддомі, то йому виділили триста тисяч на ремонт.

Леонід Данилович привітався і питає: «Що тобі, лісник, треба?» – Бензин! – кажу. «Скільки?» – Ешелон!

Ми все це обговорили і погодили з тодішнім очільником Міністерства лісового господарства Валерієм Павловичем Самоплавським.

– Виділити ешелон бензину, – Президент одразу дає вказівку міністру резервів. – Що ще потрібно?

– Дизпаливо.

– Скільки?

– Ешелон...

– Виділити? Що ще потрібно, лісник?

– Потрібні кошти.

– Скільки і навіщо?

– 10 мільйонів... – кажу. – Потрібні бензопили, запасні частини, спеціальні трельовочні трактори, на зарплату людям, які будуть працювати.

– Велика площа буреломів? – запитує.

– 400 тисяч метрів лісу повалило, – доповідаю і пояснює: «Зрозуміти це можна тільки в порівнянні... Ми за рік розробляли 40 тис. кубометрів, а тут у десять разів більше...»

Президент на те: «За 10 років воно усе погниє...»

– Та він за рік розробить... – каже хтось з присутніх керівників.

Так і було.

Дали майже все, що просив... Тільки замість 10 млн виділив 5...

Тисну руку і за це дякую. То був скрутний час, безгрошів’я скрізь. У мене працювала вся Україна, у день бувало по 5 тис. людей у лісі. І з охорони праці, уявляєте, яке навантаження було?!. Я на те Добре озеро по чотири рази їздив з директорами, щоб розписувалися, роботу проводили.

 

Пам’ятні зустрічі

– На озері Доброму і Михайло Стельмах відпочивав з дружиною... –  пригадались розповіді його колег.

Мені особисто запам’яталася зустріч з класиком літератури, академіком, письменником Миколою Бажаном. У 1978 році він зустрічався із нами біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, що на Софіївському майдані. Чистою літературною мовою розповідав нам про Україну. Ми з ним розмовляли віч-на-віч. Здивували його простота і людяність. Пригадую, поцікавився тоді: «А як Вам було вчитися?» – Тяжко... – зізнався. 

Не зважаючи на свою зайнятість, він знайшов час, щоб зустрітися з нами. Казав: «Ніколи не поспішайте...»

– Чи потрібні зустрічі з письменниками сьогодні?

– Мені ця зустріч запам’яталася на все життя, він надихнув нас на навчання: «Вчіться...» Повторяв слова Тараса Григоровича Шевченка: «Чужому навчайтесь і свого не цурайтеся...» Невисокого зросту, а скільки в нього було ентузіазму, порядності, доброти... Хай йому буде земля пухом і вічне царство...

– Знакові події залишаються у пам’яті на все життя?

– До мене багато людей приїжджало. Якось навіть Анатолій Голік прибув із військовим прокурором Грузії. Каже: «У нас є чудове озеро, підготуйся, Василю Павловичу, до нас приїде ось така людина...»

То я особисто з ним був на озері Доброму, він розповідав про Грузію, дуже порядна людина. Такий чин, а така проста і дохідлива. А зараз моя сестричка там організовує обіди для відпочиваючих, у двоповерховому будинку, де лісгосп був, облаштувала готель, тож і вас запрошую.

Василю Павловичу, дружина Стельмаха там редагувала відому повість «Гуси лебеді летять», яку усі ми вивчали у школі... Можете відкривати ще й літературно-меморіальний музей...

– Приїздила до нас і депутат Верховної Ради України Катерина Ващук, – каже на те мій співрозмовник. – Любив тут рибалити та «полювати» на гриби тодішній, а нині вже покійний, перший секретар Іван Іванович Карпомиз. Я усіх частував козацьким кулешем... Не повірите, тільки за три останніх роки на день працівника лісу зварив його зо 350 літрів. У нас чудовий край, прекрасні люди. Чим ми не вгодили тій росії? – мовить риторично.

 

Тінь війни

– Мені доводилося бувати у вас на Доброму, – пригадую лісівничі акції та спортивні змагання, які проводив там лісгосп. – Раз вже згадали росію, хотів запитати у Вас: «Що значить ця війна для лісівників?»

– Це біда для всіх. Гітлер так не розстрілював людей, як ото зараз. Роддоми, дитячі будинки... Щоб бомби кидати в роддоми – це знущання вищої міри...

– В росії про це заборонено говорити і, на жаль, ніхто цьому не вірить... А в нас ще дехто сподівається від путіних і лаврових милості, хоч у них їх нема, як і правди...

– Обоє вони одним мазані... Щоб то піти проти мирного народу... Вони думали, що то ми не даємо їм жити.

– Серед ваших працівників є багато тих, хто пройшов Афганістан, інші гарячі точки, у 2014 р. з початком агресії росії захищав Україну на Сході.

– Наші афганці знову згуртувалися. Усі в територіальній обороні. Молодці.

– Так склалося, що під час війни появляються мародери. А в наших лісах такого нема?

– Ні, нема. Кожного дня ми об’їжджаємо лісові угіддя, стежимо за цим. Підгодовуємо звірів кукурудзою, бережемо...

– Поряд українсько-білоруський кордон... Чи налагодили лісівники співпрацю і злагодження з прикордонниками?

– Прикордонники весь час дружили з лісівниками, у нас завжди хороші стосунки.

 

Родинна твердиня

– Завдяки кому обрали стежку до професії? Можливо, хтось в родині був лісівником? – знову повертаюся співрозмовника на стежку спогадів.

– Мій дід Юхим був авторитетною людиною, мав свій приватний ліс... А хоч би й таке: коли в нас повалили церкву, то тримав дома і хрест, і хоругви, проводив в останню путь покійників, свічки в нас у хаті робили, словом, гуртував народ. Пригадую, як котрогось разу на кладовищі казав комусь: «Ще вони закусять за те, що церквушку закрили»... Я пам’ятаю цю подію... Мені було шість літ, як церкву за купола потягнули і повалили, і та людина й року не прожила. Наше село зветься Клітицьк. У нас є гарне Клітицьке лісництво. У нас троє вихідців села стали директорами лісгоспу... Після мене цю посаду обіймав В’ячеслав Кузьмич, а тепер – Володимир Корецький. Три директори вийшло з с. Клітицьк. Довкруж – ліс, ось і родяться природолюби. Мій дід мав 2,5 га. Ніби й небагато, але з любов’ю його плекав. Щоб зрубати щось безпричинно, такого не було... Хіба що для короба сосну... Дід любив робити для ягід коробки з кори сосон. Колись, будучи ще восьмикласником, поїхали з дідом у ліс по ці лика, зрізав він сосонку і оштрафував його лісник. Пригадую, така колійка на дорозі, а я кажу: «Діду, я вивчуся на лісника і любу сосну дозволю вам зрізати для того, щоб ви кошолки робили». Бо ж це народний промисел. Так наївно... І дякуючи діду, я пішов стежкою лісівника у професію...

– Раз пригадали себе школяриком, хотів запитати, чи ведете профорієнтаційну роботу серед дітей?

– Так, у нас є три шкільних лісництва  – Полицівське, Добренське і Нуйнівське. Ми з ними спілкуємося... У них навіть своя лісівнича форма є, вони завжди до нас на день працівника лісу приїжджають, допомагають створювати лісові культури, прибирати ліси.

– А ким був ваш батько?

– Дуже цікавою і відповідальною людиною. Пропрацював бригадиром тракторної бригади 45 років. Він сапером пройшов всю війну, брав Берлін, а капітуляцію фашистської Німеччини зустрів у Празі разом з бійцями 3 танкової армії Рибалка. Казав, коли Лєвітан оголосив, що ворог розгромлений і перемога за нами, три студебекери відрядили на місцевий спиртзавод, а ще йому запам’яталося, як дівчата вручили йому бордовий і білий махровий німецький бузок... Красивий і пахучий... На честь батька і цього його спогаду посадив біля хати білий і бордовий бузок. Пригадую, що батько завжди казав: «Не дай Бог, щоб ти, сину, коли-небудь побачив війну». Пройти сапером до Берліна і Праги... Уявляєте, що це таке... Двічі був поранений, але додому не вертався, а пішов далі з командувачем...

– Минулого року мені довелося розмовляти із одним нашим лісничим зі Старовижівщини, який за військовою спеціальністю був сапером вже у цій війні з росією... Йому довелося не тільки створювати надійний захист від ворога, але й розміновувати ворожі мінні поля, а бувало, що саме він прокладав коридори для наших розвідників на територію ворога, а потім так само вертав їх у наші розташування... Отакі сапери... – кажу задумано. – А чи любите Ви збирати гриби?

– Дуже.

– Які найулюбленіші?

– Мені найбільше подобаються рижики...

– Тепер рідкісні...

– Це королівський гриб. Їжджу за ними на Старовижівщину у самосійні соснові насадження. Там їх дуже багато. Хоч в останні роки вони знову з’являються і в наших лісах.

– Це гриби і мого дитинства...

– Моя мама завжди піде раненько і принесе рижиків...

– А гриби-кози зустрічаєте у лісі?

– Так, у наших лісах вони трапляються, все ж перевагу ми віддаємо боровикам, червоноголовцям... Навіть маслятам... Не козам... У мене не раз бував колишній начальник УВС Володимир Костянтинович Бородчук... Він на сесії обласної ради підходить до мене: «Василю Павловичу, у тебе маслята ростуть?» – Ростуть. «Я дуже люблю маслята». А то якраз п’ятниця була, сесія закінчилася, запросив нас з Миколою Ярославовичем до себе. Кажу: «Завтра передзвоню вам о 6 ранку...» Зранечку поїхав у ліс, а там маслят хоч косою коси. Дзвоню: «Приїжджайте!..» То ми три мішки маслят нарізали. Звісно, гриби були приводом для розмови, і я це відчував, тож лісника попросив, щоб у діброві картоплі зварив... Приїжджаємо з грибами на полянку, а Володимир Костянтинович заглянув до автівки і бачу щось знітився...

– Що трапилося, Костянтиновичу? – цікавлюся під щебіт птахів.

– Ет, наготував дома коньяк, поставив на стіл, думав вранці прихопити з собою... Забув...»

А лісник у мене – з досвідом, каже: «Василю Павловичу, сідайте з Володимиром Костянтиновичем в уазик і їдьте до найбільшого мурашника... Там – на вистойці у мене п’ятизірковий коньяк. Їдьте... Самі переконаєтесь, як покращуємо його смакові і лікувальні властивості... У меншому – чотиризірковий, а в найменшому – тризірковий...» І дійсно, під’їхали і пляшка п’ятизіркового скотилася з мурашника... Зберігав коньяки у мурашнику... Отака мудрість в лісника була. Ви ж не знаєте, в якому мурашнику, а це його секрет... Мурашник має лікувальні властивості... Якщо, борони Боже, яка нежить внадиться, берете хустинку, поклали на мурашник, тоді гілочкою поцокали, через десять хвилин берете, струшуєте лісових мурах і до носа... Вдихніть, і нежить одразу пройде... Мурашина кислота має цілющі властивості...

Але ми говорили про маслята... Якщо їх правильно відварити, вони дуже добрі на смак. Як м’ясо...А заморожені маслюки і взагалі стають, мов драглі які, і дають особливий смак. А знаєте, я ще дуже дружив з покійним мером Миколою Романюком. Він також лісівник. Свого часу закінчив Львівський лісотехнічний, приїжджав до мене на День працівника лісу. Позбираємо гриби і День лісівника посвяткуємо.

– Якщо до Вас приїжджали такі особистості, то Ви дивовижна людина...

– Пригадується, коли з Афганістану стали приходити труни, Володимир Іванович Жибров до мене приїхав... Він тоді був другим секретарем обкому, саме повернувся з цієї, як тоді казали, інтернаціональної місії... Покійний Іван Карпомиз загітував його до мене на гриби... А в мене у Стобихві, ближче до кордону Маневицького району, була пасіка. 25 бджолосімей – стаціонарних і 25 – перевозних, щоб завезти до медоносів. Зацвіте ріпак і ми вже веземо ті вулики туди... Знаючи моє захоплення, колгосп виділив під цю справу 6 га землі і ми посіяли там фацелію. Це сильний медонос... Тож коли Жибров приїхав і побачив, як бджоли гудуть, а був після Афганістану, мовить: «А можна я на шинелі посплю?» І різко на півгодини заснув. Погода була лагідна, осіння, сонце... А прокинувшись мовив: «Це мій перший спокійний сон після Афганістану...» Ті бджоли в стільники наносили стільки меду, що варгулі були... Я сам не пасічник, але дуже поважаю бджіл, недарма кажуть, що бджілка не гине, а помирає...

– Василю Павловичу, уявляю Вас маленьким хлопцем, котрого дід бере з собою у ліс...

– Всього дід мене навчив. Батько після війни був бригадиром тракторної бригади, було багато роботи, весь час зайнятий... Вони навіть ніччю орали і ремонтували трактори... Переживав, щоб план виконати... Я це відчув, коли працював заступником голови райдержадміністрації у Ростислава Кухтея...

Як тільки починався збір урожаю, мене завжди запрошував у с. Нуйно тамтешній голова колгоспу: «Приїдьте хоч ви від адміністрації... Я жнивую, а нікого нема...» І я завжди їхав до них.

– Зараз де живете?

– У Камінь-Каширську. Як тільки прийшов директором у ДП «Камінь-Каширське ЛГ» мені дали квартиру... Це було після закінчення Української сільгоспакадемії. Я стаціонарно вчився в технікумі і в академії за рахунок лісгоспу. Згодом збудував свій будинок. Ще працюю до цього часу.

 

Духовні засади

– Чи ходите в церкву?

– Буваю. У нас біля Камінь-Каширського є Михнівський жіночий монастир, дуже багато їм допомагав, будучи директором. І риштування, і бетономішалку,  і крани, будував... Це ж для людей...

– Якось довелося спілкуватися із головою колгоспу, який врятував цю церкву від розорення, про що й написали У «Волинській газеті»... Ви його знаєте...

– Його дружина була директоркою школи...

– Михнівка ж мала Магдебурське право.

– Так. Ще хотів сказати за Леоніда Кучму. Біля лікарні зустрілися, а в Раковому Лісі ще розкрило хату і її господар звернувся за домомогою до Президента. І Кучма не забув про його лист, питає: «Де той Раків Ліс? Я повинен подивитися ще ту хату». – Це недалечко, три з половиною кілометри, – кажу. «Поїхали разом, покажеш».

Заїхали в Раків Ліс, зупинилися у центрі, а тут підходить місцевий батюшка. Тоді з церкви знесло купола.

– А що то у Вас, батюшко, сталося?

– Знесло баню.

А Кучма так із гумором каже: «Ви, батюшко, мабуть тут богохульствуєте... Як правило, буря такі споруди минає»...

Усі міністри: «Га-га-га».

Я й не думав, що він може ось так запросто навіть бідове щось перевести на жарт...

 

Як Президент село відбудовував

Леонід Кучма був напрочуд спостережливий. Ось і тоді, одірвав погляд від церковної бані, розвернувся, глянув перед себе і знову питає: «А це що за бараки?» – То це школа така... «Як? Це ж після Боратина друге село по кількості населення. Побудувати президентську школу... Через рік приїду стрічку перерізати...» І через рік школа була збудована. Як добре, що він приїхав.

Тоді ж ідемо далі, до тої хати, – продовжує оповідач. – А спека стоїть нестерпна.

– Скільки до тої хати, ти тут місцевий? – питає Президент.

– Триста метрів... – кажу.

– То пройдемося пішки... – згідно з протоколом, потрібно їхати, бо ж охорона і все таке інше.

Йдемо по щебеню, а насипали крупного... Не пошкодували...

– Є тут голова адміністрації? – питає.

– Є! – і підбігає Ростислав Кухтей. – Я голова...

– Ти що, зумисне такого крупного щебеню насипав, щоб Кучма спотикався?

– Це не я, сільський голова...

–  А ти навіщо тут? – як дав наганяя.

Йдемо до тої хати, а перед нею ще один дім із розваленим комином...

Кучма побачив, мовить: «Так я не зрозумів, там розвалився комин, то потрібно будувати, а тут розвалений, то ні... Побудувати дві хати...»

І побудували. Ось що буває, коли приїздить сам Президент...

 

Початок дороги у Європу

– Це дякуючи вам...

– Антонові Бутейку... Леонід Кучма його дуже поважав... Антон Денисович завжди мені допомагав. Якось у 1994 році хотіли зупинити залізничне сполучення з Каменем-Каширським... Поїхав до Бутейка: «Якщо поїзд зупинять, то і рейки розберуть». Він набирає начальника південно-західної залізниці Олійника і начальника Львівської залізниці Кирпу: «Що ви там надумали? Я ж депутат по Камінь-Каширському округу... Що мені люди скажуть?!..» І дав мені листа, що не будуть закривати. Але, каже, маєш у Ковелі зустрітися з ними, коли повертатимуться з Молдавії... Приїхав, чекаю, взяв ще директора ПТУ, депутата Василя Михайловича Бряника. Поїзд зупинився, ми зустрілися. Олійник й питає Кирпу: «Що там по Камінь-Каширську будемо робити?» А той мовить: «Та це ж кінець світу, дорога далі нікуди не йде...» А я кажу: «Вибачте, це не кінець світу, це початок дороги у Європу!..» А Олійник на те до Кирпи: «Ти чуєш, як чоловік мудро каже... – і до мене: – Василю Павловичу, поки ми будемо живі, поїзд буде ходити...»

І він ходив до останнього часу... Зараз знову призупинили... Як так? Тож вагони з цементом ходили...

– До кого тепер звертатися?

– Ось війна закінчиться і будемо звертатися до Президента. Так би можна було б і допомогу яку на фронт надіслати...

– «Волинська газета» завжди акцентує, що з Камінь-Каширщини починається Україна...

– Правильно. Колись навіть Штепсель і Тарапунька були у Камені-Каширському... Про це розповідали старожили... І поїзд ходив, і кукурузники літали, у Великому Обзирі, де я був лісничим, аеродром був... До Каменя-Каширського доріг тоді не було, машиною годі було проїхати... Тільки залізницею і літаком... Ось у нас є Віктор Набруско з Великого Обзира, його батько – із Стобихви... Потім їх виселили. Там навіть кіно знімали... Віктор у мене дуже потужний товариш... Був концерт Мозгового, телефонує: «Василю Павловичу, приїжджай, буде виступати мій кум...»

 

Доля патріотичного волинянина

– А що сталося з Антоном Бутейком?

– Він якось із трибуни Верховної Ради виступив зі словами: «...Кожна імперія розпадається...» Думаю, йому підсипали якогось новачка чи що, він тяжко захворів, мав одночасно інсульт й інфаркт, був лежачим і помер...

Де б він не працював, Україна для нього була понад усе...

– У нас був такий доктор наук, професор, письменник Анатолій Погрібний, який вів передачу на радіо про важливість української мови для народу і з ним подібна історія трапилася...

– Бачите... Бутейко так само був трибуном. А свого часу Президент доручив йому виконувати місію посла у США. П’ять років там був... Леонід Кучма його дуже поважав. Навіть Самоплавського вирядив у Маневичі, щоб він попросив там, аби проголосували за цього патріота, дипломата і державного діяча...

 

Гаранти української державності

– Василю Павловичу, йде війна. Дехто нарікає на попередніх Президентів, що здали ядерну зброю. Яка ваша думка про це?

– Звичайно, якби не здали, то з нами рахувалися б. Бачите, цей Будапештський меморандум прийняли, задекларували, що будуть охороняти Україну, а коли прийшло до діла, захисту нема...

– А як ви ставитеся до гарантів? Просимо закрите небо, не закривають...

– І всі обласні ради за це проголосували, і люди звернулися... Бояться вони путіна... Взяли нас під ноги...

– Одну АЕС захопили, другу...

– Це нелюди... Це ж, якщо буде нам біда, і їм буде.

– Як живе Камінь-Каширщина у час війни?

– Лісівники згуртувалися... Поробили дороги, рекреацію, докладають багато сил, щоб допомагати фронту... Приїжджайте до нас, побачите самі, скільки зроблено...

– Як думаєте, переможемо цього ворога?

– Переможемо! Є така віра. І в людей є така віра. Всі повірили у наші ЗСУ. Ніхто не думав, що в нас така сильна армія.

– Лісгосп також до цього причетний?

– Так. Лісівники – дружний народ. Робимо все, що необхідно для допомоги військовим. На перший клич – ми біля захисників.

 

Сімейна фортеця

– Розкажіть про свою сім’ю...

– Дружина Валентина працювала помічником лісничого, разом зі мною закінчила сільськогосподарську академію, лісівник за освітою, була інженером лісових культур, а потім завтепличним господарством. Живемо у Камінь-Каширську. Виховали двох дітей. Син Сергій, донька Тетяна. Донька має три дочечки – Оксану, Марту і Мирославу. У Сергія – син Льова. Мій син приватний підприємець, його фірма «Ворота Волині» знана в усій Україні, скрізь можна побачити його продукцію.

– Що полюбляє готувати Вам дружина?

– І червоний борщ, і вареники з квасолею... Мати пекла у печі пироги з квасолею, а вона мені готує вареники, ще й в олійці може обсмажити.. Я навіть сам купив квасолі на чинахи... Але найбільше люблю готувати козацький куліш із пшоном. Приїздіть... Навіть свого часу смакував ним голова держлісагентства... «А яка різниця між кашею та козацьким кулішем?» – пита. – До каші сто грамів не наливають, а до куліша наливають... – кажу. – І гумор, і правда... А за кулішем і розмова цікава... Але для всіх страв потрібна жива вода...

– У Вас, мабуть, для цього є особлива криниця? – усміхаюся. – Скільки кадубів має?

– Біля п’яти кілець. Вода близько і смачна. І джерело я ще пробив біля дому. Але для особливих випадків воду беру з озера Озюрка... Площа його плеса – білизько 7 га. Воно знаходиться за 7 км від нашого містечка по трасі на Любешів... Якось мені розповіли, ніби рибалки, які ловлять там рибу, чули, як івано-франківські мольфари казали по радіо, що на Волині є озеро Озюрко і вода в нім – цілюща! Тож я постійно їжджу туди і набираю цієї життєдайниці – чай зварити, просто так пити – для шлунка... Заболів, випив цієї води й оздоровився. Людина на 80 відсотків із води...

– А ким Вам доводиться Домарецький з Любомля?

– Це мій троюрідний брат.

 

Сокровенне

Несподівано Василь Домарецький поринув у найтрудніші і найцікавіші спогади... Мов би небо відкрилося і пішов дощ згадувань.

– А знали б, як мені було на тих буреломах... – мовив. – Головне ж – зберегти людей... Приїжджав і Михайло Самоплавський, і Борис Клімчук... Якось їдемо, дивимся, як іде розробка буреломів... Зупинилися біля директора із Ківерців Тимощука...

– А де Петро Саган

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Чи варто Україні запровадити візовий режим із громадянами Білорусі та Росії?

Давно пора (603) - 86.3%
Пізно (25) - 3.6%
Яка різниця? (13) - 1.9%
А як тоді наші заробітчани поїдуть у РФ і РБ? (24) - 3.4%
Мені байдуже (29) - 4.1%